Секція 7.
Філософія та релігія
____________________________________________________________________________
Пашковський Юрій Сергійович,
Черниш Максим Сергійович
Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ
РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ РЕЛІГІЇ В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ
Актуальність даної теми полягає в тому, що релігія була й залишається сьогодні важливим чинником у розвитку будь-якої цивілізації. Її місце в житті того чи іншого соціуму визначається різними обставинами: рівнем розвитку суспільства, суспільної свідомості, культури, традиціями, впливом суміжних соціально-політичних утворень.
У сучасному світі роль релігії досить значна, хоча треба мати на увазі, що багато що залежить від вміння тієї чи іншої релігії адаптуватись до сучасних реалій в швидкоплинному сучасному світі.
Вплив релігії реалізується через її функції в суспільстві. Дійсно, виконання цих функцій (особливо регулятивно-нормативної) переконливо демонструє, що релігія небезпідставно претендує на регламентацію життя людини (починаючи з побутових вказівок й кінчаючи мораллю) й суспільства в цілому. Можна навести приклади впливу релігії на культуру (наприклад, заборона на всі види образотворчого мистецтва в ісламі), на науку (наприклад, інквізиція в середньовічній Європі та її гоніння на вчених - Г.Галілей, Д.Бруно.), на політику (наприклад, політична діяльність римсько- католицької церкви в дусі концепцій Августина Блаженного й Фоми Аквінського, сучасна політика Ватикану, а також теократичні ісламські режими в сучасному Ірані, деяких інших країнах Сходу тощо).
Оптимальним для розвитку суспільства і його стабільності видається утвердження в суспільній свідомості принципів віротерпимості, толерантності, права на свободу совісті, прагнення до діалогу між різними конфесіями, віруючими й атеїстами.
Вищезгадані принципи й права (зокрема, право на свободу совісті) закріплені в міжнародних правових документах та законодавствах різних країн. В Україні право на свободу совісті гарантовано Конституцією, діяльність різних релігійних організацій регламентована спеціальним законодавством.
Особливо слід підкреслити, що зважене й коректне відношення держави до різних конфесій й церков є умовою міжконфесійної злагоди та соціальної стабільності.
Як уже наголошувалося, релігія - явище суспільне. Вона органічно вплетена в структуру соціуму, є одним з важливих її компонентів, знаходиться в тісних взаємозв´язках і взаємодії з іншими елементами архітектоніки суспільства. В цьому контексті надзвичайно важливою, як в теоретичному, так і практичному вимірі постає проблема свободи буття релігії в суспільстві. В історичному і сучасному прочитанні ця проблема залишається вельми актуальною і багатоаспектною. Свобода буття релігії в суспільстві включає: характер взаємовідносин держави та релігійних організацій, її ставлення до релігії; місце і функціональну роль релігії у суспільстві, правовий статус релігії і церкви, нормативний простір діяльності тих чи інших релігійних організацій, рівень можливості реалізувати їм свої функціональні потенції в конкретному соціумі; комплекс проблем, пов´язаних з правами і свободами людини в аспекті її ставлення до релігії та церкви, умовами і можливостями її вільної самореалізації в системі релігійних чи арелігійних координат: питання міжцерковних, міжконфесійних, внутрішньоцерковних відносин. Названі вище проблеми значною мірою осмислюються в релігієзнавстві через категорію "свобода совісті".
Свобода совісті в концептуальному плані справедливо розглядається як одна із найцінніших свобод людини, як той центральний і стрижневий принцип, на якому базуються не тільки інші права і свободи людини, а й її суспільна безпека, гідність, повага до світоглядних орієнтирів.
Свобода совісті - суспільний феномен. Вона перебуває в нерозривному зв´язку із сенсом, світоглядними координатами буття людини. Як поняття "свобода совісті" відображає умови, за яких можливе вільне світоглядне самовизначення особистості, її духовне становлення, розвиток, самоактуалізація.
У найбільш загальному (філософському) прочитанні свобода совісті виявляє себе як внутрішня здатність особистості оцінювати, осмислювати різні світоглядні парадигми, вільно, без будь-якого зовнішнього силового спонукання, лише за велінням власної совісті самовизначитися щодо них і діяти, здійснювати вчинки, творчо самореалізуватися в системі координат свого світоглядного вибору.
Іншими словами, кожна особистість, базуючись на власних переконаннях, за велінням своєї совісті робить свій світоглядний вибір, результати якого стають основою її життєдіяльності, визначають сенс життя, складають мотиваційний каркас її вчинків і поведінки.
Таким чином, у філософській інтерпретації свобода совісті постає як специфічно вибіркова й узгоджена активність свідомості, совісті та волі індивіда, що спрямована на його самовизначення в духовній реальності щодо межових життєвосмислових засад свого буття.
Свобода совісті як ідея і як поняття виникла за певних соціальних та історичних умов, пройшла складний, тернистий шлях формування, розвитку і утвердження: від віротерпимості, суспільного визнання допустимості права на вільний вибір релігії, того чи іншого віросповідання до права особистості на свободу свого волевиявлення щодо вибору тих чи інших світоглядних (релігійних або арелігійних) парадигм, орієнтирів, цінностей.
