Секція 2.

Секція 2.

Актуальні проблеми державного управління

__________________________________________________________________________

Богомаз Дарина Геннадіївна

студентка ІV курсу юридичного факультету

КНУ імені Тараса Шевченка

РЕАЛІЗАЦІЯ ТА СТРАТЕГІЇ ПОСИЛЕННЯ ГЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ

У ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ ТА ПРОЦЕСІ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ В УКРАЇНІ

          Жіночий рух як такий в українському суспільстві не є ключовим, тим не менше питання гендерної рівності та дискримінації залишаються актуальними. Ступінь залучення жінок до політичної активності та доступу до прийняття рішень може розглядатись як ключовий показник гендерної рівності суспільства. Гендерна рівність у прийнятті рішень має розглядатись з точки зору того, чи знаходяться жінки на посадах, обіймаючи які, можна ухвалювати рішення або впливати на їхнє ухвалення нарівні з чоловіками.

Сучасний ступінь політичної участі жінок в Україні

·       Історично, найбільша частка жінок у складі Верховної Ради УРСР  сягала у 1985 році і становила 30% (унаслідок запровадження Комуністичною партією СРСР неофіційної квоти на участь жінок у виборних органах). Результатом наступних багатопартійних виборів уже за часів незалежної України помітне істотне зменшення кількості жінок в парламенті:

1990 року ― 3% жінок народних депутатів; 1994 року ― 5,7%; 1998 року ― 8,1%;

 2002 року ― 5,1%; 2006 року ― 8,5%; 2007 року ― 7,5%.

·       За часткою жінок у парламенті Україна посідає 115 місце у переліку 137 країн світу і має передостаннє місце за цим показником у країнах регіону ОБСЄ.

·       Нині жодна жінка не обіймає посади голови обласної ради, голови міської ради обласного центру, голови обласної державної адміністрації, також немає жодної жінки в Кабінеті Міністрів України, на посаді голови та заступників Голови Верховної Ради України.

·       Водночас, найбільше жінок представлено на найнижчих політичних управлінських ланках – в сільських радах жінки складають 51%, у селищних радах 46%, серед депутатів міських рад – 28%.

·       На початок 2010 року жінки переважали у складі державних службовців, ― як керівників, так і спеціалістів (відповідно 64,8% і 79,5%). Жінки також складають абсолютну більшість державних службовців на посадах нижчого рівня, які потребують нижчої кваліфікації та не передбачають значної відповідальності.  Проте, із просуванням по службі питома вага жінок зменшується, сягаючи лише 13,3% у першій посадовій категорії керівників, які беруть участь у прийнятті рішень на державному рівні.

         Законодавче закріплення принципу гендерної рівності в політичному житті:

·        Конституція України в ст. 24 гарантує рівність прав і свобод усім громадянам та забороняє обмеження за ознакою статі. Також зазначається: «Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти та професійній підготовці, у праці та винагороді за неї».

·        Законом України «Про вибори народних депутатів України» рівне виборче право забезпечується згідно з п.1 ч.5 ст. 3 «…забороною привілеїв чи обмежень кандидатів у депутати за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками»

·       Законом України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків», а саме статтею 4, передбачено проведення гендерно-правової експертизи чинного законодавства та проектів нормативно-правових актів. Відповідно до ст.15 політичні партії та виборчі блоки під час висунення кандидатів у народні депутати України в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі передбачають представництво жінок і чоловіків у відповідних виборчих списках. Однак, Закон України «Про вибори народних депутатів України» не містить норм та механізмів, які б забезпечили виконання ст. 15 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».

·       Україна ратифікувала ряд міжнародних актів, зокрема, Конвенцiю про лiквiдацiю усiх форм дискримiнацiї по вiдношенню до жiнок 1979 року, Пекінську декларацію та Платформу дій та інші заключні документи, прийняті на четвертій Всесвітній конференції щодо становища жінок 1995 року; 53 з 183 конвенцій Міжнародної організації праці (МОП); Декларацію тисячоліття, ухвалену Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй в 2000 році та  ін.

           Стратегії посилення гендерної рівності у політичному житті та процесі прийняття рішень в Україні

Гендерні перетворення у політико-правовій системі і в суспільстві загалом є довготривалим та складним процесом. Гендерні стереотипи, так само, як і Гендерна нерівність, формувалися в суспільстві протягом тривалого часу, тому і дії, спрямовані на її подолання, мають бути стратегічними і послідовними. Важливо також не допускати зведення концепції рівності лише до антидискримінаційних заходів. Відсутність дискримінації не є достатньою умовою для затвердження гендерної рівності. Мають бути запроваджені конкретні позитивні заходи для досягнення «дійсної рівності», такі як:

-        Виконання міжнародних зобов’язань, передбачених в міжнародних актах, ратифікованих Україною;

-        Законодавче закріплення представництва обох статей у партійних виборчих списках шляхом запровадження гендерних квот.

-       Вдосконалення законодавства з питань забезпечення рівних прав жінок і чоловіків: введення визначення поняття непрямої дискримінації у Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (відповідно до статті 1 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок); запровадження механізму розгляду скарг, механізмів реагування, розробку та введення інструментів прямої дії та юридичної відповідальності в чинні законодавчі акти України.

-       Позитивні дії для подолання гендерного дисбалансу в сфері політики та державного управління, зокрема в політичних партіях: забезпечення реалізації принципу паритетного представництва при призначенні на посади; формування кадрового резерву в органах влади, державних підприємствах та бюджетних організаціях; запровадження навчальних програм щодо гендерних стандартів та засад гендерної політики для державних службовців та врахування цих знань під час прийому на роботу.

Державні органи та міжнародні організації, які прагнуть посилити представлення жінок у політиці, мають зосередити увагу на ролі політичних партій, зокрема:

-        Обмін досвідом і наставництво більш досвідчених жінок-політиків, поглиблене вивчення і тренінги з основ державного управління, лідерства, публічних виступів повинні організовувати політичні партії для підтримки професійного розвитку своїх кандидаток-жінок, і у такий спосіб посилювати позиції партії у конкурентній передвиборчій боротьбі.

-       Політичні партії мають розглянути можливість залучення більшої кількості жінок-політиків, які можуть спілкуватися з жінками-виборцями і бути справжніми представниками їхніх інтересів. Політичні партії мають брати участь у просвітницьких кампаніях з гендерної рівності.

-       Посилення діалогу представників громадських організацій та гендерних експертів з представниками політичних партій для обміну інформацією, аналітики, та обговорення шляхів досягнення гендерного паритету на користь всього суспільства.

-       Участь жінок у політичному житті відбувається і поза партійними структурами. Жінки можуть брати участь у певних аспектах виборчих процесів незалежно, наприклад, долучаються до громадських організацій. Жіночі мережі, громадські організації та медіа можуть сприяти політичній участі жінок, спрямовуючи ініціативи на:

-       Інформаційні кампанії з підтримки жінок у політиці.

-       Гендерний моніторинг діяльності політичних сил: якість політичної

-       діяльності чоловіків та жінок. Сприйняття та підтримку ідей гендерної рівності політичними партіями потрібно провадити не тільки за результатами опитувань представників партій, а за результатами об’єктивних показників, наприклад, співвідношення чоловіків і жінок у прохідній частині виборчих списків, на керівних посадах в партії, результатами голосувань.

-       Підтримка нового покоління жінок-політиків. Підтримка та залучення молодих жінок, які проявили себе як активні та перспективні лідери, допоможе сформувати нове покоління жінок-політиків, зацікавлених діяти на користь громади та відігравати важливу роль у розбудові демократичного й гендерно-паритетного суспільства. Молоді жінки можуть також принести в українську політику нові методи та принципи роботи, нові погляди на роль жінок у політичному житті країни й вплинути на формування «молодої» політичної культури у державі.

-       Робота з чоловіками з підтримки активної участі жінок у політиці. Дискримінація за статевою ознакою може бути ліквідована лише зі зміною системи гендерних ролей і стереотипів, що закріплюють ці ролі. Перегляд гендерних ролей і відносин можливий тільки за умови участі у цьому процесі обох статей, адже поліпшення умов життя однієї статі не вирішує загальних соціальних проблем, а призводить до дискримінаційного становища іншої.

-       Захист суспільства від інформації, дискримінаційною за ознакою статі шляхом розробки та запровадження ефективних механізмів звільнення медіа простору від таких проявів. Необхідно сприяти підвищенню обізнаності та компетентності журналістів та представників медіа з гендерних питань.

Декілька напрямків, що потребують спеціальної уваги та вдосконалення для ефективного впровадження гендерно збалансованої державної політики:

·       Вдосконалення гендерної статистики. Експерти визначають такі основні напрями вдосконалення: розробка методів збирання даних, що враховують стереотипи та соціально-культурні фактори, які можуть породжувати гендерні упередження; приведення існуючих в Україні статистичних показників у відповідність з рекомендованими міжнародними стандартами.

·       Збалансований розподіл часу між професійним та приватним життям як жінок, так і чоловіків. Забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам вимагає поєднання професійних та сімейних обов’язків, розробки системи стимулювання надання чоловікам батьківської відпустки по догляду за дитиною, а також доступність мережі дитячих закладів.

Висновок. Положення існуючого законодавства та партійних статутів, що стосуються збільшення представництва жінок серед кандидатів на виборні посади, не забезпечують ефективних заходів для виконання цього. Отже, незважаючи на законодавче забезпечення рівних прав і можливостей, досі не визначено процедури, та не забезпечуються способи практичної реалізації цих прав. Судова гілка влади в цілому, й правове поле зокрема, недостатні для захисту від проявів дискримінації за ознакою статі та для притягнення порушників до відповідальності. Попри те, що жінки мають де-юре рівний з чоловіками статус, вони де-факто продовжують піддаватися дискримінації внаслідок глибоко укорінених в суспільстві, і, зокрема, у середовищі української влади  гендерних стереотипів.

Список літератури:

1.  Галустян Ю., Герасименко Г., Макарова О., Ґендерна статистика України: сучасний стан, проблеми, напрями удосконалення. – Проект «Програма рівних можливостей та прав жінок в Україні»: Київ, 2009. – C. 44.

2. Гендерна арифметика влади: інформація станом на 25 березня 2010 року/Український жіночий фонд, Київ.

3. Ґендерна статистика України: сучасний стан, проблеми, напрями вдосконалення Запоріжжя: Друкарський світ, 2011. – C. 49

4. Ґендерні ресурси українських мас_медіа: ціна і якість: Практичний посібник для журналістів та працівників ЗМІ./Н.М.Сидоренко, М.М.Скорик, та ін.; упоряд. Н.М.Сидоренко. — К.:”К.І.С.”, 2004. — C. 6

5. Ґендерні стереотипи та ставлення громадськості до ґендерних проблем в українському суспільстві / Ю.Саєнко. – К.: Програма розвитку ООН, Центр соціальних експертиз Інституту соціології НАН України, 2007. – C. 35-47

6. Закон України «Про вибори народних депутатів України» // Відомості Верховної Ради України (ВВР) – 2012 - N 10-11 -  С. 73.

7. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» //

Відомості Верховної Ради України (ВВР) – 2005 - N 52 – С. 561.

8. Кісь О. Ґендерні аспекти реклами: сексизм як негативний чинник формування ґендерних відносин в Україні// Законотворчість: практичні аспекти впровадження принципу рівних можливостей жінок і чоловіків в діяльності Верховної Ради України/ Програма сприяння Парламенту II: Програма розвитку законотворчої політики. – К.Москаленко О.М. ФОП, 2010 – C. 57-65.

9. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР) – 1996 – №30 – С. 141.

10. Левченко К. Б. Методологічні підходи щодо здійснення ґендерно-правової експертизи національного законодавства України — К.: Телесик, 2008. — C.5

11. Омелян І. Гендер у політиці – історія боротьби за політичні права жінок; http://gender.at.ua/news/2010-03-04-294.

12. Суслова О. Практичні аспекти впровадження принципу рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в діяльності Верховної Ради України. / Програма сприяння Парламенту II: Програма розвитку законодавчої політики. За редакцією О.Суслової. – К.Москаленко О.М. ФОП, 2010. – C. 15-16.

13. Women in national parliaments. Situation as of 31 March 2011; http://www.ipu.org/

wmn-e/classif.htm.

Бочарова Катерина Ігорівна,

Вінницький торговельно-економічний інститут

Київського національного торговельно-економічного університету

наук. керівник:  доцент Киричук Анжела Станіславівна 

ПРАВОВА ОСНОВА ІНСТИТУТУ ДЕЛЕГУВАННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ

Делегування повноважень є одним із основних засобів функціонування публічної влади в демократичній правовій державі. Делегування повноважень як організаційно-правовий інститут є новим, малодослідженим явищем у суспільно-політичному житті і потребує відповідного розвитку і удосконалення у процесі утвердження України як європейської демократичної держави. Саме тому проблема правового регулювання делегованих повноважень є вкрай актуальною для процесів державотворення на сучасному етапі реформування українського суспільства,

Сучасна наука приділяє достатньо уваги вивченню інститутів публічної влади. Зокрема, проблемам місцевого самоврядування присвячені праці В. І. Борденюка, І. П. Бутка, М. П. Воронова, Н. К. Ісаєвої, В. М. Кампа, М. І. Корнієнка, Ю. М. Тодики, В. М. Шаповала та інших вітчизняних авторів. Проблеми державного управління на місцях вивчалися В. Б. Авер’яновим, І. П. Голосніченком, Н. Р. Нижник, О. Ю. Оболенським та іншими дослідниками. Проблеми взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування аналізуються в працях цілого ряду відомих українських вчених і практиків: В. Бакуменка, В. Кампо, В. Карпенко, А. Крусян, П. Надолішнього, Н. Нижник, А. Толстоухова та ін.

Метою є аналіз стану правового регулювання інституту делегування повноважень,  існуючих поглядів з цього питання  а також аналіз проблем  делегування повноважень органам місцевого самоврядування  та пошук шляхів їх вирішення.

Законодавством України повноваження органів місцевого самоврядування можна подалити на власні та делеговані.

Згідно з Конституцією України, органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.  Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади [1].

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає делеговані повноваження як  повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад [2].

Закон України «Про місцеві державні адміністрації» визначає, що місцеві державні    адміністрації   здійснюють   повноваження  місцевого самоврядування, делеговані їм відповідними радами.  Кабінет Міністрів  України  в  межах,   визначених   законами  України,  може передавати місцевим державним адміністраціям окремі  повноваження органів виконавчої влади вищого рівня.  Передача місцевим державним адміністраціям повноважень  інших  органів   супроводжується  передачею  їм  відповідних  фінансових,  матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення  цих повноважень [3].

Крім того, через недостатню урегульованість процедур делегування повноважень, мала місце спроба прийняття спеціального окремого закону «Про делегування органам місцевого самоврядування окремих державних повноважень», на нагальність прийняття якого неодноразово наголошувалося в наукових публікаціях. На жаль, спроби прийняти такий закон не увінчалися успіхом.

Як вважає Г.В. Бублик, юридична природа делегування повноважень полягає в тому, що:

1)     делегуватися можуть тільки окремі повноваження, що складають частину компетенції відповідного органу публічної влади;

2)     після делегування повноважень компетенція органу, що їх делегує, не змінюється;

3)     компетенція органу, якому делегуються ці повноваження, тимчасово розширюється;

4)     акт делегування повинен обов’язково виходити від органу, що делегує повноваження;

5)     при делегуванні здійснюється поширення компетенції делегуючого органу за рахунок наділення новими повноваженнями об’єкта делегування повноважень;

6)     повноваження, що делегуються, можуть бути в будь-який час відізвані делегуючим органом;

7)     якщо повноваження делегуються на певний час, то припинення делегування не передбачає видання юридичного акту, в якому ці повноваження відзиваються. Якщо повноваження делегуються на невизначений час, вони можуть бути відізвані в будь-який час за рішенням органу, що здійснював делегування повноважень [4, с.10].

На думку В. Приходько, юридична природа делегованих повноважень визначається обов’язковими ознаками делегованих повноважень, серед яких:

а) делегування повноважень має базуватися на вільному волевиявленні обох суб’єктів делегування;

б) делегування повноважень повинно супроводжуватися укладенням адміністративного договору;

в) делегування повноважень має обов’язково супроводжуватися передачею фінансових та / або матеріальних ресурсів для забезпечення належної реалізації делегованим суб’єктом делегованих повноважень;

г) переделегування (субделегування) повноважень не допускається, бо це суперечить цілям і намірам органу, що делегує повноваження;

д) делегований суб’єкт несе юридичну відповідальність за належне виконання делегованих повноважень [5].

Згідно з узагальненими пропозиція Національної академії державного управління  при Президентові України  до опитувального листа з питань розвитку й підтримки  місцевого самоврядування в Україні, основними проблемами, що виникають при забезпеченні виконання органами місцевого самоврядування власних та делегованих повноважень на думку 24 з 26 обласних державних адміністрацій та АРК, що брали участь в опитуванні ; 19 з 25 обласних рад; 4 з 6 міст обласних центрів є [9]:

-        невідповідність матеріального та фінансового забезпечення завданням, виконання яких покладається на органами місцевого самоврядування. Для вирішення даної проблеми Н. Гончарук  пропонує  забезпечити чітке розмежування доходів і видатків між державним і місцевими бюджетами, а також між районними й обласними бюджетами, розробити механізми фінансування державою витрат органів місцевого самоврядування, яких вони зазнали внаслідок виконання делегованих повноважень виконавчої влади та рішень органів державної влади [5].

-        відсутність єдиного нормативно-правового акта, який би регулював питання інституту делегованих повноважень. На нашу думку, необхідно щоб повноваження органів місцевого самоврядування містилися не в багаточисельних розрізнених законах України, що має місце на теперішній час, а виключно в законі  «Про делегування повноважень».

-        відсутність чіткого розмежування власних та делегованих повноважень в практичній діяльності органів місцевого самоврядування. Разом з тим більшість повноважень не конкретизовані за змістом, а відсилають до інших нормативно-правових актів: з питань земельних відносин, навколишнього природного середовища, власності, адміністративно-територіального устрою.

-        переважання делегованої компетенції над власною. Так у главі 2 Закону України "Про місцеве самоврядування" зафіксовано 68 власних повноважень виконавчих комітетів місцевих рад і 78 делегованих.  Хоча, як зазначає І.П. Сторожук, зі змісту ст. 143 Конституції України виходить, що у структурі компетенції органів місцевого самоврядування повинні переважати саме власні (самоврядні) повноваження, які безпосередньо пов'язані з рішенням питань місцевого значення, здійсненням функцій місцевого самоврядування [7, с. 233].

-        невизначеність природи повноважень районних та обласних рад, закріплених у ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». У зв’язку з цим, на нашу думку, доцільно внести зміни у закон «Про місцеве самоврядування в Україні» і визначити природу повноважень відповідних рад.

-        недоліком діючого законодавства є відсутність процедури призупинення повноважень у випадку невиконання, недостатнього виконання делегованих повноважень чи бездіяльності органів, що здійснюють делеговані повноваження. Отже, доцільно визначити право органу виконавчої влади, який здійснює контроль за виконанням делегованих повноважень, ініціювати процедуру вилучення у органів місцевого самоврядування окремих делегованих їм повноважень, якщо вони систематично не виконуються чи неналежно виконуються органами та посадовими особами місцевого самоврядування

-        фінансова неспроможність місцевих бюджетів. Частка місцевих податків і зборів у надходженнях до бюджетів органів місцевого самоврядування складає лише 1-2%. Законами України часто впроваджуються нові обов’язки органів місцевого самоврядування без визначення джерел їх фінансування. Таким чином, органи місцевого самоврядування змушені виконувати надані державою повноваження за рахунок власних коштів на шкоду розвитку громади [5].

-        недостатнє фінансування державою делегованих повноважень призводить того, що місцеві ради спрямовують на виконання делегованих повноважень власні надходження. При цьому, як вважає В. Приходько,  фактично зводиться нанівець фінансування виконання власних повноважень. Таке «перетягування» доходів на виконання делегованих повноважень фактично руйнує систему місцевого самоврядування.  Для врегулювання вказаної проблеми необхідно в повному обсязі забезпечити фінансування делегованих державою органам місцевого самоврядування повноважень. Виконання власних повноважень органів місцевого самоврядування має забезпечуватися власними надходженнями та державними трансфертами, коли власних ресурсів недостатньо. Виконання делегованих повноважень має в повному обсязі фінансуватися з державного бюджету, коли делегуються державні повноваження або у випадку делегування власних повноважень органів місцевого самоврядування, в порядку, передбаченому адміністративним договором [5].

-        показники місцевих бюджетів на виконання делегованих повноважень, обраховані Міністерством фінансів України на основі Формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів, забезпечують потребу лише частково. Практично не залишається коштів в установах та закладах бюджетної сфери та органах місцевого самоврядування на господарське утримання, придбання обладнання, оплату послуг, інші видатки. Для вирішення проблеми  І.І. Тріска пропонує  розширити обсяг фінансових ресурсів, які місцева влада матиме змогу використовувати за власними пріоритетами, необхідно законодавчо встановити єдину структуру та нормативи штатної чисельності працівників бюджетної сфери та органів місцевого самоврядування, які виконують делеговані державні повноваження та враховувати це при розрахунку фінансового нормативу [8].

І. П. Сторожук визначає основною проблемою делегованих повноважень те, що на сьогодні держава, делегуючи повноваження органам місцевого самоврядування при формуванні бюджету, не передає їм необхідні для цього кошти.  Тому  доречно виписати в законі окремою статтею не просто державні повноваження, які делеговані органам місцевого самоврядування, а провести їх поділ. При цьому важливо, щоб у законі чітко і однозначно закріплювались державні повноваження, якими органи місцевого самоврядування можуть бути наділенні за певних умов, а якими повинні бути наділенні обов'язково [7, с.234].

Отже,  у даній статті ми розглянули нормативно-правову базу з питання регулювання інституту делегування повноважень, які визначаю сутність делегованих повноважень та  встановлюють загальні правила та процедури делегування повноважень. Було виявлено такі проблеми, що виникають при забезпеченні виконання органами місцевого самоврядування власних та делегованих повноважень:

-       невідповідність матеріального та фінансового забезпечення завданням, виконання яких покладається на органами місцевого самоврядування;

-       відсутність єдиного нормативно-правового акта, який би регулював питання інституту делегованих повноважень;

-       відсутність чіткого розмежування власних та делегованих повноважень в практичній діяльності органів місцевого самоврядування;

-       переважання делегованої компетенції над власною;

-       відсутність процедури призупинення повноважень;

-       фінансова неспроможність місцевих бюджетів;

-       недостатнє фінансування державою делегованих повноважень.

Подальші розробки уможливлять пошук шляхів виходу з даної ситуації.

Список використаних джерел:

1) Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. – [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254 к/96-вр

2) Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР. — [Електрон. ресурс]. —  Режим доступу:  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/280/97-вр

 3) Закон України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 № 586 XIV. — [Електрон. ресурс]. —  Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/586-14

4) Бублик Г.В.Делегування повноважень місцевими органами влади: організаційно-правовий аспект: автореф. дис. На здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Г. В. Бублик. — К. : Київський національний економічний університет, 2005. — 20 с.

5) Гончарук Н. Т., Прокопенко Л. Л. Взаємодія органів державної влади та органів місцевого самоврядування:правові й функціональні аспекти / Н. Т. Гончарук, Л.Л. Прокопенко // Теорія та практика державного управління. —2011. №1 (32). — [Електрон. ресурс].–  Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/tpdu/2011-1/doc/3/02.pdf

6) Приходько В. Інститут делегування повноважень як основа правових відносин між органами державної влади та місцевого самоврядування /        В. Приходько. — [Електрон. ресурс]. —  Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_ Gum/Apdu_o/2009_1/R_4/Prihodko.pdf

7) Сторожук  І.П. Принцип делегування повноважень у місцевому управлінні/ І. П. Сторожук // Університетські наукові записки. —2005. — №4 (16). — с. 231-236

8) Тріска І.І. Міжбюджетні відносини у контексті адміністративно-територіальної реформи в Україні. — [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http://www.rusnauka.com/6_NITSHB_2011/Economics/3_80385.doc.htm

9) Узагальнені пропозиції Національної академії державного управління при Президентові України до опитувального листа з питань розвитку й підтримки місцевого самоврядування в Україні (на виконання пункту 9 рішення Ради Регіонів від 14 червня 2011 року. — [Електрон. ресурс]. — Режим доступу:  http://municipal.gov.ua/articles/ show/module/default/article/119

Грабик Руслана Валентинівна

Науковий керівник: доцент Киричук Анжела Станіславівна

Вінницький торговельно – економічний інститут

ДЕРЖАВНИЙ ФІНАНСОВИЙ КОНТРОЛЬ В УКРАЇНІ:

ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ

Держава для реалізації своїх функцій і завдань повинна мати державні фінанси.  Вони є основним засобом впливу на формування, розподіл і використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів, а також забезпечення умов розширеного відтворення. Фінансова сфера діяльності держави, особливо в умовах економічної кризи, є однією з найважливіших. Наявність фінансового контролю об’єктивно обумовлена тим, що фінансам як економічній категорії притаманні не тільки розподільча, а й контрольна функції. Тому використання державою для виконання своїх функцій фінансового інструментарію вимагає здійснення відповідних контрольних заходів.

Фінансові ресурси вимагають суворого обліку і контролю. З переходом до ринкових відносин змінюються форми власності, а отже, змінюється і фінансова політика. Тому організація та правове забезпечення фінансового контролю потребують удосконалення.

Метою є аналіз правової бази системи державного фінансового контролю в Україні та визначення основних проблем та напрямів розвитку цієї системи.

Державний фінансовий контроль  є однією з важливих функцій державного управління, оскільки є інструментом реалізації фінансової політики держави, забезпечує процес формування і ефективного використання фінансових ресурсів держави для досягнення поставлених нею цілей у сфері фінансів. Він спрямований на виявлення будь-яких відхилень від узгоджених стандартів законності, доцільності й ефективності управління фінансовими ресурсами та власністю держави,а в разі виявлення таких відхилень забезпечує своєчасне вжиття відповідних коригувальних і запобіжних заходів. Тому від ефективності системи державного фінансового контролю залежить економічне і політичне благополуччя нації.

 Дане питання розглядається науковцями, деякі аспекти викладені у наукових та практичних роботах вітчизняних учених, таких як: С.А. Буковинський, С.О. Булгакова, О.П. Зварич, В.І. Каленська, О.Т. Колодій, В.І. Стоян, О.О. Чечуліна, М. І. Сивульського , І.М. Іванової та ін. Автори наголошують на необхідності зміни системи фінансового контролю, зокрема через вдосконалення законодавчого, нормативного та методичного забезпечення. Водночас у вітчизняній науковій літературі практично немає теоретичних розробок, пов’язаних з формуванням чіткої системи фінансового контролю та її взаємовідносин з суб’єктами господарювання.

Як в теоретичному, так і в практичному значенні питання формування системи державного фінансового контролю в Україні набуває особливо важливого значення, оскільки вона є однією зі складових устрою влади в державі, необхідним елементом демократичного керування суспільними, і насамперед фінансовими ресурсами.

Фінансовий контроль забезпечує додержання законів і фінансової дисципліни, адже фінансова діяльність у державі регламентується законними і підзаконними актами.

Правовою основою здійснення фінансового контролю є Конституція України, в якій визначені принципи, основні права, обов’язки державних органів і громадських організацій в галузі контролю. Питання фінансового контролю знайшли свій вираз у законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів, інструкціях, наказах міністерств, статутах та інших актах, які регламентують правове положення органів влади, громадських організацій [9, с. 36].

Фінансова діяльність держави здійснюється через особливі органи, які реалізують і скеровують її відповідно до наданих повноважень. Це спеціально створена система фінансово-кредитних органів для управління фінансами та здійснення контролю у цій сфері, компетенція якої охоплює всі ланки фінансової системи – бюджет, позабюджетні цільові фонди, децентралізовані фонди підприємств, установ, організацій, страхування та кредитування. До таких органів відносять Міністерство фінансів України, діє згідно «Про Положення про Міністерство фінансів України: Указ Президента України» від 26.08.1999 р. № 1081/99, Рахункову палату, діяльність якої, регулюється Законом України «Про Рахункову палату» від 11.07.1996 р.,                               

Державне казначейство України, здійснює контроль на основі «Положення про Державне казначейство України: затв. постановою Кабінету Міністрів України» від 21. 12. 2005р., Національний банк України їх територіальні відділення, управління,  Державна митна служба. Спеціальні повноваження у сфері фінансового контролю покладено на органи державної податкової служби, діє відповідно до «Про державну податкову службу в Україні: Закон України» від 04.12.1990 р.№509-ХП, Податкового кодексу України                               та Контрольно-ревізійної служби України, яка здійснює свою діяльність на основі Постанови КМУ від 08.08.01р. №955 «Про затвердження порядку планування контрольно-ревізійної роботи органами ДКРС»,  Положення про планування контрольно-ревізійної роботи органами ДКРС від 26.10.05р. №319.

На сьогодні контроль, як зазначає М. Білуха, – це система спостереження і перевірки відповідності процесу функціонування об’єкта управління прийнятим управлінським рішення, встановлення результатів управлінського впливу на керований об’єкт виявлення відхилень, допущених у ході виконання цих рішень [10, с. 45].

Дещо інша точка зору на фінансовий контроль у Кінащука Л., який визначає фінансовий контроль як діяльність фінансових органів і недержавних організаціях щодо забезпечення законності, фінансових дисциплін і доцільності при мобілізації, розподілі та використанні грошових коштів і пов’язаних з цим матеріальних цінностей [11, с. 58]. Отже, можна сказати, що фінансовий контроль ¾ це один із видів фінансової діяльності держави з перевірки суб'єктів господарювання всіх форм власності шляхом застосування встановлених чинним законодавством методів контрольної діяльності для виявлення недоліків у фінансовій звітності підприємств, установ, організацій в процесі створення, розподілу, використання грошових фондів.

 Офіційна позиція щодо державного фінансового контролю в Україні ще не окреслилась. Так, у Конституції України про всі гілки державної влади сказано багато, але нічого не сказано про важливу функцію, яку виконує Рахункова палата, забезпечуючи владу важелями управління державою, тобто здійснюючи контрольну функцію [1, с. 141].

Крім того, у конкретній статті Конституції України доцільно закріпити поняття державного контролю з урахуванням принципу розподілу влади (законодавчої і виконавчої) та особливостей державного устрою країни. У відповідних главах і статтях Конституції потрібно було б визначити, які державні органи влади та посадові особи користуються правом контролю, в яких сферах і яким чином вони його здійснюють. Крім Президента України, це стосується Верховної Ради, її постійних комісій і комітетів, Кабінету Міністрів і Прокуратури України.

Нині недостатньо налагоджена співпраця органів державного відомчого та незалежного фінансового контролю, координація їх дій. Разом з тим, діяльність органів державного фінансового контролю ускладнюється і внаслідок недосконалості та суперечливості чинного законодавства і нормативно-правових актів, які дають змогу по-різному трактувати та розцінювати фінансові операції, показники господарської та бюджетної діяльності, а також надто низького рівня належного попереднього та поточного контролю як з боку органів управління, так і розпорядників бюджетних коштів усіх рівнів.

Із вищезазначеного можна зробити висновок, що в країні склалася, з одного боку, надмірно розгалужена, а з іншого – недостатньо мобільна та дієздатна система органів державного фінансового контролю. Серед усіх проблем, пов’язаних із здійсненням державного фінансового контролю, центральне місце посідає проблема ефективності, а саме ефективності використання бюджетних коштів і державної власності та ефективності самого державного фінансового контролю.

Ефективність фінансового контролю за економним і цільовим витрачанням бюджетних коштів, станом збереження державного і комунального майна залежить від комплексності його здійснення, своєчасності й повноти реалізації заходів для відшкодування завданих державі збитків, усунення причин, що призвели до фінансових втрат. Більшість із цих функцій покладено на Державну контрольно-ревізійну службу.

Однак, у своїй діяльності органи державної контрольно-ревізійної служби стикаються з низкою проблем щодо ефективної організації фінансового контролю. Так, однією із важливих проблем можна вважати дублювання контрольно-ревізійних дій між органами, на які покладено здійснення контрольних функцій [12, с. 45 - 46].

Для вирішення проблем доцільно провести низку заходів, серед яких:

-   по-перше,  чітко регламентувати функції,  права і  відповідальність фінансових органів при погодженні кошторисів витрат і штатних розписів, внесенні змін до них;

-   по-друге, запровадити нові та вдосконалити чинні нормативи щодо, планування   видатків   і   використання   бюджетних   коштів   та   матеріальних цінностей;

-   по-третє, визначити предмет і обсяг фінансового контролю, який стосовно   бюджетних   коштів   мають   здійснювати    головні   розпорядники бюджетних коштів, підрозділи відомчого контролю, фінансові органи та органи Державного казначейства, встановити відповідальність посадових осіб за невиконання або неналежне виконання цих функцій.