Відомо, що історично, в практичному і науковому вжитку поняття "свобода совісті" конституювалося як категорія права в ході буржуазних революцій XVIII -XIX ст. Теоретично воно було обгрунтоване в працях ідеологів буржуазії, що народжувалася, а саме: Т.Мора, Ш.Бодена, Н.Монтеня, Б.Спінози, П.Бейля, Ж.Мельє. Т.Гоббса, Д.Толанда, А.Коллінза, Д.Локка, які справили значний вплив на розвиток уявлень про свободу совісті в її правовому прочитанні.
У правовій інтерпретації за своєю суттю поняття "свобода совісті" виявляє соціальну природу цієї свободи, розкриває її зміст, практичне виповнення в контексті прогресивних і негативних тенденцій історичного розвитку тієї чи іншої держави. У цьому аспекті вона постає, з одного боку, як результат колективної та індивідуальної реакції на факти переслідувань, насилля щодо віруючих, інаковіруючих, невіруючих, що мали місце протягом історії релігійно-деференційованого суспільства в системі відносин "держава-релігія", "Церква-людина". а з іншого - як важливий принцип розв´язання цих проблем, а також як правова гарантія унеможливлення насилля, примусу в справах совісті.
У кожну історичну епоху рівень повноти вияву і передусім практичної реалізації свободи совісті був узалежнений від змісту й характеру суспільних відносин, рівня розвитку продуктивних сил конкретного соціуму, від тих потреб та завдань, які поставали перед ним, а також від інтересів того чи іншого класу релігійних організацій, партій. навіть світоглядних уподобань окремих правителів.
Правовий аспект свободи совісті характеризує сукупність юридичних норм, які регулюють суспільні відносини в процесі практичної реалізації особистістю свого права на свободу совісті. Відзначимо, що остання може бути об´єктом цих норм лише в процесі самореалізації особистості, тобто в своєму публічному, суспільному вияві там, де "силове поле" дії свободи совісті одного "Я" перетинається з "силовим полем" дії свободи совісті іншого "Я". Право тільки визначає межі, можливості й гарантії зовнішнього, реалізаційного вияву свободи ювісті. Право передбачає створення в суспільстві таких демократичних умов, такого комплексу економічних, політичних та юридичних можливостей, які давали б можливість людині вільно й повноцінно самореалізуватися в системі установок, координат свого світоглядного вибору.
Однак право не може регулювати процес світоглядного вибору. Скажімо, для релігійного самовизначення особистості свобода совісті як право є формально зовнішнім. Іншими словами, розумова діяльність, думка людини, сфера її совісті, які не виявляють себе у певних діях, вчинках, поведінці, не є предметом права і не регулюються ним. Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, суті трансцендентного, форми свого єднання з Богом.
Совість у кожної людини вільна отологічно. Держава не дає і не "дарує" права на свободу совісті, вона лише окреслює правовий простір, в якому, наприклад, віруючий індивід мав би можливість вільної: амореалізації згідно з вибором своєї совісті.
Свобода совісті в релігієзнавстві розглядається як синтезуюча категорія, яка має свою структуру, розкриває свій зміст через осмислення цілого ряду інших понять - компонентів цієї структури. Структурно до синтезуючого поняття "свобода совісті" входять такі поняття, як "віротерпимість", "свобода релігії", "свобода віросповідання", "свобода в релігії". Це - вихідні поняття, які є елементами структури свободи совісті, а відтак імпліцитно містять у собі принципи свободи совісті. Саме осмислення змісту цих понять в їхній співвідносності дає можливість проникнути в сутність свободи совісті в релігієзнавчій її експлікації.
Поняття "свобода совісті" звужується в даному випадку до поняття, що характеризує лише правовий простір забезпечення свободи релігії. Зрозуміло, що такий підхід до визначення свободи совісті виключає з її змісту свободу на вільну думку щодо релігії, свободу від релігії, свободу її заперечення. Свобода релігії – це, по суті, свобода релігійної совісті.
"Свобода совісті" й "свобода релігії" - поняття взаємопов´язані, але не тотожні. Якщо перше поняття охоплює своїм змістом широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовизначається і самореалізується, то друге - "свобода релігії" постає як свобода вибору і самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат. Свобода релігії в даному контексті постає як свобода вибору релігії, як свобода віросповідання, відправлення релігійного культу. Вона характеризує правові, економічні, суспільно-політичні можливості й гарантії щодо вільного релігійного самовизначення, самореалізації особистості, незалежного функціонування релігійних організацій та їх інститутів. Отже розуміння та додержання цих двох категорій в сучасному суспільстві є дуже важливим та необхідним.
Список використаних джерел:
1. Бабій М. Проблеми свободи релігії у контексті релігійного багатоманіття в Україні // Людина і світ. - 2004. - №5.С. 23-29.
2.Сарапін О. Психологія релігії / О.Сарапін // Академічне релігієзнавство. Підручник .- К.: Світ Знань, 2000.- С.152-157.