Нинішні умови економічного розвитку держави потребують упровадження в життя нових напрямів і методів здійснення контрольних функцій, однією з яких є аналітична робота щодо проведення аналізу ефективності використання бюджетних коштів на предмет виявлення основних чинників, що призводять до неефективного використання фінансових ресурсів. Низьким залишається рівень аналітичної роботи в низових ланках державної контрольно-ревізійної служби, внаслідок чого не повністю визначаються причини порушень і, відповідно, не вживаються заходи щодо їх усунення. Серйозною перешкодою для здійснення аналізу матеріалів ревізій та перевірок є відсутність єдиної методологічної бази. Тому потрібно розробити обґрунтовану методологію аналізу матеріалів ревізій та перевірок, яка б дала змогу працівникам ДКРС проводити узагальнення та аналіз матеріалів ревізій за останні роки.

Отже, перспективи удосконалення державного фінансового контролю залежать від його якості на всіх його етапах і своєчасності адекватного реагування фінансових органів, головних розпорядників кредитів та органів влади на результати подальшого контролю, тобто на виявлені факти нецільового і неефективного використання бюджетних коштів шляхом ужиття заходів для відшкодування незаконних витрат, регулювання обсягів фінансування і приведення у відповідність із нормативно-правовими актами, що регулюють бюджетний процес .

Враховуючи вищевикладене, пропонуємо  наступні заходи щодо удосконалення державного фінансового контролю:

- система фінансового контролю повинна бути мобільною, тобто оперативно, адекватно та професійно реагувати на будь-які зміни в економіці та законодавстві;

- необхідна розробка і реалізація концепції державного фінансового контролю, основаного на єдиних принципах, правилах та єдиній методології;

- у системі державного казначейства повинна проводитися координація взаємодії контрольних органів різних рівнів, що здійснюють внутрішній та зовнішній контроль, з метою активного впливу на формування і реалізацію ефективної державної бюджетної політики;

- впровадження застосування сучасних інформаційно-технологічних інструментів, що забезпечують результативність та ефективність фінансового контролю щодо формування та виконання державного бюджету;

- забезпечення достовірності та надійності інформації про державні видатки, соціально-економічну результативність та ефективність витрачання державних коштів.

Висновки. Отже, у даній статті ми здійснили аналіз правової бази системи державного фінансового контролю в Україні та визначили   основні органи, які здійснюють фінансовий контроль. Сутність державного фінансового контролю полягає у забезпечені інтересів держави і суспільства щодо поступлень доходів і витрачання державних коштів.

 До основних органів, які здійснюють фінансовий контроль належать:

Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Національний банк України, Державна митна служба, органи державної податкової служби та Контрольно – ревізійної служби України.

Проблеми у сфері державного фінансового контролю є такі:

-        недостатньо налагоджена співпраця органів державного відомчого та незалежного фінансового контролю, координація їх дій;

-        внаслідок недосконалості та суперечливості чинного законодавства і нормативно – правових актів ускладнюється діяльність органів державного фінансового контролю;

-        проблема ефективності використання бюджетних коштів і державної власності та ефективності самого державного фінансового контролю.

-        дублювання контрольно-ревізійних дій між органами, на які покладено здійснення контрольних функцій.

   Для вирішення проблем доцільно провести низку заходів, серед яких: по-перше,  чітко регламентувати функції,  права і  відповідальність фінансових органів при погодженні кошторисів витрат і штатних розписів, внесенні змін до них;   по-друге, запровадити нові та вдосконалити чинні нормативи щодо, планування   видатків   і   використання   бюджетних   коштів   та   матеріальних цінностей; забезпечити  достовірность та надійность інформації про державні видатки, соціально-економічну результативність та ефективність витрачання державних коштів.

Література:

1.     Конституція України // Відомості верховної Ради України. - 1996. - № З0. - Ст. 141.

2.     Бюджетний кодекс України­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­: чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 10 січня 2012 року: (Офіц. Текст). – К.: Паливода А. В., 2012. – 148 с.

3.     Податковий кодекс України: чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 20 січня 2012 року: (Офіц. Текст). – К.: Паливода А. В., 2012. – 616 с.

4.     Про Положення про Міністерство фінансів України: Указ Президента України від 26.08.1999 р. № 1081/99.

5.     Постанови КМУ від 08.08.01р. №955 «Про затвердження порядку планування контрольно-ревізійної роботи органами ДКРС»

6.     Положення про планування контрольно-ревізійної роботи органами ДКРС від 26.10.05р. №319.

7.     Про державну податкову службу в Україні: Закон України від 04.12.1990 р.№509-ХП.

8.     Положення про Державне казначейство України: затв. постановою Кабінету Міністрів України від 21. 12. 2005р

9.     Білуха Т.М. Теорія фінансово-господарського контролю і аудиту: Підручник. – К., – 2007. – С.320.

10.  Дячук О.Стан та проблеми державного фінансового контролю в Україні/О. Дячук//Правові аспекти функціонування економічних систем.- 2011р.-№4.- с.36 – 38.

11.  Кінащук Л. Види фінансового контролю: проблеми класифікації в правовій літературі / Л.Кінащук // Підприємництво, господарство і право.-2010.-№1-С.57-59.

12.  МіховськаО.С., ДонченкоТ.В.Державнийфінансовийконтрольв Україні ішляхийого вдосконалення/О.С. Міховська, Т.В. Донченко // Соціум. Наука. Культурa, Економіка.- 2011р.-№6.-с. 45-48.

Ліпкін Роман Анатолійович

Хмельницький  національний  університет

       

ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В ГАЛУЗІ РОЗВИТКУ МАЛОГО ТА СЕРЕДНЬОГО БІЗНЕСУ

У статті  висвітлено актуальні питання ключові проблеми малого та середнього  бізнесу на основі нового прийнятого Податкового кодексу, а  також  запропоновані  зміни.

In the article devoted to topical questions of key problems of small and medium business based on new tax code, as well as the proposed changes.

Постановка проблеми.  На сьогоднішній день в економіці  України сучасна податкова система  має багато недоліків, які заважають розвитку малого та середнього бізнесу.  Середній та малий бізнес є фундаментом стабільної ринкової економіки, стимулює економічну конкуренцію, сприяє розвитку торгівлі і забезпечує стабільність в завтрашньому дні..  Та з прийняттям нового Податкового кодексу,  представників малого та середнього бізнесу бентежать нові норми про єдиний податок,  відсутність стабільного регулювання оподаткування, а діюча нормативно-правова база є незрозуміла та заплутана. Через недосконалість податкової бази проблема малого та середнього бізнесу  на  даний момент є актуальною.

Аналіз останніх досліджень.  Значну увагу для вивчення  даної проблеми  приділили такі вчені: Музиченко О.В., Мельник О.Я., Василика О.Д.,  Сарна С. В., Данильчук І. А.. та інші

Метою статті . Є пошук шляхів для вирішення проблем малого та середнього бізнесу, з’ясування неефективності нового Податкового кодексу і які зміни потрібно внести в податкову базу для усунення проблем..

Актуальність теми.  Зараз для багатьох керівників малого та середнього бізнесу, які працюють за спрощеною системою оподаткування, дуже актуальним є питання подальшої роботи їх бізнесу з огляду на новий Податковий кодекс.

Виклад основного матеріалу. До ситуації, яка відбувається в країні стосовно основних положень Податкового кодексу в частині оподаткування суб‘єктів малого та середнього бізнесу є дуже важливою та не стабільною. 

Проаналізувавши зміни які були внесені до Податкового кодексу на нашу думку збільшився податковий тиск,  тобто  малий та середній бізнес зіткнеткнувся з такими проблемами:

- Загальні норми звітності та декларування можуть бути застосовані до платників єдиного податку Тобто, якщо зараз підприємці, які працюють за спрощеною системою оподаткування, звітують за особливими – спрощеними - правилами, то за новим податковим законодавством до них може бути застосована і загальна система звітності та декларування. А для цього підприємцю без послуг бухгалтера не обійтися.

- Механізм обов’язкового застосування касових апаратів, визначений у Кодексі знищать простоту  ведення обліку в малому та середньому  бізнесі, зроблять його  незрозумілим, заплутаним та обтяжливим для значної більшості підприємців [1].

- Прибутки бізнесу, насамперед малого і середнього, впадуть щонайменше на 10%. З ускладненнями бухгалтерського обліку для малих підприємств збільшиться кількість порушень та штрафних санкцій.

- Також одною з основних проблем малого та середнього бізнесу є  питання  інвестицій, в першу чергу, внутрішніх інвестицій які стосуються основного капіталу, що є основою для ефективного розвитку держави.

- Наступним проблемним питанням є застосування фіксованого податку на ринках. З одного боку, підприємець, який здійснює свою діяльність на ринку, є платником ринкового збору. Однак згідного Податкового кодексу ринковий збір скасований з 1 січня 2011року [2].

- Не менш важливим питанням для з’ясування є сплата єдиного податку. Якщо раніше єдиний податок з рахунків державного казначейства розподілявся на соціальні фонди, то починаючи з 1 січня 2011 року Держказначейство вже не розподіляє кошти. Платники податку мають перераховувати єдиний соціальний внесок.                  

- Непрямий метод наступу на малий та середній бізнес, оскільки компанії, які мають менше 20 працівників, про відшкодування ПДВ можуть просто забути.

- Платники єдиного податку (крім тих, хто працює у сфері інформаційних технологій, консалтингу, маркетингу, реклами) у більшості своїй тепер не матимуть права продавати свої товари і послуги підприємствам, які перебувають за загальною системою оподаткування, оскільки останнім Кодекс забороняє враховувати відповідні витрати у собівартості їхньої продукції і послуг.

- Не дотримано принципу рівності підходу до потреб, інтересів і прав великого, середнього і малого бізнесу. Для великого зменшують ПДВ, податок на прибуток, дають податкові канікули, залишають схеми виведення грошей за кордон у офшорні зони. Для малого – посилюють податковий тиск, обмежують свободу господарювання (зокрема згадану свободу торгівлі підприємців і підприємств, які працюють на єдиному податку з підприємствами-юридичними особами, участь у тендерах, можливість прямого імпорту товарів)

- Проблеми оподаткування фізичних осіб-підприємців, малого і середнього бізнесу. Найгострішою проблемою цієї групи донедавна була проблема заміни ринкового збору 15% податком [1].

Після прийняття Податкового кодексу найбільше питань пов’язано буквально з усіма видами оподаткування малого бізнесу і підприємців-фізичних осіб. В останні роки малий та середній бізнес лише намагався ефективно працювати . Таким чином, середній та малий бізнес  лише почав з’являтися. Та обмеження які були введені в Податковому кодексі збільшення суми єдиного податку, скорочення максимального розміру виручки і видів діяльності, яким дозволено користуватися спрощеною системою, а також розширення прав податківців — знищать платників єдиного податку, а значить, і малий та середній бізнес. 

Малий та середній бізнес багато в чому визначає темпи економічного зростання, структуру і якість внутрішнього валового продукту.

Основна його функція, яка є надзвичайно важливою, - соціальна: створення робочих місць, професійне навчання [3].

Розглянувши положення проекту Податкового кодексу України № 7101-1, для не допущення знищення  малого та середнього бізнесу потрібно внести такі поправки:

а) залишити фіксований податок для фізичних осіб – підприємців, що здійснюють свою діяльність на ринках країни;

б) залишити за фізичними особами – підприємцями можливість здійснювати підприємницьку діяльність за спрощеною системою оподаткування по видам економічної діяльності зазначених в Указі Президента України від 3 липня 1998 року № 727 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва», внісши при цьому зміни та доповнення до пункту 2.1. статті 291 проекту Кодексу;

в) відмінити норму проекту Кодексу щодо ведення на спрощеній системі оподаткування повного бухгалтерського обліку на основі первинних бухгалтерських документів та застосування реєстраторів розрахункових операцій (касових апаратів);

г) залишити річний обсяг реалізації продукції та послуг для спрощеної системи оподаткування на рівні 500 тис. на рік, по можливості переглянути даний обсяг у бік збільшення в разі зростання рівня інфляції, індексу цін, мінімального рівня заробітної плати та інших загальнодержавних фінансових показників. Рівень щомісячного єдиного податку залишити на рівні визначеному Указом Президента України від 3 липня 1998 року № 727 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» водночас розглянути можливість застосування дефірінційованого єдиного податку відповідно від обсягу реалізації послуг та продукції. Кількість найманих працівників за проектом Кодексу для спрощеної системи оподаткування залишити також на рівні 10 чоловік (замість пропонуємих двох) визначених в Указі Президента України від 3 липня 1998 року № 727 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва». Для забезпечення даних норм внести зміни та доповнення до пункт 1 статті 291 проекту Кодексу;

д) платежі до Пенсійного фонду України залишити в єдиному податку, або в єдиному соціальному внеску, без їх окремої додаткової компенсацій за себе до Пенсійного фонду України, та відповідно скасувати положення Закону України «Про внесення змін до законів України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» та «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» в частині обов’язковості сплати пенсійних страхових внесків та відповідальності за їх не сплату;

е) залишити право юридичних осіб – суб’єктів малого підприємництва (які на даний час застосовують єдиний податок або сплачують 10% від обсягу реалізації або 6% від обсягу реалізації та +ПДВ) на спрощену систему оподаткування;

ж) для не допущення дискримінації суб’єктів господарювання за ознакою організаційно-правової форми (юридичні особи та фізичні особи-підприємці), а також не допущення порушень вимог Конституції України (стаття 13) і створення додаткових обмежень у використанні єдиного податку, залишити віднесення платежів юридичних осіб на «спрощенців» на валові витрати внісши зміни та доповнення до пункту 1.12 статті 139 проекту Кодексу [3].

Застосування даних  змін збільшить податкові надходження до бюджету при мінімальних потрясіннях для малого бізнесу.

Тому, сьогодні та завтра завдяки такому Кодексу буде абсолютно неважливо, яка ставка оподаткування встановлена законом, тому що сума податкових платежів буде самовільно «розраховуватись» Це – податкова конфіскація, а не оподаткування..

Функцій податкових органів та звуження ринку товарів і послуг для підприємців спричинить масову ліквідацію суб'єктів малого та середнього бізнесу. Згодом це може призвести до тінізації малого та середнього бізнесу і зростання соціальної напруги [4].

Висновок. Як підсумок, я  вважаю, що прийняття данного законопроекту Податкового кодексу  України несе за собою:

1) тінізацію економіки, зменшення ділової активності та скорочення бюджетних надходжень;

2) скорочення робочих місць через збитковість підприємств та неспроможність виплачувати заробітну плату і сплачувати внески до бюджетів;

3) поширення корупції у цій сфері;

4) поглиблення кризових явищ в економіці та зростанню соціальної напруги.

Ускладнення бухгалтерського обліку у малому бізнесі тягне за собою збільшення кількості ненавмисних або спеціально спровокованих податковою порушень та відповідних штрафних санкцій. В свою чергу, це зумовить додаткове зменшення кількості підприємців-фізичних осіб та малих підприємств.

Список використаної літератури.

1.      Брижань І.А., Олійник О.О. Реформування системи оподаткування суб'єктів малого підприємництва як один із заходів державної підтримки їх розвитку // Економіка і регіони. - 2009. - №2. - с.171-176.

2.     Джерело: Оксана Клименко. Новий податковий кодекс: знищення малого та середнього бізнесу чи перехід його в тінь 16.12.2011

3.     Олег  Онисько.  Економічна правда, малий бізнес зруйнуємо вщент. – Режим  доступу:  http://www.epravda.com.ua/columns/2012/02/15/248292/  15.02.2012

4.     Українська правда Ксенія Ляпіна, народний депутат України, фракція НУНС, заступник голови комітету з питань промислової і регуляторної політики та підприємництва

Ломоносов Дмитро Анатолійович

аспірант, викладач кафедри економіки

Херсонської філії Національного університету кораблебудування

імені адмірала Макарова

ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ПРОЦЕДУР ОПТИМІЗАЦІЇ РОБОТИ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ МІСТ

Офіційні статистичні дані, висновки експертів, результати соціологічних досліджень, наукові публікації щоразу засвідчують: нині складно відшукати хоча б одне українське місто, яке б не потерпало від чисельних негараздів. Серед причин, які стримують вирішення нагальних міських проблем, а подекуди й загострюють їх, можна виділити й ті, що мають відношення до менеджменту. Вони безпосередньо пов’язані з недоліками в роботі органів місцевого самоврядування. Виходом із ситуації, що склалася, вважаємо перегляд існуючих підходів до управління розвитком міст. Такі перетворення, безумовно, вимагатимуть і реорганізації роботи органів місцевого самоврядування. Вона тим паче є актуальною, з огляду на все більше поширення у роботі структур місцевої влади нових технологій, що отримали визнання в реальному секторі економіки. Серед них чинне місце посідає стратегічне управління – як підтверджують результати анкетування [1, с. 23], прихильність до його обов’язкового застосування у роботі органів місцевого самоврядування висловили більш як 88 % від загальної кількості опитаних службовців відповідних структур.