3.Решетніков. Ю. Релігія в публічні сфері: виклики і можливості // Людина і світ. - 2004. - № 10. - С. 8-11.
Терещук Зинаида Сергеевна
Студентка второго курса
Киевского национального торгово-экономического университета
ВЕЛИКИЙ ФИЛОСОФ ПРОТИВ ВЕЛИКОЙ РЕЛИГИИ
Фридрих Вильгельм Ницше родился в 1844 году в Германии. Его отец был протестантским священником, а оба дедушки - пасторами. Уже в школьные годы Ницше усомнился в истинности веры. В возрасте 20 лет он прочел книгу Давида Штрауса «Жизнь Иисуса», а так же ознакомился с философией Фейербаха и Шопенгауэра, чье влияние окончательно разрушило некрепкие подмостки его веры. Из сомневающегося в вере человека Ницше постепенно перерастал в закоренелого атеиста. Критика христианства с его стороны имела особо жесткий характер, за что он получил прозвище - «Антихрист». В письме к Мальвиде фон Мейзенбург от 3-4 апреля 1883 г. он пишет: «Угодно ли Вам услышать одно из новых моих имен? В церковном языке существует таковое: я есмь... Антихрист».
Ницше с неслыханной ненавистью и резкостью писал о христианстве:
· «Кто выкажет сегодня хоть малейшее колебание в своем отношении к христианству, тому я не протяну и мизинца. Здесь возможна лишь одна позиция: безусловное «Нет»».
· «Я осуждаю христианство, я выдвигаю против христианской церкви самое страшное обвинение, которое когда-либо звучало в устах обвинителя. Она для меня худшая из всех мыслимых порч, она обладала волей к самой ужасной, самой крайней порче. Христианская церковь не пощадила ничего и испортила все, каждую ценность она обесценила, каждую истину обратила в ложь, всякую прямоту - в душевную низость».
· «Именую христианство одним-единственным позорным пятном на теле человечества».
· «Христианское понятие о божестве — это понятие есть одно из самых извращенных понятий о божестве, какие только существовали на земле».
Также с особой критикой Ницше высказывается о священнослужителях называя их «коварными карликами», «паразитическим типом человека», «миропомазанными клеветниками», «ядовитыми пауками на древе жизни», «самыми ловкими из сознательных лицемеров».
Церковь в глазах Ницше является злейшим врагом, который черпает свои силы из людей добровольно «делающих свою жизнь исполненной трудностей, а тем самым и глубокого смысла». Он утверждает, что церковь желает уничтожить все великое в человеке, сделать его больным и несчастным рабом. Ницше говорит, что: «каждая церковь - камень на могиле Богочеловека: ей непременно хочется, чтобы Он не воскрес снова». По словам Ницше: «Церкви предоставляется право все еще вторгаться во все существенные переживания и главные моменты в жизни отдельного лица, чтобы дать им освящение, высший смысл: мы все еще имеем «христианское государство», «христианский брак».
Бесконечное количество непрекращающихся споров вызвал философ лишь одной своей фразой «Бог умер». Смерть Бог а в его понимании – это не конкретная смерть Бога который жил, а потом просто умер, это – личностный кризис человека, переоценка всех ценностей и утрата веры в абсолютные моральные законы. Виновником "смерти Бога" Ницше объявил христианство за извращение того, что принес Иисус людям: "Мы его убили - вы и я! Все мы его убийцы!" Отсюда - все грядущие катастрофы, через которые предстоит проходить лет 200, чтобы выйти затем на новый путь, и Ницше жаждал: скорее бы они начались. В своем произведении «Так говорил Заратустра» он писал: «Ах, где в мире совершалось больше безумия, как не среди сострадательных ? И что в мире причиняло больше страдания, как не безумие сострадательных ? Горе всем любящим, у которых нет более высокой вершины, чем сострадание их! Так говорил однажды мне дьявол: «Даже у Бога есть свой ад – это любовь его к людям». И недавно я слышал, как говорил он такие слова: «Бог мертв; из-за сострадания своего к людям умер Бог».
Философские наработки Ницше, идея «сверхчеловека» легли в основу идеологии германского фашизма, идеологии, которая явилась самой человеконенавистнической в современной истории. Ницше пишет: «Слабые и неудачники должны погибнуть: первое положение нашей любви к человеку. И им должно ещё помочь в этом. Что вреднее всякого порока? — Деятельное сострадание ко всем неудачникам и слабым — христианство». Он говорил, что вера будет уничтожена только тогда, когда человек превзойдет самого себя и станет сверхчеловеком. Сверхчеловек – это совершенно новый тип человека: он презирает толпу, готов стереть с лица Земли все слабое и серое, он должен занять место Бога, который умер, а «из страха перед ним (сверхчеловеком) желали, выращивали и достигали противоположного типа: типа домашнего животного, стадного, больного животного — христианина».
Православная церковь отвечает устами своего первоверховного апостола Павла: Кол.2,8: "Смотрите, братия, чтобы кто не увлек вас философиею и пустым обольщением, по преданию человеческому, по стихиям мира, а не по Христу".