Запропонована процедура оптимізації роботи органів місцевого самоврядування у сфері стратегічного управління розвитком передбачає:

ретельний аналіз функцій структурних підрозділів виконавчих органів міської ради, якими вони наділені;

оцінку досвіду застосування стратегічного управління розвитком міста. Результатів, отриманих за її наслідками, може бути декілька. Так, скажімо, якщо підрозділ з відповідними функціями, вже існує цілком доречно виявити недоліки, які виникали в процесі їх виконання, і, за потреби, здійснити слушні перетворення (переміщення кадрів, перегляд обов’язків та відповідальності співробітників, ресурсне забезпечення подальшої роботи). У протилежному випадку реконструкції підлягатиме структура вже самого органу місцевого самоврядування через організаційне впорядкування діяльності знову створеної команди.

Спостереження за перебігом поточних подій у сфері муніципального управління, ретельний аналіз проблем, з’ясуванню природи яких приділена чимала увага впродовж виконаного дослідження, спілкування з працівниками органів місцевого самоврядування при проведенні особистих інтерв’ю та анкетних опитувань [1, с. 23-27] переконливо довели: вибір на користь того чи іншого рішення з цього приводу мають бути виваженими й сповна враховувати дію фактору реальної обстановки (обсяги фінансових та інших ресурсів, кваліфікацію персоналу, кількість комунальних підприємств і чисельність мешканців населеного пункту, та, навіть, його географічне розташування). З огляду на це, розроблено алгоритм, складові якого наведені на рис. 1-2. Його головне призначення – формалізувати процедуру вибору найкращого (за існуючих обмежень) варіанту упорядкування діяльності персоналу, залученого до розв’язання задач щодо стратегічного управління містом.

Як бачимо, логікою алгоритму передбачена альтернатива: створювати або постійно діючі (інститути міста, спеціалізовані управління, відділи), або тимчасові команди. Інститути міста, за нашим обґрунтованим переконанням, мають право бути у містах, які прийнято вважати центрами економічних районів (деякі з них, одночасно, ‑ адміністративні центри певних областей). Результати попереднього аналізу [2, с. 188-199] виявили чисельні свідоцтва їх потужного економічного, інтелектуального, інноваційного, адміністративного потенціалу, якого цілком достатньо для заснування та забезпечення поточної діяльності структур подібного ґатунку.

Використовуючи ці можливості, інститути міста відіграватимуть провідну роль у стратегічному плануванні на територіях своєї відповідальності і залучатимуться до виконання замовлень інших. Приклад – делегування експертів до складу тимчасових робочих груп з розроблення стратегій розвитку малих міст та міських поселень районного значення. Разом з тим, допомога ззовні не звільняє службовців органів місцевого самоврядування усіх без виключення міст від проведення моніторингу, оцінки поточної ситуації, виконання інших обов’язків у контексті стратегічного планування.

Створення спеціалізованих управлінь виглядає доречним для великих та дуже великих міст, які при цьому не є центрами економічних районів (до їх числа належать дві третини обласних центрів.). А відповідних відділів у складі, наприклад, управлінь економіки ‑ для середніх. Не виключений також розподіл вищезазначених функцій між окремими підрозділами. У випадку реконструкції їхньої структури, як бачимо, вибір на користь того чи іншого рішення вимагає відомостей про: чисельність населення в місті; його адміністративний статус; положення в територіальній структурі господарства; науковий та освітній потенціал. Для того, аби результати здійснених перетворень забезпечили інтеграцію аналітичної та синтетичної інформації з різних підсистем міста, а також із зовнішнього середовища, й підготовку проектів управлінських рішень, необхідне застосування процедур і методів, притаманних творчим технологіям.

Цілком очевидно, що вибір перших трьох із запропонованих варіантів реконструкції структури виконавчих органів міської ради вимагатиме визначення функцій новостворених організаційних одиниць, а у разі поділу їх на окремі елементи – для кожної зі складових (наприклад, з проектування, із забезпечення виконання стратегії, з моніторингу тощо).

Процес реформування структур органів місцевого самоврядування виглядає таким, що не може бути відтермінованим у часі. Відповідні перетворення повинні розглядатися в контексті тенденцій, що відбуваються в Україні. Будь-які зволікання з цього приводу не йдуть на користь а ні владі, а ні мешканцям населених пунктів: від мегаполісів до селищ. І, навпаки, їх результатом має стати консолідація зусиль, спрямованих на поліпшення засобами стратегічного управління якості міського середовища й забезпечення належної якості життя городян. Запроваджуючи реформи, маємо запобігти характерного для бюрократів зловживання стандартними процедурами. Вибір на користь того чи іншого рішення має бути зроблений з урахуванням особливостей населеного пункту, проблем, які перед ним постали, зважаючи на ресурсну базу місцевого самоврядування.

Список літератури:

1. Бережна З.Я. Вивчення досвіду стратегічного управління в містах Південного регіону шляхом опитування працівників органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади / Бережна З.Я., Ломоносов Д.А. // Економіст №9, 2011. – С. 23-27.

2. Парсяк В.Н. Міста України: занедбана складова держави / Парсяк В.Н., Ломоносов Д.А. // Актуальні проблеми економіки, № 2 (128), 2012. – С. 188-199.

Мордань Євгенія Юріївна,

аспірант ДВНЗ «Українська академія банківської справи

Національного банку України»

МІЖНАРОДНІ ТА ВІТЧИЗНЯНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВИХ ІНСТРУМЕНТІВ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

На сьогоднішній день, надзвичайно актуальним є питання правового регулювання ринку банківських послуг. Зростання ролі правового забезпечення банківської діяльності пояснюється надзвичайно важливою роллю банківських установ у економічному та фінансовому розвитку країни.

Динамічність та реактивність банківської системи провокує виникнення різноманітного роду ризиків, що в свою чергу зумовлює необхідність здійснення постійного та адекватного державного регулювання на базі встановлених норм банківського права. Створення належної законодавчої бази, яка відповідала б вимогам сучасного ринку фінансових послуг є першочерговим завданням органів державної влади у побудові стабільної та ефективно функціонуючої банківської системи України.

Фіксація в законодавстві будь-якого рішення стосовно банківської сфери  сприяє недопущенню суперечностей в процесі правозастосовчої діяльності.

Погоджуючись з думкою Д. В. Давиденка, який пов'язує стійкість і можливість поступального розвитку вітчизняної банківської системи зі створенням ефективної моделі її державно-правового регулювання, що, в свою чергу, вимагає формування адекватної нормативно-правової бази [2].

Зважаючи на практичну значущість діяльності банківських установ в країнах з ринковою економікою формування дієвої законодавчої бази є важливою передумовою соціально-економічного розвитку країни.

Ващенко Ю. В. до основних джерел банківського права України відносить Конституцію України, рішення Конституційного Суду України, міжнародні договори України, закони України, підзаконні нормативно-правові акти, локальні нормативно-правові акти та міжнародно-правові звичаї. Автор констатує той факт, що нормативно-правові акти вищої юридичної сили – закони України поділяються на загальні та спеціальні.  До загальних законів, які є джерелами банківського права, слід віднести, зокрема, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України “Про господарські товариства”, Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” та ін. Спеціальними законами, які регламентують відносини, що виникають безпосередньо в сфері банківської діяльності, тобто банківські відносини, зокрема є Закон України “Про Національний банк України”, Закон України “Про банки і банківську діяльність”, Закон України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”, Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання та валютного контролю” та інші [1].

У системі банківського законодавства особлива роль відводиться підзаконним нормативно-правовим актам до яких слід віднести: постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети та постанови Кабінету Міністрів України, постанови, положення та інструкції Правління Національного банку України.

Важливу роль у регулюванні банківських відносин відіграють локальні акти банків та небанківських фінансових установ, які здійснюють на професійній основі відповідні банківські операції. До таких актів належать, зокрема, статути фінансових установ, положення про кредитування, положення про розрахунково-касове обслуговування, положення про депозитні (вкладні) рахунки та інші[1].

Невід’ємною складовою банківського законодавства є міжнародно-правові звичаї до яких слід віднести: Міжнародні правила по інкасо №522 від 01.01.1996, Уніфіковані правила по інкасо №322 від 01.01.79,  Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (UCP-600) від 01.01.2007 р., Уніфіковані правила для міжбанківського рамбарсування по документарних акредитивах №525 від 01.01.1995, Уніфіковані правила міжнародної торгівельної палати для гарантій за першою вимогою №458 від 01.01.1992, Уніфіковані правила по договірних гарантіях №325 від 01.01.1978 та інші.

Слід зазначити, що проголошений курс євроінтеграційної спрямованості вимагає удосконалення та адаптації системи національного банківського законодавства до вимог Європейського Союзу. Особлива роль відводиться міжнародним рекомендаціям Базельського комітету з банківського нагляду, які  направлені на уніфікацію та стандартизацію банківського законодавства європейських країн для безперешкодного ведення діяльності міжнародно-активних банків, до них слід віднести Міжнародну конвергенцію щодо вимірювання та вимог до капіталу (Базель 1), Міжнародну конвергенцію щодо вимірювання та вимог до капіталу: переглянуті підходи (Базель II), Міжнародний стандарт капіталу і ліквідності (Базель III), Транскордонний банківський нагляд, Основні принципи ефективного банківського нагляду, Проведення самооцінки органами нагляду: практичний підхід та інші.

Досить важлива роль у банківському регулюванні відводиться НБУ, тому для виконання покладених на нього функцій та досягнення поставлених цілей діюча правова інфраструктура повинна наділити центральний банк відповідними правами та повноваженнями.

Розглядаючи банківське регулювання в Україні через призму діючих нормативно-правових актів доцільно виділити такі їх види:

-        акти, що регулюють порядок доступу на ринок банківських послуг, включаючи обов’язковий процес реєстрації та ліцензування;

-        акти, що регламентують роботу банківських установ, включаючи економічні нормативи, порядок ведення документації та подання фінансової звітності.

-        акти, що встановлюють відповідальність за недотримання вимог чинного  законодавства.

Сукупність зазначених видів нормативно-правових актів являє собою правову інфраструктуру банківської галузі, яка забезпечує повний цикл здійснення ефективного банківського регулювання.

На думку вітчизняних науковців правові акти за своїми цілями поділяють на акти так званого пруденційного, або інакше, «розумного», регулювання та акти економічного регулювання. До пруденційного регулювання належать правові акти, метою яких є мінімізація можливих ризиків банків та забезпечення стійкості та здоров'я як окремої банківської установи, так і системи в цілому. Сюди можна віднести межі кредитування, рівні мінімального капіталу, ступінь ліквідності тощо.

До економічного регулювання відносять регулювання, спрямоване на досягнення економічних цілей — це передусім цільове кредитування, норми обов'язкових резервів тощо. Розрізняють три основні види економічних методів регулювання — податкові, нормативні (встановлення кількісних нормативів або розмі­рів обмежень чи пільг) та коригуючі (застосовуються для впливу в конкретній ситуації) [3].

Враховуючи вище викладене, можна сказати, що від рівня досконалості, повноти та своєчасності корегування законодавчих актів залежать як ефективність та дієвість механізму державного регулювання банківського бізнесу так і економічні результати діяльності країни в цілому.

Список використаних джерел:

1.     Ващенко Ю. В., Банківське право [Текст] : навч. посібник / Ю. В. Ващенко. – К. : центр навчальної літератури, 2006. – 344 с.

2.     Давиденко Д.В., Экономические нормативы как метод банковского регулирования (финансово-правовой аспект) [Текст] : /Под ред. Е.В. Покачаловой. – Саратов : ИЦ«Наука», 2008. С. 9.

3.     Селіванова А. О., Банківське право України [Текст] : навч. посібник / Жуков А. М., Іоффе А. Ю., Кротюк В. Л., Пасічник В. В., Селиванов А. О. та ін. / За заг. ред. А. О. Селіванова. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. – 384 с.

Киричук Анжела Станіславівна

Обущак Юлія Олександрівна

Вінницький торговельно-економічний інститут

Київського національного торговельно-економічного університету

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ

“БАНКІВСЬКЕ РЕГУЛЮВАННЯ” ТА “БАНКІВСЬКИЙ НАГЛЯД”

1На сьогодні в правовій та економічній науковій літературі відсутні єдині підходи до визначення понять “банківське регулювання” та “банківський нагляд”, особливо що стосується аспекту їхнього співвідношення. Це в свою чергу призводить до розбіжностей у їх визначенні та до спорів в наукових колах з приводу змісту і сутності цих термінів. З цієї причини у національному законодавстві існують суперечності щодо трактування та співвідношення банківського регулювання та банківського нагляду між собою.

Банківські установи – одна з центральних ланок системи ринкових структур. Тривалий час вони були державними органами і виступали однією з несучих конструкцій адміністративно-командної системи управління. Саме тому процеси перетворень в Україні почалися з реформування банківської системи і на сьогодні сформувалася дворівнева банківська система. В умовах ринкової економіки банки мають надзвичайно великі можливості впливати на економічні процеси як позитивно, так і негативно, що зумовлює необхідність регламентації їхньої діяльності.

Метою даного дослідження є аналіз понять “банківське регулювання” та “банківський нагляд”  та їхнє співвідношення з правової точки зору.

Стабільність банківської системи України забезпечується шляхом впро­вадження системи ефективного регу­лювання та нагляду з боку керівних органів. Це досягається шляхом роз­роблення та впровадження у практич­ну діяльність низки законодавчих і нормативних актів, які регламентують діяльність як комерційних, так і дер­жавних банківських установ.

Проблемі державного регулювання банківської діяльності та банківського нагляду у перехідній економіці приділяють увагу такі вітчизняні і російські вчені, як О. Береславська, О. Василик, Н. Версаль, А. Гальчинський, А. Даниленко, О. Дзюблюк, І. Д'яконова, В. Колеснікова, В. Кисельов, І. Лютий, А. Мороз, М. Пуховкіна, М. Савлук, В. Ющенко, М. Ямпольський та ін. Проте правовим і загальноекономічним аспектам формування системи банківського регулювання та нагляду спеціалістами приділяється або недостатньо уваги, або роль такої системи розглядається досить вузько.

Суттєве значення для розуміння поняття "банківське регулювання" та його відмежування від поняття "бан­ківський нагляд" має їх законодавче закріплення в Законі України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р. № 679-ХІV. Ст. 1 виз­начає банківське регулювання як одну з функцій Національного банку, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визнача­ють загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банк­івського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодав­ства. Банківський нагляд ж визна­чається як система контролю та ак­тивних впорядкованих дій Національ­ного банку, спрямованих на забезпе­чення дотримання банками й іншими фінансово-кредитними установами у процесі їх діяльності законодавства України і встановлених нормативів з метою забезпечення стабільності бан­ківської системи та захисту інтересів вкладників. Разом із тим, аналіз зміс­ту Закону про Національний банк дозволяє стверджувати, що законода­вець не завжди послідовний щодо ро­зуміння цих понять. Так, у п. 8 ст. 7 Закону про Національний банк банк­івське регулювання та нагляд розгля­даються як "єдина самостійна функ­ція Національного банку", а в ч .2 ст. 55 говориться про те, що "Національний банк здійснює функції банківсь­кого регулювання і нагляду", тобто дві окремі самостійні функції. Проте деякі вчені не акцентують увагу на цих розбіжностях і визначають поняття "банківське регулювання" згідно нор­мативно-правового акта, а саме: ст. 1 Закону про Національний банк [2].

На нетотожності термінів «банківське регулювання» і «банків­ський нагляд» наголошує О.П.Орлюк, оскільки зараховує їх до різних (хоча і взаємодоповнюючих) видів діяльності. Ре­гулювання, на її думку, включає в себе розробку та видання уповно­важеними установами конкретних правил, інструкцій, методо­логічних матеріалів, що базуються на чинному законодавстві та виз­начають структуру і способи здійснення банківської діяльності. Нагляд за діяльністю банків здійснюється з метою забезпечення їх надійності та стійкості [4, с. 148-152].

О. Хаб’юк розуміє під банківським регулюванням формування та застосування державою заходів впливу на банківську сферу для досягнення державних цілей (забезпечення грошового обігу, стабільність банківської системи, уникнення монополізації, усунення недоліків міжнародної діяльності банків тощо). Складовою цього поняття вважається поняття банківського нагляду, яке визначається як контроль (моніторинг) за діяльністю банків та застосовування заходів впливу в разі порушень законодавства, а також нормотворча діяльність органів нагляду [6, с. 41-42].

Загалом, у зарубіжній банківській науці ці поняття, зазвичай, не розмежовують, а ототожнюють, об’єднуючи їх терміном “банківський нагляд”. Підтвердженням цього є назва відомої міжнародної організації “Базельський комітет з питань банківського нагляду”.

Зауважимо, що ефективний банківський нагляд ґрунтується на адекватній законодавчій та методологічній базі банківського регулювання. Діяльність служби банківського нагляду дає позитивні результати лише тоді, коли вона підкріплена міцним законодавством і чіткими правилами регулювання банківської діяльності. При цьому правова інфраструктура банківського контролю може змінитися залежно від країни, але у багатьох випадках вона повинна мати три рівні: законодавство, серії регулятивних правил та роз’яснення політики.

Отже, терміни "регулювання банківської діяльності" та "нагляд за банківською діяльністю" майже тотожні, вони є взаємодоповнюючими компонентами. Проте, на нашу думку, регулювання є значно ширшим за своїми функціями. оскільки саме воно визначає порядок проведення банківського нагляду. Таким чином, банківський нагляд є складовою системи регулювання, яка виконує контролюючу функцію. Банківський нагляд включає контроль за діяльністю банків – моніторинг і заходи впливу та нормотворчу діяльність органу банківського нагляду. Орган банківського нагляду хоч і не може приймати закони, але може оперативно реагувати на зміни у банківській системі ухваленням підзаконних нормативно-правових актів.

У нашій державі регулювання відне­сено до функцій Національного банку України. В рамках НБУ функціонує Дирекція з банківського регулювання та нагляду, до складу якої входить кіль­ка департаментів: інспектування бан­ків; безвиїзного банківського нагляду; нормативно-методологічного забезпечення банківського регулювання та нагляду; реорганізації та припинення діяльності банків, а також управління юридичного забезпечення банківсько­го нагляду та відділ контролю якості нагляду. Всі ці підрозділи виконують окремі регулятивні функції Національ­ного банку.

Об'єктом банківського регулювання в Україні є безпо­середня діяльність банківських уста­нов на ринку. Суб'єктами - банки, що здійснюють свою діяльність на тери­торії певної країни [3].

На нашу думку, слід виокремити такі основні причини регулювання бан­ківської діяльності:

-       забезпечення ефективності систе­ми захисту інтересів вкладників та кре­диторів;

-       раннє реагування на виникнен­ня проблемного банку та запобігання цьому явищу;

-       підтримання довіри до банківсь­ких установ з боку населення;

-       забезпечення стійкої роботи бан­ку та, як результат, зміцнення його фінансового стану;

-       організація конкурентного сере­довища на банківському ринку;

-       стимулювання діяльності банку н різних галузях економіки, що, в свою чергу, може сприяти підвищенню ефек­тивності народного господарства;

-       забезпечення стабільності всієї банківської системи тощо.

Головною метою банківського регулювання і нагляду є безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Цілями банківського регулювання є:

-  забезпечення дотримання державних, суспільних та приватних інтересів у процесі підприємницької діяльності кредитних організацій;

-  забезпечення безперервного грошового обігу, ефективності платежів та міжбанківських розрахунків між суб’єктами економічного обороту, безперебійного функціонування платіжно-розрахункової системи у межах банківської системи.

 Законодавство визначає форми банківського регулювання. Відповідно до ст. 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність" державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах:

Адміністративне регулювання:

-       реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;

-       встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;

-       застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;

-       нагляд за діяльністю банків;

-       надання рекомендацій щодо діяльності банків.

Індикативне регулювання:

-       установлення обов’язкових економічних нормативів;

-       визначення норм обов’язкових резервів для банків;

-       установлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;

-       визначення відсоткової політики;

-       рефінансування банків;

-       кореспондентські відносини;

-       управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;

-       операції з цінними паперами на відкритому ринку;

-       імпорт та експорт капіталу [1].

Банківський нагляд є важливою складовою системи регулювання банк­івської діяльності та передусім спрямо­ваний на функціонування самої банкі­вської системи та здійснює загальний контроль за її діяльністю, що на сучас­ному етапі передбачає постійний моні­торинг усієї сукупності ризиків, які притаманні банківській системі, для за­побігання можливих втрат та виник­нення системної кризи [5].

Сферою наглядової діяльності Національного банку України фактично є нижній рівень банківської системи. Нагляд поширюється на всі банки, їх підрозділи, афілійованих та споріднених осіб на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання Закону України "Про банки і банківську діяльність" щодо здійснення банківської діяльності [3].

При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності.

Національний банк України здійснює банківський нагляд на індивідуальній та консолідованій основі і застосовує заходи впливу за порушення законодавства щодо банківської діяльності.

Заходи впливу застосовуються Національним банком України на підставі: а) результатів інспекційних (планових та позапланових) перевірок діяльності банків чи їх філій; б) результатів аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо; в) результатів перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до чинного законодавства на їх здійснення [5].

Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що поняття “банківське регулювання” є більш широким і включає в себе як структурний елемент банківський нагляд. Ми вважаємо, що банківський нагляд за своєю суттю передбачає функцію спостереження за належним виконанням регулюючих обмежень щодо банківської системи з боку органів регулювання.

Також необхідно зазначити, що саме за допомогою нагляду можна визначити дійсний стан на грошово-кредитному ринку. Адже банківський нагляд проводиться з метою забезпечення надійності і стабільності окремих банків і передбачає цілісний і постійний нагляд (контроль) за здійсненням банками своєї діяльності у відповідності з діючими нормами законодавства та інструкцій.

Отже, аналіз понять “банківський нагляд” і “банківське регулювання” свідчить, що ці терміни не тотожні, проте прослідковується певна підпорядкованість, взаємопов’язаність і взаємодоповнюваність цих двох понять, які потребують подальшого, більш ретельного наукового дослідження.

Список використаних джерел:

1.     Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000 р. №2121-III// www.rada.gov.ua.

2.     Про Національний банк України: Закон України від 20.05.1999 р. № 679-XIV// www.rada.gov.ua.

3.     Лепинська І.  Сутність та основні характеристики банківського регулювання / І. Лепинська // Вісник Національного банку України. - 2008. - №10. - С.66-67.  

4.     Орлюк О. П. Банківське право : навч. посібник / О. П. Орлюк. – Київ : Юрінком Інтер, 2004. – 376 c.

5.     Понеділко О. В. Розвиток державного регулювання та нагляду банківської системи / О. В. Понеділко // Економіка & держава. - 2010. - №5. - С.40-42.

6.     Хаб’юк О. Банківське регулювання та нагляд через призму рекомендацій Базельського комітету : монографія / О. Хаб’юк. – Івано-Франківськ : ОІППО; Снятин : ПрутПринт. - 2008. – 260 с.

Піддубченко Тетяна Сергіївна

студентка 3 курсу, спеціальність «Державні фінанси»

наук.керівник – доцент Киричук А.С.

Вінницький торговельно-економічний інститут

Київського національного торговельно-економічного університету

Теоретичні засади аналізу сутності бюджетного процесу

та його правове регулювання

 В бюджетній системі України важливе місце посідає бюджетний процес, згідно якого складаються та затверджуються бюджети різних рівнів, здійснюється їх виконання та контроль.  Від того на скільки правильно розуміється значення і сутність цього поняття, за якими принципами та за якими правовими нормами здійснюється процес, залежить його ефективність та досконалість.

Метою  написання статті є дослідження питань, пов'язаних з поняттям та сутністю бюджетного процесу в Україні згідно правових норм та законодавчої бази.

Питанням  дослідження сутності поняття бюджетного процесу, його особливостей, ознак та принципів приділяли значну увагу такі дослідники як: А.В. Кулай, В.В. Антоненко, С.М. Клімова, Н.В. Теремцова, Н. Нікітан.

Бюджетний процес є видом діяльності, що здійснюється у певній послідовності, маючи логічний та циклічний характер,  регулюється нормами права  та виражається у здійсненні органами влади послідовних сукупностей дій, які націлені на виконання конкретного завдання. Складання, розгляд, затвердження і виконання бюджетів різних рівнів в Україні, а також контроль за їх виконанням регулюються Конституцією України, Бюджетним кодексом, законом про місцеве самоврядування, а також рішеннями представницьких органів місцевої влади, виданих на основі законодавства України.

 Одним із головних завдань бюджетного процесу є проведення перспективного бюджетного планування, що має на меті забезпечити пропорційність і збалансованість намічених на перспективу великомасштабних соціально-економічних програм [8, c.115].

Ефективність бюджетного процесу залежить від досконалості організаційних форм, чіткої визначеності їх змісту та складу. Для нього характерні ознаки, властиві будь-якому юридичному процесу в цілому, а саме: стадійність, обов’язкова наявність державно-владного суб’єкта, динамічний характер, правова природа, послідовність, правова регламентованість та цілеспрямованість. Послідовність є найбільш характерною ознакою бюджетного процесу, що забезпечує його ефективність, оптимальність та досконалість [2, с.135].

Бюджетний кодекс України від 21.06.2001 року не дає нам відповіді на запитання, що ми розуміємо під поняттям «бюджетний процес». Лише з прийняттям нового Бюджетного кодексу від 07.01.2012  року вперше дано визначення поняття «бюджетний процес». Згідно пункту 10 статті 2 Бюджетного кодексу України бюджетний процес – це регламентований бюджетним законодавством процес складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання, а також контролю за дотриманням бюджетного законодавства. Бюджетно-процесуальні правовідносини законодавчо визначені в Конституції України, Бюджетному кодексі України, законах про Державний бюджет України, «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації», Регламентом Верховної Ради України, рішеннях відповідних місцевих рад про місцевий бюджет, регламентах відповідних рад та інших нормативно-правових актах. Відповідно до Бюджетного кодексу України (стаття 19) в бюджетному процесі визнаються чотири стадії:

- складання державного і місцевих бюджетів, що включає формування прогнозних розрахунків доходів, складання головними розпорядниками бюджетних коштів бюджетних запитів і додаткових розрахунків видатків на основі яких формуються прогнозні обсяги видатків, формування проекту закону України про Державний бюджет України, рішення місцевої ради про місцевий бюджет і пояснювальних записок до них;

- розгляд проекту та прийняття закону про Державний бюджет України, рішення місцевої ради про місцевий бюджет на плановий бюджетний період, що включає розгляд проекту закону про Державний бюджет в КМУ і Верховній Раді України та місцевого бюджету  місцевими державними адміністраціями та виконавчими органами рад, постійними комісіями місцевих рад;

- виконання бюджету, включаючи внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення місцевої ради про місцевий бюджет. Виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів здійснюють Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування;

- підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього  включає підготовку, розгляд звітів про виконання Державного бюджету України і місцевих бюджетів та прийняття відповідних рішень щодо них[1], [3].

Відповідно до цих принципів всі стадії бюджетного процесу взаємопов’язані. Цей процес триває протягом трьох років:

1)     складання проекту бюджету, його розгляд і затвердження відбуваються у рік, що передує плановому;

2)     виконання бюджету (бюджетний період) – один рік;

3)     складання звіту про виконання бюджету і його затвердження – протягом наступного року після стадії виконання (бюджетного періоду).

Ці стадії є прямим відображенням не лише економічного життя суспільства, а й політичної культури [8, c.117].

Однак, професор М.П. Кучерявенко виокремлює п'ять стадій бюджетного процесу, що являють собою:

1)     розробку та складання проекту бюджету;

2)     розгляд проекту бюджету;

3)     затвердження проекту бюджету;

4)     виконання бюджету;

5)     складання, розгляд та затвердження звіту про виконання бюджету.

Виділення таких стадій визначається логікою та історичною природою самого процесу, оскільки вони охоплюють всю діяльність державних органів, починаючи від усвідомлення необхідності здійснення видатків на відповідні потреби, їх прогнозування, винаходження доходних джерел для їх покриття тощо [5, c.107].

Такі стадії проходять всі бюджети, що складають бюджетну систему України: державний бюджет, республіканський бюджет Автономної Республіки Крим і місцеві бюджети. І скільки існує бюджет, стільки існують і ці стадії – вони повторюються кожного бюджетного року який починається 1січня року і закінчується 31 грудня поточного року. І кожного разу це нова робота, тому що бюджет на черговий рік не може бути простим відбитком свого попередника [8, c.118].

Усі зазначені стадії бюджетного процесу основані на єдиних принципах, до яких відносять:

- принцип розподілу повноважень Верховної Ради України, Верховної Ради АРК, органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування; принцип реальності включення показників доходів і видатків;

- принцип гласності; принцип наочності; принцип порівняльності;

- принцип повноти обсягу в бюджеті; принцип застосування балансового методу [1], [3].

Звичайно Бюджетний процес не може існувати без належного нагляду і управління з боку державної влади,  яка за допомогою встановлених правових норм регулює його. Тому ключовими суб’єктами  бюджетного процесу, за визначенням Бюджетного кодексу, є органи і посадові особи. Бюджетний  кодекс трактує  призначення органів бюджетного процесу відповідно до їх бюджетних повноважень, згідно якого виділяють три групи  уповноважених органів управління бюджетним процесом.

До першої групи відносяться законодавчі та виконавчі органи державної влади, органи регіонального та місцевого самоврядування. В управлінні бюджетним процесом центральним органом виступає Верховна Рада, котра через підвідомчу їй Рахункову палату реалізовує контроль за витрачанням коштів бюджету. Основним функціональним призначенням Верховної Ради є прийняття головного фінансового плану держави у вигляді закону, ухвалення законів, а також затвердження законів які забезпечують налагоджену діяльність бюджетної системи. Інституції виконавчої влади, що організовують підготовку, подання і виконання державного бюджету - це Кабінет Міністрів, державні адміністрації, виконавчі комітети. Необхідно зауважити, що взаємовідносини стосовно фіскального управління між виконавчою і законодавчою гілками влади постійно  змінюються та удосконалюються.

За функціональною систематикою до другої групи належать уповноважені органи, які  виконують функції ефективного та оперативного управління бюджетом. Серед  них система органів Міністерства фінансів України, Державної казначейської служби, Державної фінансової інспекції України, Державної податкової служби України.

Третю групу складають - Державна митна служба та її органи на місцях, органи Міністерства внутрішніх справ, органи юстиції та нотаріальні контори, природоохоронні органи та інспекції, держінспекції з контролю за цінами. Ці уповноважені  законодавством інституції здійснюють покладені на них галузеві функції та реалізовують стягнення платежів до бюджету [6, c.137].

В науковій літературі бюджетний процес розглядається в цілому на загальнодержавному рівні і на місцевому рівні. Разом з тим, враховуючи особливості формування, виконання і звітування про виконання місцевих бюджетів Ю. В. Пасічник виокремлює бюджетний процес на місцевому рівні, де окремо характеризують повноваження його учасників та терміни виконання. Здійснюють бюджетний процес його учасники, якими є органи і посадові особи, що наділені бюджетними повноваженнями (правами та обов’язками з управління бюджетними коштами). Бюджетними повноваженнями визнаються права і обов’язки учасників бюджетних правовідносин. Повноваження учасників бюджетного процесу визначаються Конституцією, законами України та іншими нормативно-правовими актами [7], [4].

Отже, розглянувши теоретичні засади сутності поняття "бюджетний процес", ознаки, принципи, етапи його реалізації та контролю з точки зору права, варто підкреслити значимість бюджетного процесу, який є багатогранною діяльністю. Адже всі стадії бюджетного процесу засновуються на правових засадах, які повинні гарантувати чітке планування, дотримування бюджетної дисципліни і постійний контроль за виконанням усіх видів бюджетів. Бюджетний процес є формою або засобом здійснення матеріальних бюджетних прав, які надані учасникам бюджетного процесу законодавством. Саме від правильної, належної організації бюджетного процесу залежить стан бюджету держави, рівень бюджетного впливу на суспільство і взагалі рівень розвитку країни.