За словами служителя церкви - отца Олега Моленко: «Церковь назвала философию пустым обольщением. За всяким обольщением стоят духи зла, которые тщательно стараются использовать все плевелы человеческого плотского мудрования в своих погибельных целях. Для людей гордых, высокоумных и тщеславных они придумали обольщение философией.
Философские изыскания Ницше - есть ничто иное, как идеология сверхчеловека, противопоставленная Богу. Эта идеология является основанием религии человекобожия и грядущего антихриста-зверя. Именно антихрист-зверь проявит идеал дьяволочеловекобога, которого философски прорисовал Ницше.
От гордыни и высокоумия Ницше сошел с ума и провел последние свои дни заключенным в пристанище для умалишенных. Читать его творения душевредно, греховно и пагубно. Кроме этого, подобное чтение приводит к умоповреждению и может спровоцировать сумасшествие».
Со смерти Ницше прошло уже 112 лет, а споры вокруг его философии продолжают точиться самым ожесточенным образом. Одни считают его величайшим мыслителем, гением, который пролил свет на христианство и показал самые темные его уголки. Другие же считают его умалишенным человеком, так и не познавшим силу христианской любви, жертвенности, прощения, дерзновения, истинной Церкви. Книги Ницше раскупаются огромными тиражами, а христианская церковь продолжает запрещать читать их своим прихожанам. Война Великого философа против Великой религии только набирает обороты, как и война Великой религии против Великого философа. Ряды поклонников философии Ницше растут, как и рады истинно верующих православных христиан. Часами, днями, неделями можно вести споры о философии Ницше, но факт его душевной болезни остается фактом. Ницше умер 25 августа 1900 года в возрасте 56 лет, а Бог продолжает жить в сердцах миллионов истинно верующих христиан, любящих Бога и знаменующихся крестным знамением. Стать на тропу атеизма или веры решает каждый сам для себя, ведь война точится невидимая, война внутри нас, она затягивает, ломает, меняет нас и однажды нам придется сделать выбор.
Литература:
1). Карл Ясперс. Ницше и христианство. Перевод с немецкого Т.Ю.Бородай //"МЕДИУМ" Москва, 1994.
2). Ф. Ницше. Антихрист. Проклятие христианств. Перевод — В. А. Флёрова. // «Мысль», Москва, 1990.
3.) Ф. Ницше. Весёлая наука. Перевод К.А. Свасьян. // «Мысль», Москва, 1990.
4). Ф. Ницше. Воля к власти. Перевод — Е. Герцык.// «REFL-book», Москва, 1994.
5). Ф. Ницше. Так говорил Заратустра. Книга для всех и ни для кого. Перевод В.В.Рынкевич под редакцией И.В.Розовой . //"Интербук", 1990.
6). Щепетова А.А. Образ Христа в Новом Завете и произведениях Ницше // Религия и культура: Россия.2003.
Секція 8.
Демографічна політика в Україні:
стан, проблеми та перспективи розвитку
Карачун Т. О.
Хмельницький національний університет
МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ В УКРАЇНІ
ЯК НАСЛІДОК ЕКОНОМІЧНОГО ЗАНЕПАДУ КРАЇНИ
У статті розглядається сутність міграції робочої сили, напрямки та масштаби, оцінюючи результати трудової міграції та перспективи її розвитку.
Essence of migration of labour force, directions and scales, is examined in the article, estimating the results of labour migration and prospect of its development.
Актуальність дослідження. Виявлення причин виникнення міграційних процесів на міжнародному рівні, пошук шляхів їх попередження й конструктивного рішення. Питання передумов міграції українців досліджено недостатньо, що зумовлює необхідність додаткового його аналізу та визначає актуальність обраної теми.
Аналіз основних досліджень і публікації. Різними аспектами дослідження територіальної мобільності населення присвячено роботи Є. Баранова, Р. Вільданова, Ж. Зайончоковської, Д. Карпухіна, Ю. Квашніна, О. Малиновської, О. Хомри, А. Шлєпакова та інших [1, с.78 ]. Міграційні процеси в системі міжнародних економічних відносин є предметом дослідження вчених, таких як, Колісник М., Ліанова Е. М., Новіков В., Пірожков С.І., Романюк М.Д., Федак Т.В., а також знайшли відображення проблеми управління цими аспектами у працях зарубіжних економістів: Дж. Борхаса, С. Брю, К. Макконела.
Постановка завдання. Метою роботи є дослідження загальних аспектів міграційних процесів та потоків, систематизація уявлень сучасних дослідників щодо ролі змін стратегій міграційних процесів та обґрунтування необхідності вдосконалення системи управління ними.