Список використаних джерел:

1.Бюджетний кодекс України від 7 лютого 2012 р №3614-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.rada.gov.ua

2.Антоненко В.В.  Щодо визначення поняття «стадія бюджетного процесу»/ В.В. Антоненко // Часопис Київського університету права, 2010. - № 4. – С. 135-138.

3.Клімова C. М. Удосконалення окремих етапів бюджетного процесу/ C. М. Клімова // Теорія та практика державного управління. – Вип. 4 (27). – 2009. – С. 35-40.

4.Кулай А. В. Актуальні проблеми організації бюджетного процесу в Україні / А. В.Кулай // «Економічні науки». – Серія «Облік і фінанси». – Випуск 7 (25). – Ч. 4. – 2010.

5.Кучерявенко М. П. Фінансове право / М. П. Кучерявенко. – Харків: «Право», 2010. –  

288 с.

6.Нікітан Н. Сутність бюджетної системи України та її уповноважених учасників / Н. Нікітан // Розвиток країн в умовах глобалізації: технологічні, економічні, соціальні та екологічні проблеми. Матеріали міжнародної науково-практичної інтернет-конференції (15-16 березня 2012 року). – Тернопіль,  2012.– С.137-138.

7.Пасічник Ю. В. Бюджетна система України / Ю. В. Пасічник. – Київ: «Знання-Прес», 2006. – 607 с.

8.Теремцова Н.В. Актуальні проблеми стадій бюджетного процесу в Україні. / Н.В. Теремцова//Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених. Збірник наукових праць міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих учених Київського національного університету імені Тараса Шевченка (24-25 квітня 2009 року). – К., 2009. – Ч. V.– С. 113-120. – 204 с.

Присяжнюк Анна Валеріївна

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

Суть правового регулювання державного боргу

та його проблеми в Україні

Держава є головний правовим інститутом на який покладенні функції щодо забезпечення соціального та економічного розвитку суспільства головним чином через здійснення видатків. Як відомо джерелом здійснення видатків є доходи. На  сьогодні в Україні проблема недостатності фінансових ресурсів, тому виникає необхідність у здійсненні як внутрішніх, так і зовнішніх державних запозичень, сукупність яких і формує державний борг. Враховуючи дану ситуацію актуальним постає питання правового регулювання державного боргу України.

Тому метою дослідження є визначення суті правового регулювання державного боргу та виявлення проблем в процесі регулювання, а також аналіз змісту державного боргу та дослідження теоретичних засад зовнішнього та внутрішнього державного борг України.

Дослідження питань державного боргу здійснювались в країнах Європи та США, такими науковцями: Максвел Фрай, Вольфрам Гофлінг, Бернард Даффлон, Гуд Давід, Август Рейніх та інші. Надзвичайну цінність в процесі дослідження правових проблем державного боргу мають праці фінансистів та економістів. В Україні окремі проблеми державного боргу досліджували В.В. Лісовенко, В.Є Новицький, О.В. Плотніков, І.Б. Заверуха та ін. Серед російських учених це О.Д. Хайхадаєва, О.А. Яковлева, Ю.А. Данилов та ін.

Визначення поняття «державний борг» вченні трактують по різному. Так М.П. Кучерявенко визначає державний борг як заборгованість держави в процесі формування і використання додаткових грошових ресурсів держави за рахунок тимчасово вільних грошових коштів юридичних і фізичних осіб, іноземних держав [12, c. 246]. О.П. Орлюк зазначає, що державний борг – це загальний обсяг накопиченої заборгованості уряду власникам цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за вирахуванням бюджетних надлишків [7, c.365] . Е.О.  Грачева під державним боргом розуміє боргові зобов’язання держави перед фізичними і юридичними особами, іноземними державами, міжнародними організаціями та іншими суб’єктами міжнародного права, охоплюючи зобов’язання щодо державних гарантій, наданих державою [4, c.306].

Згідно ст.2 Бюджетного кодексу України «державний борг – загальна сума боргових зобов’язань держави з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення» [3, c. 6].

Отже, державний борг – це загальна сума боргових зобов’язань держави перед фізичними і юридичними особами та суб’єктами міжнародного права в процесі формування і використання додаткових грошових ресурсів.

Аналізуючи зміст державного боргу, необхідно мати на увазі, що йдеться, по-перше, про певні суми грошових зобов'язань держави на певну дату; по-друге, всі непогашені боргові зобов'язання держави включають як основну суму боргу, так і відсотки по них; по-третє, державний борг включає зобов'язання дер­жави щодо юридичних та фізичних осіб (внутрішній державний борг) і щодо іноземних держав (зовнішній державний борг).

Основні причини утворення та збільшення державного боргу: збільшення державних видатків без зростання державних доходів; циклічні спади й автоматичні стабілізатори економіки; скорочення податків з метою стимулювання економіки без від­повідного коригування державних витрат; вплив політичних бізнес-циклів (надмірне збільшення видатків на­передодні виборів для завоювання популярності та збереження влади) [11, c. 195].

Державний борг складається з державного внутрішнього боргу і державного зовнішнього боргу, але не включає в себе борг місцевих органів влади.

До прийняття Бюджетного кодексу України відносини державного внутрішнього боргу регулювались Законом України від 1 вересня 1992 року «Про державний внутрішній борг України». В якому зазначалось, що «Державним внутрішнім боргом України є строкові боргові зобов'язання Уряду України у грошовій формі. Державний, внутрішній борг гарантується всім майном, що знаходиться в загальнодержавній власності».

До  складу державного внутрішнього боргу України входять: позичання Уряду України і позичання, здійснені при безумовній гарантії Уряду, для забезпечення фінансування загальнодержавних програм; заборгованість минулих років та заборгованості, що знову виникає по боргових зобов'язаннях Уряду України [8].

Зовнішній державний борг — це сукупність заборгованості дер­жави за позичками на зовнішньому ринку. Він складається з: позик на фінансування державного бюджету і погашення зов­нішнього державного боргу; позик на підтримку національної валюти; позик на фінансування інвестиційних та інституціональних про­ектів; державних гарантій для кредитування проектів, фінансування яких передбачено Держав­ним бюджетом України.

На основі аналізу змісту державного боргу, далі слід проаналізувати саме поняття та суть правового регулювання. Так, відомий теоретик права С.С. Алексєєв визначив, що правове регулювання – це здійснюваний за допомогою права, всієї системи правових засобів вплив на суспільні відносини, на поведінку людей [1, с. 77]. Т.Г. Андрусяк визначає правове регулювання як державно-владний вплив на суспільні відносини за допомогою правових засобів з метою їхнього впорядкування, утвердження, охорони і розвитку. Правове регулювання зумовлене низкою чинників, а саме: а) рівнем економічного розвитку суспільства; б) соціальною структурою суспільства;в) рівнем зрілості, стійкості суспільних відносин; г) рівнем правової культури громадян і посадових осіб; д) рівнем визначеності предмета, засобів і методів правового регулювання.

Цілями правового регулювання є: 1) закріплення за допомогою юридичних засобів існуючих суспільних відносин; 2) стимулювання розвитку та поширення суспільних відносин, які відповідають загальнодержавним і загально-суспільним потребам та інтересам; 3) створення умов для виникнення і розвитку нових необхідних типів і форм суспільних відносин; 4) усунення суспільно небезпечних та суспільно шкідливих відносин. З огляду на те, наскільки вдається досягнути у процесі правового регулювання цих цілей, і визначають ефективність правового регулювання [2, с. 141, 143].

Самостійним елементом механізму правового регулювання в теорії права є нормативно-правові акти. Тому важливе значення в ефективності та дієвості системи управління державним боргом займає забезпечення правової бази для здійснення внутрішніх і зовнішніх запозичень, обслуговування державних боргів. Усю правову базу можна умовно поділити на такі групи:

1) група законодавчо-правових актів, які визначають загальні тенденції формування державної заборгованості, її критичні розміри відповідно до економічного розвитку країни;

2) закони, постанови, які регулюють сутність, структуру, порядок, умови, терміни, види, прибутковість, емісію державних внутрішніх боргових зобов’язань;

3) правові акти, які регулюють питання залучення кредитних ресурсів із зовнішніх фінансових ринків для стимулювання і розвитку виробничо-господарської діяльності;

4) правові акти, що регулюють обіг зовнішніх боргових зобов’язань, а також правові акти, які визначають і регулюють питання отримання кредитних ресурсів зі світового ринку позикових капіталів для фінансування державних програм;

5) правові акти, пов’язані з врегулюванням питання правонаступництва боргів колишнього СРСР, між Україною та Росією.

Тобто, стан державного боргу в нашій країні регулюється наступними законодавчими та нормативними актами: Конституція України, Бюджетний кодекс України, Закон України «Про Державний бюджет України», Закон України «Про структуру Державного внутрішнього боргу України», Закон України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України», Закон України «Про Національний банк України», Постанова Верховної Ради України «Про структуру бюджетної класифікації» та деякі інші.

Конституція України у ст. 95 визначає прагнення держави до збалансованого бюджету. Порядок утворення і погашення державного внутрішнього та зовнішнього боргу, порядок випуску та обігу, відповідно до ст. 92 Конституції України, мають встановлюватися лише законами України. Крім того, ст. 85 Основного закону передбачає, що до повноважень Верховної Ради України належить затвердження рішень про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їхнім використанням [6].

З ухваленням Бюджетного кодексу України внесено зміни до законодавства країни. Після його ухвалення втратив чинність Закон України «Про бюджетну систему України».

Бюджетний кодекс затвердив, що державний бюджет може бути профіцитним лише тоді, коли передбачається здійснити погашення основного боргу. Право здійснювати державні внутрішні та зовнішні запозичення надано міністру фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України в межах і на умовах, передбачених законодавством про Державний бюджет України. Заборонено використовувати емісійні кошти НБУ для фінансування бюджетного дефіциту. Одночасно забороняється використовувати запозичення для фінансування поточних видатків держави. Виняток становлять випадки, коли запозичення необхідні для збереження загальної економічної рівноваги.

Бюджетний кодекс у ст. 18 визначає, що граничний обсяг внутрішнього та зовнішнього державного боргу та граничний обсяг надання гарантій має встановлюватися на бюджетний період законом про Державний бюджет України. Величина основної суми державного боргу не повинна перевищувати фактичного річного обсягу ВВП України.

Одночасно Бюджетним кодексом встановлено, що державні гарантії надаються на умовах платності, строковості, майнового забезпечення та зустрічних гарантій, а платежі, пов’язані з виконанням гарантійних зобов’язань, належать до платежів з боргу.

Відповідно до прийнятого Бюджетного кодексу (ст. 73) для покриття тимчасових касових розривів місцевим органам влади дозволено отримувати короткотермінові позики терміном до трьох місяців, але в межах поточного бюджетного періоду. Проте у ст. 74 визначено, що держава не відповідає за зобов’язаннями із запозичень до місцевих бюджетів.

Бюджетний кодекс України визначив відповідальність керівників бюджетних установ, розпорядників бюджетних коштів за організацію і стан внутрішнього фінансового контролю, а Рахункової палати України та Головного контрольно-ревізійного управління України – за проведення зовнішнього контролю (ст. 26).

Головним щорічним фінансовим планом держави є державний бюджет. Закон України «Про Державний бюджет» щорічно визначає граничні розміри державного внутрішнього боргу та граничні розміри внутрішніх і зовнішніх запозичень держави для фінансування поточного бюджетного дефіциту та підтримки платіжного балансу держави.

Закон України «Про Національний банк України» [9] та агентську угоду між Мінфіном України та НБУ. Ці законодавчі акти регламентують питання щодо функцій і завдань головного фінансового агента уряду України – НБУ, роль НБУ в розміщенні державних боргових зобов’язань та обслуговуванні ринку внутрішніх боргових зобов’язань держави, а також питання, що регулюють взаємовідносини між центральним банком та урядом держави.

До нормативно-правових актів, що регулює внутрішнє та зовнішнє запозичення держави, належить і Закон України «Про цінні папери та фондову ринок», що регулює відносини, які виникають під час розміщення, обігу цінних паперів і провадження  професійної  діяльності на фондовому ринку, з метою забезпечення відкритості та ефективності функціонування фондового ринку [10].

Проаналізувавши теоретичну основу правового регулювання державного боргу можна виокремити деякі недоліки та проблеми. Однією з найважливіших проблем державного боргу в Україні є пошук оптимальної структури державного боргу та його класифікації, особливо в сучасних умовах, однією з основних у сфері бюджетно-фінансових відносин.

Проблеми державного боргу – його формування, обслуговування, погашення та управління – складні, оскільки передбачають участь держави в особі уряду, Міністерства фінансів, Національного банку та фінансових інститутів не лише у відносинах з приводу залучення позичкових коштів до бюджету, але й управління боргом; розвиток грошового, банківського, фондового та інших ринків; інвестиційний клімат; податкове регулювання.

Проблема державного боргу вміщує цілий комплекс різноманітних аспектів, до яких входить і завдання поточного управління, а також проблеми, пов’язані із реструктуризацією боргових зобов’язань, можливістю оголошення дефолту тощо.

Значною мірою існує невирішеність питань організації контролю у сфері державного боргу, методичного забезпечення цього контролю. Наявність цих проблем зумовлює низький рівень якості управління державним боргом (недостовірна інформація; спотворена динаміка формування і обслуговування боргу; безвідповідальність; відсутність чітко координованих дій) [5, c. 330-334].

Отже, суть державного боргу становлять відносини з приводу виникнення, обслуговування, погашення та визнання боргових зобов’язань уряду, що виникають унаслідок порушень бюджетного та податкового регулювання, а також інших зобов’язань, взятих на себе державою, відповідно до чинного законодавства та міжнародних договорів.

Відносини у сфері державного боргу реалізовують винятково на правовій основі. Загалом можна сказати, що їх регулюють норми конституційного, фінансового, цивільного, адміністративного права. Такі норми законодавець застосовує, як один із засобів впливу на поведінку фізичних, юридичних осіб, публічних органів.

Сьогодні в Україні склалась ситуація, коли відносини в сфері державного боргу видозмінюються і розвиваються динамічніше ніж це передбачається законодавчими актами, що для фінансових правовідносин є парадоксальним явищем. Законодавче регулювання державного зовнішнього боргу відсутнє взагалі. Законодавче регулювання державного внутрішнього боргу потребує суттєвого вдосконалення. Велика нормотворча робота повинна бути здійснена з приводу регулювання здійснення запозичень, управління державним боргом, фінансового контролю та звітності, інфраструктури державних цінних паперів тощо.

Список використаних джерел:

1.Алексеев С. С.  Государство и право: учеб. пособие для студ. вузов / С. С. Алексеев. - М. : Проспект, 2008. - 152 с.

2.Андрусяк Т. Г.  Теорія держави і права / Т. Г. Андрусяк. - Л. : Фонд "Право для України", 1997. - 198 с.

3.Бюджетний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов.  станом на 10 січня 2012 р.: (ОФІЦ.ТЕКСТ). – К.: Паливода А.В., 2012.-148 с.

4.Грачева Е.О. Фінансовое право: підручник / Е.О. Грачева,  Г.П. Толстопятенко. – М.: Проспект,  2004. – 532 с.

5.Заверуха І.Б. Проблеми правового регулювання державного боргу України : дис... д-ра юрид. наук: 12.00.07 Львівський національний ун-т ім. Івана Франка / Заверуха Ірина Богданівна — Л., 2007. — 445 арк.

6.Конституція України:офіц. вид.: станом на 1 листоп. 2010 р.:/ Україна. Конституція. - К. : ЦУЛ, 2010. - 88 с.

7.Орлюк О. П.  Фінансове право. Академічний курс: підручник / О. П. Орлюк. - К. : Юрінком Інтер, 2010. - 808 с.

8.Про державний внутрішній борг: Закон України від 16.09.1992 № 2604-XII // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - №17 - 19. - Ст. 267.

9.Про Національний банк: Закон України від 20.05.1999 № 679-XIV// Відомості Верховної Ради України. 1999. - N 29. - ст.238.

10.  Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від 23.02.2006 № 3480-IV// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2006.-N 31.- ст.268.

11.  Роль В.Ф. Фінансове право: навч.посіб. / Роль В.Ф., Сергієнко В.В., Попова С.М. - К.: Центр учбової літератури, 2011. - 392 с.

12.  Фінансове право України: навч. посіб. / за заг. ред. : Л. К. Воронової. - К. : Правова єдність, 2009. - 395 с.