Виклад основного матеріалу. Перехід до ринкової економіки створює реальні умови для формування ринку праці. Одною з важливих рис його становлення є різке зростання міграційних процесів як усередині країни, так і за її межі. Посилення територіальної міграції населення зумовлюється такими причинами:
по-перше, структурною перебудовою економіки і пов'язаними з нею зростанням безробіття, процесами роздержавлення власності й приватизації, які супроводжуються збільшенням мобільності капіталу, його інтенсивним міжгалузевим і географічним переливанням;
по-друге, нерівномірністю в розміщенні продуктивних сил, суттєвими відмінностями в соціально-економічних умовах життя в селі і в місті, в різних регіонах країни;
по-третє, різким погіршенням екологічної ситуації в окремих регіонах;
по-четверте, інтенсифікацією міграційних процесів на національному ґрунті;
по-п'яте, розширенням зовнішньоекономічних зв'язків України, а також лібералізацією режиму виїзду громадян за кордон.
Становлення ринкових методів господарювання відбувається в умовах гострих кризових явищ в економічному, соціальному і політичному житті. Реформація економіки України здійснюється вкрай непослідовно й безсистемно, що призводить до зростання негативних явищ, поглиблення економічного хаосу. Якщо в попередній період у відокремленій від світу «залізною завісою» країні закордонні поїздки були привілеєм небагатьох обраних, то в 90-і роки минулого століття вони стали доступними пересічним громадянам. Так, за даними Міністерства внутрішніх справ України, у 1986 р., на початку перебудови, кількість поїздок за рубіж в особистих справах не перевищувала 43 тис. У 2006 р. вона досягла 4327 тис., тобто збільшилася в 186 раз [2, с. 194 ]. Привабливість роботи за кордоном для українців й досі зростає. Масштаби трудової міграції з України оцінюються у 2-2,7 млн. осіб. Основні країни трудової міграції — Росія (40-50%), Польща (15-20%), Чехія (10-12%), Італія (бл.10%), Португалія (5-8%) [3]. На графіку, що наведений нище, можна прослідкувати міграційний приріст населення в Україні за досить довгий період.
Як бачимо даний показник був додатнім до 1993 року, а потім різ ко впав до -150 тис. осіб. За останні роки міграційний приріст знаходиться в рамках від -13 до -16 тис. осіб, однак експерти прогнозують, що він буде значно зменшуватись і до 2020 року становитиме приблизно – 80 тис. осіб.
Більшість мігрантів — особи у віці 20-49 років, представники найбільш економічно продуктивних вікових груп. Частіше трудовими мігрантами є люди з професійно-технічною та повною середньою освітою.
Значні відмінності спостерігаються у напрямах трудових міграцій чоловіків та жінок. Так, жінки переважають серед мігрантів у Італії, Греції, Турції, Японії. Чоловіча міграція спрямована переважно у Росію, Португалію, Польщу, Чехію.
Мігранти-чоловіки зайняті переважно у сфері будівництва. У Росії також спостерігається підвищена частка зайнятих у сфері зв'язку та транспорту, у Польщі — в сільському господарстві. Серед жінок, які працюють у Росії, найбільша зайнятість спостерігається у торгівлі та будівництві, у Чехії — в громадському харчуванні і промисловості, у Польщі та Італії — в сільському господарстві та в якості домашньої прислуги.
Спеціальні дослідження та експертні оцінки дають підставу стверджувати, що реальна кількість працівників-мігрантів у десятки, а той у сотні разів більша за офіційну. Наприклад, за даними проведеного 2007 р. Державним комітетом статистики України обстеження «Життєві шляхи населення України», чисельність українських громадян, які працюють за кордоном, становить щонайменше 2,5 млн. осіб [5, с. 443].
Згідно із результатами загальнонаціонального соціологічного моніторингу, що забезпечується Інститутом соціології НАН України в межах проекту «Україна на порозі ХХІ століття», досвід тимчасової трудової міграції за кордон набули члени 10,2% українських сімей. Оскільки в країні нараховується приблизно 15 млн. сімей, це означає, що з метою заробітку за кордон виїжджали принаймні 1,5 млн. осіб. На підставі обстежень, здійснених центрами зайнятості низки областей за дорученням Міністерства праці та соціальної політики України, було зроблено висновок, що загальні обсяги трудової міграції з України сягають близько 3 млн. осіб [5, с. 443].
Певне уявлення про масштаби трудової міграції дають дані прикордонної статистики в комбінації з результатами соціологічних опитувань міжнародних пасажирів у пунктах перетину кордону, які засвідчують, що з метою працевлаштування і торгового бізнесу здійснюються відповідно близько 4% і понад 16% виїздів на західному кордоні, 14% и 25% – на східному [6, c.12]. Враховуючи різну інтенсивність руху на різних ділянках кордону, а також той факт, що щорічно українці понад 15 млн. разів перетинають кордон у напрямку виїзду, можна підрахувати, що громадяни України приблизно 1,4 млн. разів на рік виїздять за кордон з трудовими і близько 3 млн. – з комерційними цілями [6, с. 11].
За інформацію дипломатичних представництв України, в Польщі на заробітках перебувають 300 тис. громадян, в Італії та Чехії – по 200 тис., у Португалії – 150 тис., Іспанії – 100 тис., Туреччині – 35 тис., у США – 20 тис. У Росії лише офіційно (на основі ліцензій Федеральної міграційної служби цієї країни) працює близько 100 тис. українських громадян, загальна ж кількість українців, які працюють у цій країні, оцінюється в 1 млн. [6, c. 17].