Рацька Олена Степанівна

Вінницький торговельно-економічний інститут

Київського національного торговельно – економічного університету

ПРАВОВА ОСНОВА ТА КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ

ВИКОНАННЯ БЮДЖЕТУ

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю визначення правового аспекту головного фінансового документа – закону про державний бюджет та його виконання, без прийняття та належної реалізації положень якого країна не може належно функціонувати та розвиватися.

Правові засади акту про державний бюджет зумовлюються тим важливим значенням, яке бюджет займає в державно-управлінських і соціально-економічних процесах в країні.

Метою є аналіз існуючих поглядів щодо сутності стадії виконання бюджету, стану  правового регулювання цієї стадії та практики застосування чинного законодавства.

Виконання бюджетів є центральною стадією бюджетного процесу. Від рівня організації та результативності виконання бюджету залежать якісні показники соціально-економічного розвитку країни, ефективність реалізації стратегічних засад бюджетної політики держави. Метою виконання бюджету було, є й буде забезпечення держави необхідним обсягом бюджетних ресурсів, потрібним для виконання закріплених за нею в Конституції України функцій. У процесі виконання бюджетів забезпечуються соціальні та економічні потреби держави, необхідний рівень соціального захисту населення. Роль і значення виконання бюджетів у бюджетному процесі визначаються моделлю фінансових відносин у суспільстві на конкретному етапі соціально-економічного розвитку країни. Тому одним із найважливіших завдань фінансової науки та практики є розробка оптимальної схеми виконання бюджету, яка б відповідала потребам країни.

У вітчизняній економічній літературі питання виконання бюджетів розглядають такі вчені, як О. Василик, Л. Воронова, А. Загородній, М. Карасьова, О. Кириленко, Ю. Крохіна, С. Мельник, С. Мочерний, Ц. Огонь, В. Опарін, К. Павлюк, О. Романенко, Л. Сафонова, В. Федосов, С. Юрій та інші.

Вітчизняні науковці в економічній літературі виконання бюджетів розглядають з різної точки зору.

Так, В. Федосов, В. Опарін, Л. Сафонова та інші вчені вважають, що виконання бюджету – це “... забезпечення повного і своєчасного надходження всіх передбачених у затвердженому бюджеті доходів і спрямування цих коштів на фінансування видатків, включених до бюджету ” [5, с. 836].

С. Юрій, В. Стоян, О. Даневич під виконанням бюджету розуміють “...забезпечення своєчасного і повного надходження запланованих доходів у цілому і за кожним джерелом, а також своєчасного, повного і безповоротного фінансування передбачених бюджетами заходів ” [11, с. 103]. Подібне визначення дають О. Кириленко, О. Квасовський, О. Тулай, які під виконанням бюджету розуміють “... забезпечення повної та своєчасної мобілізації надходжень ... бюджету як загалом, так і за кожним із джерел, а також своєчасного, повного, безперервного та цільового фінансування передбачених ним програм і заходів ” [7, с. 499].

Виконання, на думку Алексеєва, це така форма реалізації, яка полягає в діях суб’єктів щодо здійснення зобов’язуючого правового припису. Характерна риса цієї форми – активна поведінка суб’єктів: вони здійснюють дії, приписані юридичними нормами, тобто виконують покладені на них обов’язки щодо активної поведінки.

Однак реалізація права – це перетворення права в життя, реальне втілення змісту юридичних норм у фактичну поведінку суб’єктів. Реалізація права здійснюється самими суб’єктами, але в деяких випадках виникає ще один суб’єкт – владний орган, який вливається у процес реалізації права, забезпечує його, доводить до кінця перетворення юридичних норм у життя, що є застосуванням права або застосуванням закону. Застосування є владно організуючою діяльністю компетентних органів та осіб, що забезпечує в конкретних життєвих випадках реалізацію юридичних норм [4, с. 221].

Суттєвого значення набуває уточнення Л. Воронової про те, що  ” виконання бюджету здійснюється на підставі законодавства та нормативно – правових актів про бюджет на певний бюджетний період згідно з розписом доходів і видатків бюджету, який затверджується фінансовими органами “. Виконання бюджету, пише науковець, “ є тією стадією бюджетного процесу, яка забезпечується діяльністю законодавчих і виконавчих органів, які виробили та затвердили багато нормативних актів з планування доходів і видатків. Із початком нового бюджетного року необхідно виконати той план по доходах і видатках, який став законом ”.

Отже, виконати бюджет – означає зібрати доходи, мінімальна сума яких встановлена  в законі про державний бюджет чи рішенні про місцевий бюджет, та профінансувати видатки.

Основним завданням стадії виконання бюджету є забезпечення повного та своєчасного надходження податків та інших обов’язкових платежів, а також фінансування заходів у межах, установлених актом про бюджет. У процесі виконання бюджету органи представницької та виконавчої влади всіх рівнів, а також органи місцевого самоврядування здійснюють корегування бюджетних призначень, що зумовлено зміною валютного курсу та нерівномірністю надходжень до бюджету [8, с. 167-168].

Метою виконання бюджету є досягнення відповідності між фактичними надходженнями до бюджету, видатками  та бюджетно-правовими нормами, якими встановлюються джерела та обсяг цих надходжень, а також напрями та обсяги здійснення видатків. Мова йде про досягнення балансу між доходами до бюджету, з його дохідною частиною, з одного боку, та видатками бюджету з його видатковою частиною – з іншого. При виконанні бюджету відбувається постійно триваюче порівняння показників матеріальних бюджетно-правових норм з результатами бюджетної діяльності, зіставлення бюджетно-правової моделі з бюджетною діяльністю.

Виконання бюджету можна розглядати як досягнення відповідності між фактичними результатами дій зобов’язаних суб’єктів бюджетних правовідносин із бюджетними коштами та встановленими бюджетно-правовими нормами показниками акта про бюджет щодо зарахування, розподілу та перерахування коштів бюджету на визначені напрями фінансування у встановленому обсязі.

Бюджетним кодексом України встановлено загальні правила виконання бюджету,  а більш докладне регулювання здійснюється на рівні підзаконних нормативно-правових актів, що уявляється виправданим, оскільки виконання бюджету є сукупністю технічних та операційних процедур. Бюджетно-процесуальні норми призначені не просто “ врегулювати ” рух бюджетних коштів, а створити правову модель, яка унеможливила б виникнення невизначеностей у діях і неоднозначності у розумінні учасниками бюджетного процесу сутності встановлених правил.

Бюджетні процедури, пов’язані з виконанням бюджетів, регулюються Бюджетним кодексом України. Так, Міністерство фінансів України та місцеві фінансові органи координують діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджетів, аналізують доходи бюджетів. Міністерство фінансів України має виключне право надання відстрочок для сплати податків і зборів на умовах податкового кредиту за поданням органів стягнення. На Державне казначейство України покладені обов’язки ведення бухгалтерського обліку доходів бюджетів і здійснення повернення коштів, що були помилково або надмірно зараховані до бюджетів. Забезпечення своєчасного та повного надходження до бюджетів усіх рівнів податків, зборів, інших доходів відповідно до законодавства покладено на органи стягнення. Податки, збори та інші доходи бюджетів зараховуються безпосередньо на єдиний казначейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів стягнення [3, с. 53].

Виконання видаткової частини бюджетів відповідно до Бюджетного кодексу України здійснюється за такими стадіями: встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на основі затвердженого бюджетного розпису; затвердження кошторисів розпорядникам бюджетних коштів; взяття бюджетних зобов’язань отримання товарів, робіт і послуг; здійснення платежів; використання товарів, робіт і послуг на виконання бюджетних програм. Дотримання цих стадій сприяє якісному виконанню бюджету та забезпеченню цільового використання бюджетних коштів [9, с. 122].

В Україні застосовується казначейська форма обслуговування бюджету. На органи Державного казначейства України покладається казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку – основного рахунку держави для проведення фінансових операцій та ефективного управління коштами державного та місцевих бюджетів через систему електронних платежів Національного банку України. Єдиний казначейський рахунок – це рахунок, відкритий Державному казначейству України в Національному банку України для обліку коштів та здійснення розрахунків у Системі електронних платежів Національного банку України. Казначейська форма обслуговування передбачає здійснення Державним казначейством України: операцій з коштами державного бюджету; розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів; контролю бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов’язань і проведенні платежів; бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання бюджету. Державне казначейство України безпосередньо здійснює платежі розпорядників бюджетних коштів від їх імені та за рахунок коштів бюджетів і це дає підстави вважати казначейство “касиром розпорядників бюджетних коштів ” [10, с. 133].

Управління коштами єдиного казначейського рахунку надає цілий ряд переваг, ключовими з яких є підвищення ліквідності грошового ринку, що дає змогу пожвавити економічні процеси, особливо у кризові періоди, заощадження бюджетних коштів за рахунок отримання економічної вигоди від розміщення тимчасово вільних фінансових ресурсів, розвиток ринку державних цінних паперів.

Отже, у статті ми проаналізували існуючі погляди щодо сутності стадії виконання бюджету і на основі розглянутих визначень погоджуємося з думкою С. Юрія, що виконання бюджету – це забезпечення своєчасного і повного надходження запланованих доходів у цілому і за кожним джерелом, а також своєчасне, повне і безповоротне фінансування передбачених бюджетом заходів. Також розглянули нормативно – правові акти, такі як: Бюджетний кодекс України, Конституція України, Закон України “ Про Державний бюджет України ”, які встановлюють загальні правила виконання бюджету, а також регулюють бюджетні процедури, пов’язані з виконанням бюджету. У ході написання статті було виявлено такі проблеми виконання бюджету, як нецільове використання коштів з державного бюджету, невідповідність між фактичним надходженням до бюджету та обсягом здійснення видатків, наявність багатьох ризиків розбалансування бюджетних ресурсів у зв’язку з недоліками пенсійного забезпечення та соціальних гарантій населення.

Список літератури:

1. Конституція України // Відомості верховної Ради України. - 1996. - № З0

2. Бюджетний кодекс України : чинне законодавство зі змінами та доповненнями cтаном на 12 січ. 2011р.: (ОФІЦ. ТЕКСТ). – К.: Паливода А. В., 2011. – 144с.

3. Про Державний бюджет України: Закон України від 23 грудня 2011 року N 4288-VI

4. Алексеєв С. С. Загальна теорія права. – М., 2011. – 576 с.

5. Бюджетний менеджмент: Підручник / В. Федосов, В. Опарін, Л. Сафонова та ін. / За заг. ред. В. Федосова. – К.: КНЕУ, 2010. – 864 с.

6. Бюджетне право / Н. Д. Єріашвілі, О. В. Староверова, Д. А. Ремиханова та ін.; Під ред. А. М. Нікітіна. – М., 2010. – 463 с.

7. Василик О. Д. Бюджетна система України: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2009. – 544 с.

8. Воронова Л. К. Фінансове право України. – К., 2010. – 388 с.

9. Науково практичний коментар Бюджетного кодексу України / В. І. Антипов, Н. В. Воротіна, Л. К. Воронова та ін. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2011. - №5. – 385 с.

10. Фінансове право / Є. О. Алісов, Л. К. Воронова, С. Т. Кадькаленко та ін.; Відпр. ред. Л. К. Воронова. – Х., 2010. – 496 с.

11. Юрій С. І., Стоян В. І., Даневич О. С. Казначейська система: Підручник. 3-тє вид. змін. й доп. – Тернопіль: Карт-бланш, 2010. – 818 с.

Цёхла Маргарита,

студентка 2 курса

факультета управления ТНУ им В.И. Вернадского

Колосюк Анастасия Андреевн,

к.н.гос.упр.

Доцент кафедры государственного и регионального управления

ТНУ им В.И. Вернадского

ПОЛНОМОЧИЯ ГОСУДАРСТВЕННЫХ И РЕГИОНАЛЬНЫХ

ОРГАНОВ ВЛАСТИ В СФЕРЕ УПРАВЛЕНИЯ ТУРИСТИЧЕСКОЙ ОТРАСЛЬЮ

Трансформационные процессы, происходящие в Украине, прежде всего, направлены на переход к рыночным отношениям, что в свою очередь требует совершенствования организационно-экономических механизмов регулирования экономики на основе взаимодействия органов государственной власти, органов местного управления и субъектов предпринимательской деятельности отдельных отраслей народного хозяйства. Туризм во многих странах мира является приоритетным направлением развития национальной экономики и культуры. Это обусловлено динамичностью, высокой доходностью и большим позитивным социально-экономическим и культурным влиянием туризма на развитие страны.  Однако, следует отметить, что туристическая отрасль является специфическим и весьма сложным объектом государственного управления, поэтому изучение вопросов взаимодействия органов власти на государственном и региональном уровнях и предопределяет их актуальность.

В последние годы в Украине уделяется все большее внимание развитию туризма. Развитие туристической отрасли характеризуется  положительной динамикой изменений количественных и качественных показателей, но также можно выделить ряд факторов, которые оказывающими отрицательное  влияние на развитие туризма: отсутствие четкого государственного регулирования развития туризма, неразвитость инфраструктуры.

Перспективы развития туристского комплекса Украины, и в частности Крыма, во многом зависят от усиления государственного регулирования туристической сферы на общенациональном уровне, которое должно сочетаться с современной стратегией продвижения региональных турпродуктов. 

Цель работы: исследовать полномочия государственных и региональных органов власти в управлении сферой туризма.

Туризм – временный выезд лица с места жительства в оздоровительных, познавательных, профессионально-деловых или иных целях без оплачиваемой  деятельности в месте, куда лицо отправляется [1].

Регулирования в сфере туризма осуществляется Верховной Радой Украины, Кабинетом Министров Украины, центральным органом исполнительной власти в сфере туризма, Верховной Радой Автономной Республики Крым и Совета министров Автономной Республики Крым, местными государственными администрациями, органами местного самоуправления, а также другими органами в пределах их компетенции.

К высшему законодательному органу, регулирующему туристическую деятельность, относится, ВРУ, к полномочиям которой следует отнести: определение основных направлений государственной политики в области туризма; определение правовых основ регулирования отношений в области туризма, их совершенствование и адаптация с общепризнанными нормами международного права; определение в законе о Государственном бюджете Украины объема финансового обеспечения туристической отрасли.

К органам исполнительной власти по вопросам управления туристической отраслью общегосударственного уровня относится Кабинет Министров Украины, как высший орган исполнительной власти, представленный Министерством культуры и туризма, а также Государственная служба туризма и курортов которые: осуществляют государственное управление и обеспечивают реализацию государственной политики в области туризма; разрабатывают и утверждают программы развития туризма в Украине и финансируют их выполнение; обеспечивают рациональное использование туристских ресурсов; принимают меры по обеспечению безопасности туристов, защиты их прав, интересов и собственности; осуществляют международное сотрудничество в области туризма;

К региональным органам исполнительной власти по управлению туристической отраслью в Украине следует отнести управление культуры и туризма областных государственных администраций, отделы культуры и туризма районных государственных администраций, управления культуры и туризма городов, поселков, сел в компетенции которых: разработка проектов местных программ развития туризма (которые подаются для утверждения соответствующим местным советам); принятия мер по выполнению местных программ развития туризма; привлечение на договорных началах предприятий к решению проблем развития местного туризма и поддержки туристических ресурсов [1].

Государственное управление туристической отраслью на  общегосударственном уровне осуществляет также постоянная Комиссия Верховной Рады Украины по вопросам молодежи, спорта и туризма (с 1994 г.) [3].

 Рассматривая организационное обеспечение управления туристической отраслью на региональном уровне важно отметить эффективность деятельности соответствующих структур [2]. Рациональное взаимодействие органов власти на государственном и региональном уровнях должно обеспечить эффективное формирование современного рынка туристических услуг, регулирование взаимоотношений между производителями и потребителями турпродукта, повышение конкурентоспособности отечественных услуг в туризме.

Литература:

1.     Закон України про внесення змін до Закону України “Про туризм” від18 листоп. 2003 р. № 1282-IV // Законодавство України [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1282-15

2.     Про затвердження рекомендаційних переліків управлінь, відділів та інших структурних підрозділів міських державних адміністрацій : Постанова Кабінету Міністрів України від 1 серп. 2007 р. № 996 // Законодавство України [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

3.     Про обрання постійної Комісії Верховної Ради України з питань молоді,спорту і туризму : Постанова Верховної Ради України № 37/94-ВР від 3 червня 1994 р. // Законодавство України [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

Шабатько Катерина Василівна

аспірант кафедри державного управління та менеджменту

Харківського регіонального інституту державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України

СПЕЦИФІКА ФОРМУВАННЯ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

У СУЧАСНИХ  УМОВАХ

В контексті реформування системи державного управління в Україні питання фінансової основи  місцевого самоврядування набуває дедалі більшого значення на сучасному етапі розвитку нашої держави та потребує пильного вивчення, оскільки ефективне вирішення самоврядних питань можливе за наявності потужної фінансової бази органів місцевого самоврядування.