Деякі економісти називають цифру до 5 млн. осіб. Політики піднімають її ще вище. Так, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова вважає, що на заробітки за кордон виїхали до 7 млн. громадян. Незважаючи на різноманітність оцінок масштабів трудової міграції, всі вони, однак, засвідчують, що поїздки на заробітки за кордон набули широкого розповсюдження, стали типовим для багатьох українців джерелом доходів, мають завдяки цьому велике суспільно-політичне і соціальне значення [7, с. 43].
Причини трудової міграції носять майже виключно економічний характер. Проте якщо на початку 90-х виїзди на заробітки за кордон зумовлювалися зупиненням підприємств, багатомісячними затримками з виплатою заробітної платні, зростаючим безробіттям, то нині їхньою метою у більшості випадків є підвищення добробуту, вирішення житлового питання, фінансування навчання тощо [6, с. 19].
Переваги та видатки трудової міграції. До найважливіших результатів трудової міграції треба віднести збільшення напруги на ринку праці. .Якщо скористатися мінімальною оцінкою трудової міграції в 2 млн., це означає, що внаслідок виїзду безробіття в країні зменшилося принаймні на чверть.
Важко підрахувати обсяги інвестицій, які отримує Україна завдяки заробітчанству. За деякими оцінками, середньомісячні доходи громадян, які працюють за кордоном, сягають 2 млрд. грн., що можна порівняти з третиною номінальних грошових доходів усього населення . На думку інших фахівці, вони становлять 4-6 тис. доларів США на одного мігранта на рік . Множення цієї цифри навіть на мінімальну оцінку кількості заробітчан дає результат у 5 млрд. доларів [8, с. 16].
Оцінюючи результати трудової міграції, важливо враховувати її причини. Це чинники як економічного, так і неекономічного характеру. Міжнародна міграція робочої сили ґрунтується на можливостях, умовах і прагненні працездатного економічно активного населення працювати у будь-якому регіоні, країнах світового співтовариства з метою задоволення своїх життєвих потреб[7, c. 6].
Основними причинами, які зумовлюють міжнародну міграцію робочої сили, є:
1) незадовільні економічні умови життя працездатного населення в країнах еміграції (низький рівень заробітної плати, безробіття, низький життєвий рівень, зубожіння і т. д.);
2) стабільний порівняно високий рівень заробітної платні в основних імміграційних центрах (США, Західна Європа);
3) порівняно вищий технічний рівень умов праці в країнах імміграції;
4) соціальні умови для більш повної реалізації своїх можливостей у країнах імміграції;
5) природні катаклізми в країнах еміграції і вищий рівень охорони навколишнього середовища у країнах імміграції.
Таким чином, можна стверджувати, що стан міграції робочої сили в Україні безпосередньо залежить від рівня розвитку економічних процесів країни.
Висновок. Суперечливість явища трудової міграції підводить до висновків про те, що основний зміст політики держави у відповідній сфері має полягати у мінімізації її негативних наслідків, максимальному використанні позитивних для громадян (у тому числі – працівників-мігрантів) та суспільства результатів. Політика регулювання трудової міграції має виходити з того постулату, що право громадянина виїжджати за рубіж є невід'ємним від його права на гідний рівень життя вдома, тобто права мати роботу або власну справу, яка б дозволяла реалізувати себе, забезпечити добробут сім'ї.
Література:
1. Зовнішні трудові міграції населення України / За наук. ред. Лібанової Е., Позняка О. – К. : РВПС України, 2002. – С. 78.
2. Сусак В. Українські гостьові робітники та іммігранти в Португалії (1997 – 2005 рр.) // Україна в сучасному світі: Конференція випускників програм наукового стажування у США. – К.:Стилос, 2007. – С. 194.
3. Вільна енциклопедія - http://uk.wikipedia.org
4. Управління статистики України - http://ukrstat.gov.ua
5. Полянська Я.Л. Романова Н.В. Чинники трудової міграції в Україні // Формування ринкової економіки. -2007. - Спец. випуск.Т.3. – С.441.
6. Гнибіденко І. Проблеми трудової міграції в Україні та їх вирішення // Економіка України. – 2006. – № 4. – С. 19.
7. Ульяницька О.В. Проблеми безробіття і трудова міграція українців // Актуальні проблеми економіки. -2007. –№8. – С. 168
8. Столярчук Я.М. Роль держави в регулюванні трудової еміграції з України // Економіка і держава. -2006. -№7. – С. 17
Філіпова Наталія Володимирівна
аспірант ЛРІДУ НАДУ при Президентові України,
ЗОВНІШНЯ ТРУДОВА МІГРАЦІЯ
ЯК ДЕМОГРАФІЧНА ПРОБЛЕМА УКРАЇНИ
Кризові процеси в Україні, які супроводжуються ускладненням соціального забезпечення та соціального захисту, негативно вплинули на кількісні та якісні демографічні показники, створивши передумови для демографічної кризи. В Україні спостерігається зменшення населення внаслідок перевищення рівня смертності над народжуваністю та переваги еміграції над імміграцією. За статистичними даними, за роки незалежності населення нашої країни зменшилось з 51,9 млн. осіб до 45,7 млн. осіб. [2]. Очікується, що ця тенденція триватиме, і загальна чисельність населення скоротиться ще на 10 млн. осіб до 2050 р. Окрім того, очікується, що до 2050 р. майже половину населення України становитимуть люди віком старше 45 років [3].
Проявом демографічної кризи в державі стало погіршення майже всіх демографічних показників. Унаслідок зростання депопуляції чисельність населення України щорічно скорочується на 330 тис. осіб. На ринку праці спостерігаються такі негативні процеси, як вивільнення працівників, вимушене застосування роботи на умовах неповного робочого часу, часткове безробіття.
Невисокий рівень заробітних плат та недостатня соціальна захищеність змушує громадян України шукати кращих умов для самореалізації та задоволення потреб своїх родин за кордоном. Залежно від міграційних процесів, скорочення кількості населення становить близько 1/3 частини загального обсягу кількісних втрат. Таким чином Україна перетворились на донора робочої сили за кордон, що безумовно становить загрозу економічній безпеці держави через втрату критичної кількості економічно активної частини населення.
Головними аспектами, що сприяють зростанню зовнішніх міграційних потоків є :
· вищий рівень життя населення європейських країн ;
· політика сприяння урядами країн ЄС легалізації трудових мігрантів (з метою покращення демографічної ситуації та забезпечення розвитку економіки за рахунок кваліфікованої робочої сили, урядами деяких європейських країн було проведено легалізацію українських трудових мігрантів);
· міграційна політика країн Центральної та Східної Європи (особливо до введення жорсткого візового режиму після приєднання до ЄС).
Заробітчанські міграції громадян України на сьогодні трансформувалися з комерційних у трудові, що здійснюються з метою працевлаштування. Зміна стратегії поїздок призвела до значного збільшення тривалості перебування більшості мігрантів за кордоном. Якщо в середині 90-х років переважали кількаденні виїзди, то тепер найбільш поширеними виявилися поїздки терміном від 1 до 6 місяців. На такий термін виїжджають здебільшого до Росії, Польщі, Німеччини. Кожна п'ята поїздка, спрямована переважно до Італії, Іспанії, Португалії, триває ще довше – у середньому 1,5 – 2 роки.
З початку 90-х розширилося охоплення трудовою міграцію населення України. Якщо першими до неї включилися мешканці столиці, великих міст, де люди були більш інформованими і мобільними, поступово все активнішими ставали жителі різних за величиною поселень. На сьогоднішній день міграцією охоплено 4 % працездатних мешканців міст, тоді як селян майже удвічі більше - 7,9 %. При цьому , в пошуках роботи за кордон виїжджають переважно мешканці Західного регіону (13,2% працездатного населення), тоді як інші регіони країни мають значно нижчі показники (центральні області – 3,8%, східні – 3,2%, південні -2,6%, північні – 1,4%,) [1]. Однак, варто відмітити, що Держкомстат України володіє інформацією, що відображає масштаби переміщень тільки тих українських громадян, які при виїзді за кордон декларують мету участі в трудовій діяльності. А це робить тільки незначна частина реального контингенту трудових мігрантів.
Зі зміною попиту на західних ринках праці, що відбулася на початку 2000-х років, трудова міграція почала набувати «жіноче обличчя». Із сіл Західної України до країн Європи жінки виїжджали цілими групами з метою працевлаштування хатніми робітницями, покоївками тощо. Так, відповідно до результатів опитувань, проведених в колах трудових мігрантів в Італії, 87, 7% опитаних – жінки, майже абсолютна більшість з них – одружені і мають дітей (лише 6,3% з них бездітні). Це переважно особи віком від 20 до 45 років (понад 70% опитаних), з вищою та середньо-спеціальною освітою, які виїхали практично нелегально (лише 2% з опитаних мали в'їзну візу на півроку і тільки 6% мають дозвіл на перебування). Причому лише 10% із респондентів до виїзду були безробітними.
Зазначені міграційні процеси в сучасних умовах призводить до наступних негативних соціально-економічних наслідків:
1. Погіршення демографічної ситуації в країні. Населення України продовжує скорочуватися. За розрахунками спеціалістів в галузі демографії, частка осіб непрацездатного віку має тенденцію до постійного зростання. За прогнозами, для підтримки чисельності населення, особливо його економічно активної частини, Україні необхідна суттєва компенсаторна нетто-міграція.
2. Зміна вікової та статевої структури населення України через зростання міграційних потоків за кордон. Старіння є неминучою демографічною тенденцією і в Україні прогнозується збільшення частки українців пенсійного віку з 14% до 25 % (старше 65 років) [2]. Ця тенденція матиме вагомі наслідки для працездатного населення, адже збільшить навантаження щодо підтримки економічно неактивного населення. Переважання у складі трудових емігранток жінок молодого, найактивнішого шлюбного і репродуктивного віку є додатковим чинником зниження народжуваності в Україні.
3. Втрата сімейних традицій, виникнення соціального сирітства. Відплив молоді спричиняє негативні демографічні наслідки: окреме проживання членів підвищує ризик розлучення. Діти залишаються без материнської опіки і турботи. Як наслідок, Україна стикається з новим видом соціального сирітства, необхідністю брати під державну опіку частину дітей мігрантів, особливо у випадках тривалої відсутності обох батьків. Ті діти, що виїхали за кордон разом з батьками, безумовно мають там проблеми з отриманням освіти.
4. Втрата економічно активної частки населення за рахунок виїзду за кордон у пошуках роботи. На сьогоднішній день немає можливості обрахувати кількість трудових мігрантів тому офіційні показники мають значні розбіжності. Так, за даними Державного комітету статистики близько 1,2 млн. працівників задіяно у міграційних процесах, Міністерство закордонних справ зазначає понад 2 млн. осіб, Міністерство соціальної політики – до 3 млн. осіб, Інститут демографії НАНУ – 2,7 млн. осіб. За оцінками політиків кількість заробітчан становить 5 – 7 млн. осіб. Очевидно, такий стан речей пояснюється нелегальним виїздом громадян на заробітки. Однак, наведені показники вказують на масовість трудової міграції.
Отже, як бачимо, вплив зовнішньої трудової міграції на розвиток суспільства досить вагомий. Демографічні проблеми, як наслідок міграційних процесів є темою обговорень у наукових та урядових колах. Зокрема, проблематиці трудової міграції присвячувались Парламентські слухання у 2004 році, де зазначалось, що зміни міграційних потоків супроводжуються деформацією демографічної ситуації, змінами у складі й структурі робочих місць, якості робочої сили, її мобільності тощо. Окрім того, ситуація поглиблюється тим, що Україна перебуває на межі демографічного дефолту, що є наслідком відмови держави від розвитку людського капіталу і створення передумов для домінування низькокваліфікованої робочої сили [4]. Трудова міграція всередині нашої країни поглиблює суспільні загрози, пов’язані з демографічною кризою, тому що більшість наших трудових мігрантів знаходяться в найбільш репродуктивному віці. До депопуляції населення додається скорочення наявного населення за рахунок виїзду за кордон у пошуках роботи, а тимчасова трудова міграція — це перший крок до еміграції. Весь ланцюжок зрозумілий: спочатку виїздить один, коли влаштовується - переїздять члени сім'ї і там залишаються. Тому політика в сфері регулювання трудової міграції сьогодні має розглядатись як складова державної політики у сфері зайнятості населення і має, насамперед, вирішуватись через формування сучасного, мобільного внутрішнього ринку праці. Важливо на цьому етапі заохотити людей повернутись на батьківщину, а для цього необхідно створити умови для соціальної адаптації колишніх трудових мігрантів, надати можливість використати зароблені кошти для відкриття власної справи.
Окрім того, задля захисту прав своїх громадян за кордоном необхідно прискорити процес укладення двосторонніх угод про працевлаштування, соціальний захист, та пенсійне забезпечення передусім з тими країнами, де перебуває найбільша кількість українських трудових мігрантів. Паралельно підготувати угоди про взаємне визнання професійної освіти з метою збереження і підвищення кваліфікації вітчизняних спеціалістів під час їх тимчасового перебування за кордоном.
Перед Україною стоїть низка надзвичайно актуальних завдань, які стосуються українців, що живуть як в Україні, так і за її межами, і які необхідно вирішувати комплексно. Тому державна політика в цьому напрямі потребує вдосконалення. Завдання України — виробити свою ефективну політику, яка відповідала б інтересам держави та кожного громадянина.
Література
1. Малиновська О. А. Трудова міграція: соціальні наслідки та шляхи реагування. / О. А. Малиновська [Текст].– К. : НІСД, 2011. – 40 с
2. Міграція в Україні: факти і цифри / МОМ, представництво в Україні, вересень 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://iom.org.ua/ua/pdf/Facts&Figures_b5_ua_f.pdf
3. ООН, Департамент з економічних і соціальних питань, Відділ народонаселення (2012 рік). Урбанізації в світі Prospects: The 2011 Revision. CD-ROM Edition - дані в цифровій формі (POP / DB/WUP/Rev.2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://translate.googleusercontent.com/translate_c?hl=uk&langpair=en% 7Cuk&rurl=translate.google.com.ua&u=http://esa.un.org/unpd/wup/CD-ROM/WUP2011-F05-Total_Population.xls&usg=ALkJrhi_iGT0YDr3JyxsY0NvJjpSfcHX3g
4. Парламентські слухання «Стан та проблеми правового і соціального статусу сучасної української трудової міграції (17 листопада 2004 р.). [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.rada.gov.ua/zakon/skl4/par_sl/sl171104.htm
Немає коментарів:
Дописати коментар