Слід зазначити, що реальні владні функції органів місцевого самоврядування залежать від їх фінансових можливостей, тому подальший розвиток системи місцевого самоврядування, заснований на фінансовій самодостатності, потребує докладного аналізу  існуючих нормативно-правових актів, що регулюють це питання.

 Європейська хартія місцевого самоврядування, що була ратифікована Україною, є нормативно-правовим актом міжнародного характеру й заслуговує на особливу увагу, тому що вимагає від нашої держави приведення засад функціонування системи органів місцевого самоврядування у відповідність до європейських стандартів з огляду на європейські прагнення України. Вона являє собою передовий і надзвичайно важливий документ Відповідно до Європейської Хартії місцевого самоврядування, основною метою якого є  створення умов для формування, функціонування та розвитку справді незалежної та успішної системи місцевого самоврядування. Принцип фінансової незалежності органів місцевого самоврядування на всіх рівнях, закладений у Хартії, є одним з основних принципів побудови системи органів місцевого самоврядування та передбачає активну участь місцевих громад через обрані ними органи в усіх стадіях бюджетного процесу, але , на жаль, сьогодні в Україні це має місце лише на рівні населених пунктів і не виконується повністю на рівні районів та областей.

Органи місцевого самоврядування мають право у рамках національної економічної політики на власні адекватні фінансові ресурси, якими вони можуть вільно розпоряджатися в межах своїх повноважень. Обсяг фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування повинен відповідати функціям, передбаченим Конституцією або законом [2].

Конституція України визначає основи фінансового забезпечення функціонування місцевого самоврядування. Так, у ст. 142 визначається, що фінансовою основою місцевого самоврядування, окрім іншого, є доходи місцевих бюджетів. У контексті визначення матеріальної та фінансової основ місцевого самоврядування територіальні громади міст, селищ, сіл та їх об’єднань визнаються суб’єктами права комунальної власності, що зумовлює потребу в існуванні їх відповідних органів, які від імені цих громад та в їх інтересах мають здійснювати управління об’єктами зазначеної власності [1, с. 42; 6, с. 53].

У Конституції України також визначено основні права органів місцевого самоврядування в бюджетній сфері, зокрема: затвердження бюджетів і контроль за їх виконанням; установлення відповідно до законодавства місцевих податків і зборів (ст. 143). Згідно із цією статтею, обласні та районні ради затверджують районні й обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання [1, с. 42-43].

Ст. 62 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” передбачає основні гарантії самостійності органів місцевого самоврядування у бюджетній сфері та визначає межі державного втручання: держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснює контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів і належним їх обліком [3, с. 78]. У законі також передбачено, що доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних, визначених законом джерел і закріплених у встановленому законом порядку загальнодержавних податків, зборів та інших обов’язкових платежів (ст. 63) [3, с. 78-79].

Місцевий бюджет може складатися із загального  та спеціального фондів. Загальний фонд місцевого бюджету включає всі доходи, що не мають спеціального призначення і спрямовуються на фінансування, як правило, поточних видатків установ і закладів, які утримуються за рахунок відповідного бюджету. Спеціальний фонд місцевого бюджету призначається для фінансування заходів за рахунок конкретних надходжень. У складі спеціального фонду можуть створюватися місцеві цільові фонди згідно із законодавством. Розподіл місцевого бюджету на загальний і спеціальний фонди визначається рішенням про місцевий бюджет, яке приймає орган місцевого самоврядування.

Усі місцеві бюджети входять до структури бюджетної системи України, яка визначається Конституцією України. Саме в ній і в законах України закріплюються права держави та місцевих органів влади й управління на затвердження своїх бюджетів, на диференціювання доходів і видатків між різними ланками бюджетної системи, порядок їх складання, розгляду та затвердження.

З 2001 р. у бюджетній системі України розпочалася довгоочікувана реформа між бюджетних відносин. Важливим досягненням бюджетного законодавства є прийняття Бюджетного кодексу України [4], який системно зафіксував нову модель побудови міжбюджетних відносин і розподілу бюджетних повноважень, надаючи місцевим бюджетам нового значення та самостійності. Цей документ чітко розмежував між відповідними рівнями бюджетів видатки на виконання повноважень і закріпив за ними джерела надходжень, а процес визначення обсягу міжбюджетних трансфертів відбувся на основі прозорості та справедливості [5] .

 Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних визначених законом джерел і закріплених у встановленому бюджетним кодексом порядку загальнодержавних податків і зборів та інших обов’язкових платежів. Підставою розрахунку сум коштів, які передаються до місцевих бюджетів, є рівень бюджетної забезпеченості в розрахунку на одного жителя муніципального утворення. Одним із напрямків бюджетної політики в цьому питанні є досягнення фіскальної “справедливості”, яка полягає в тому, що вартість суспільних послуг не повинна залежати від того, в якому регіоні мешкає людина. Ще одним джерелом формування місцевих фінансових ресурсів є інститут муніципальних позик. Обсяг випуску муніципальних послуг, можливість випуску довгострокових облігацій для фінансування капітальних проектів значною мірою залежать від фінансової ситуації, а також загального соціально-економічного становища держави [7]  .

Значна частина державних фінансових ресурсів зосереджується в місцевих бюджетах, які є фундаментом бюджетної системи кожної унітарної країни. Окрім того, що місцеві бюджети – найчисельніша ланка бюджетної системи, вони відіграють важливу роль у перерозподілі валового внутрішнього продукту, фінансуванні державних видатків, передусім соціальної спрямованості. Місцеві бюджети – фінансова база органів місцевого самоврядування, яка є вирішальним фактором регіонального розвитку. Наявність місцевих бюджетів закріплює економічну самостійність органів місцевого самоврядування, дозволяє їм розвивати інфраструктуру на підвідомчій території, розширювати економічний потенціал регіону та можливість місцевих органів влади в більш повному задоволенні потреб населення. Саме через регулювання міжбюджетних відносин, через перерозподіл доходів між бюджетами, здійснюється вирівнювання економічного і соціального розвитку регіонів. Головною метою міжбюджетних відносин є створення державою належних умов органам місцевого самоврядування для достатнього забезпечення їх фінансовими ресурсами, а також повноцінного здійснення ними повноважень, віднесених до їх компетенції. Серед доходів, що закріплюються за місцевими бюджетами, встановлених статтями 64, 66, 69 Бюджетного кодексу України, можна виділити доходи, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, та такі, що не враховуються. На базі цих надходжень і формуються підстави фінансування делегованих і власних повноважень. Положення  Бюджетного кодексу щодо міжбюджетних відносин, на жаль, не співпадають з відповідними нормами чинного Закону України  “Про місцеве самоврядування в Україні”. Необхідно також зазначити, що на сучасному етапі реформування міжбюджетних відносин у процесі розробки і розгляду у Верховній Раді України знаходиться Муніципальний кодекс України, який повинен створити нормативну базу для формування та використання фінансових ресурсів, урахувавши ті прогалини, які є в сьогоднішньому законодавстві.

Незважаючи на всі позитивні досягнення, сучасна бюджетна система України недостатнім чином відповідає потребам регіонального розвитку, а саме:

− зберігається надмірна централізація фінансових потоків, яка призводить до того, що органи місцевого самоврядування не мають можливості проводити в межах своєї компетенції належну політику;

 − спостерігається недостатність власної дохідної бази, чим породжується залежність органів місцевого самоврядування від центральних органів влади;

−  знижується зацікавленість адміністративно-територіальних утворень у збільшенні частки закріплених дохідних джерел у доходах їх бюджетів, оскільки таке збільшення призводить до зменшення частки надходжень по регулятивним доходним джерелам у наступному фінансовому році;

− є відсутньою взаємозумовленість між соціально-економічним і бюджетним плануванням.

Таким чином, на нашу думку, з метою посилення самостійності місцевих бюджетів потрібно: зменшити централізацію фінансових потоків (зведений бюджет повинен формуватися на центральному рівні держави, забезпечивши необхідні загальнодержавні потреби, але при цьому повне фінансування видатків органів місцевого самоврядування на здійснення делегованих державних повноважень і  матеріально-фінансова основа для виконання  власних повноважень мають бути обов’язковими); створити ефективну  власну дохідну бази місцевих бюджетів за рахунок забезпечення можливості розширення переліку власних надходжень до бюджетів, одним із джерел яких міг би стати податок на нерухомість; підвищити зацікавленість адміністративно-територіальних утворень у збільшенні частки закріплених дохідних джерел у доходах їх бюджетіві; встановити кореляцію між соціально-економічним і бюджетним плануванням.

Список використаних джерел:

1. Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. : [із змін. та допов.] станом на груд. 2004 р. – Х.: Одіссей, 2007. – 48 с.

2. Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування : Закон України від 15 липня 1997 р. // ВВР України. – 1997. - № 38. – Ст. 249.

3. Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України від 21 травня 1997р. // ВВР України. – 1997. – № 24. – С. 170.

4. Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 р.: станом на 26 квітня 2011 р. – Х. : Право, 2011 – 136 с.

5. Бюджетний процес в Україні: зб. нормат.-інструктив. матер. / упоряд.:   С. І. Мельник [та ін.]. – К.: Міленіум, 2002. – 288 с.

6. Борденюк В. Деякі проблеми становлення та розвитку місцевого самоврядування у містах з районним поділом / В. Борденюк // Право України. – 2009. –  № 2. – С. 53 – 57.

7. Пасічник Ю.В. Бюджетний потенціал економічного зростання : [монографія]  / Ю. В. Пасічник – Донецьк : ТОВ “Юго-Восток, ЛТД”, 2008. – 642 c.

Коваль Ганна Володимирівна –

кандидат політичних наук, доцент, докторант

Чорноморського державного університету

імені Петра Могили, місто Миколаїв

МОЛОДЬ І СЬОГОДЕННЯ

Сучасна демократія вимагає від особи не лише політичної активності й усвідомлення нею власної ролі й значення в житті суспільства, а також дії відповідно до власних переконань та цінностей. Серед чинників поступу (поряд із суспільними рухами, сучасною технологією тощо) реальною та значущою силою соціальних змін є молодь. У документах  ООН зазначається, що зі зростанням кількості молоді на планеті вона стає наймогутнішим фактором у формуванні суспільства. За даними Комісії з міжнародних гуманітарних питань, до кінця ХХІ століття люди віком до 30 років становитимуть майже 60 відсотків населення земної кулі, а до 25 років – близько 50 відсотків. З молоддю доводиться рахуватися як із силою, що вже сьогодні в багатьох аспектах визначає політичний, економічний, соціальний, культурний розвиток сучасного суспільства. Водночас Комісія визнала молодь найбільш уразливою групою людей, чиє життя піддається загрозі, а благополуччя не відповідає мінімальним стандартам [5, с. 88].

Демократичні перетворення в Україні зверненні в майбутнє, а отже, передусім до молоді. Без зацікавленості молоді та її активної участі ці перетворення нездійсненні. Україна, обравши шлях свободи та демократії, має робити ставку на молодь. Проте нині можна говорити лише про початкове становлення державної молодіжної політики в Україні. Ця політика – не прерогатива якогось одного відомства, а складова внутрішньої політики держави. Вона повинна передбачати активну інноваційну участь молоді в житті суспільства. Молодь – органічний суб’єкт економічного, політичного та соціокультурного розвитку [5, с. 89].

Слід зауважити, що проблемами формування та реалізації державної молодіжної політики, участі молоді, молодіжних об’єднань у процесах державотворення, розвитку громадянського суспільства присвячено праці українських вчених. В. Головенько аналізує молодіжний рух української діаспори [4]; М. Перепелиця приділив увагу структурі, функціям, механізмам реалізації державної молодіжної політики, а також висвітленням досвіду впровадження, намагався окреслити шляхи вдосконалення державної політики стосовно молоді на місцях [9]; Ю. Галабурда досліджував історію становлення недержавного сектора в Україні, що тісно пов’язана з громадськими рухами та молодіжними організаціями, які виникали в різні часи та в різних державах [1]; Ю. Криворучко вважає молодь суспільним чинником формування громадянського суспільства України [6]. Науковий пошук у цій сфері здійснював також В. Вербець, який присвятив деякі наукові статті проблемі формування національної свідомості молоді, реалізації молодіжного потенціалу в процесах державотворення [6]. Варто виокремити таких дослідників, як В. Куліка [7], Н. Паніну [8], М. Головатого [2] та ін., які в цілому дослідили проблему формування та реалізації державної молодіжної політики, питання професійної соціалізації молодого покоління. Крім того, на цю тему проводяться численні семінари, круглі столи, конференції та зустрічі.

Молодь є суспільно диференційованою соціально-демографічною спільнотою, якій притаманні специфічні фізіологічні, соціально-психологічні, теоретико-пізнавальні, культурно-освітні та інші властивості, що характеризують її біосоціальне дозрівання як здійснення самовиразу її внутрішніх сутнісних сил і соціальних якостей [3]. Молодь є специфічною спільнотою, оскільки її сутнісні характеристики і риси перебувають у стані формування.

Цікавим на наш погляд є межі молодіжного віку, які окреслюються особливостями підготовки і вступу юнаків та дівчат у продуктивне життя, що фіксується у відповідних нормативно-правових актах. В них обумовлюються право і можливість молодих людей провадити самостійну професійну діяльність, створювати сім’ю, відповідати за свої вчинки. ООН, ЮНЕСКО вважають молоддю юнаків і дівчат віком від 17 до 25 років. Соціологи деяких країн, США, наприклад, період молодості визначають з 12 до 24 років. При цьому, у тих же США поділяють молодь на „ юнацтво ” (12 – 18 років) і «молодих дорослих» (18 – 24 роки). В колишньому СРСР, в Україні, зокрема, вікові межі молоді були визначені 14 – 29 роками. Традиційно вважалося, що межа молодіжного віку – від 16 до 30 років.

У багатьох монографіях доводиться, що у 1970 – 1980-х роках, завдяки акселерації, ускладненню процесу соціалізації, вікові межі молоді суттєво розширилися й нині є такими: нижня – між 14 і 16 роками; верхня – між 25 і 30 роками, а в окремих країнах, в тому числі й в Україні до 35 років. Такі міркування ґрунтуються на тому, що нині підготовка молоді до праці, досягнення економічної самостійності та незалежності від допомоги батьків потребує більше часу, ніж у попередні десятиліття. Це відображає об’єктивні процеси у житті і розвитку людства: з одного боку, актуалізується завдання ранньої соціалізації молоді, залучення її до трудової практики на більш ранніх етапах, а з другого – зростають межі середнього і старшого віку, тривалості життя в цілому, продовжуються терміни навчання та соціально-політичної адаптації, стабілізації сімейно-побутового статусу тощо. У Законі України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді” із змінами, внесеними згідно з Законом від 23 березня 2004 року, відмічається, що молоддю вважаються громадяни віком від 14 до 35 років.

Поняття „молодь” значною мірою базується на врахуванні особливостей психологічного розвитку людини. Як вважають вчені, приблизно з 14 років особа починає усвідомлювати свої соціальні зв’язки і своє місце в суспільстві. До 18 років практично завершується формування основних психофізичних особливостей людини, а до 24 років закінчуються процеси росту в людському організмі і формується соціальний статус особи, що, зокрема, в умовах України пов’язано із отриманням на цей час освіти, демобілізації з армії і набуттям фахових знань.

Як специфічна соціально-демографічна група, молодь характеризується не лише віковими межами, але й місцем, котре вона посідає в соціальній структурі суспільства, особливостями соціального становлення і розвитку. Це, з одного боку, відрізняє молодь від інших вікових соціальних груп суспільства, а з іншого – дає їй змогу об’єктивно посідати цілком своєрідне місце і відігравати певну роль в усіх сферах життєдіяльності. Молодь – не тільки суб’єкт, спадкоємець матеріальних і духовних багатств суспільства, а й творець нових, прогресивніших політико-демократичних суспільних відносин. З метою прогресивної та ефективної дії, вона має бути готовою до відтворення і розвитку не тільки матеріальних, а й політичних, духовних цінностей, культури своєї нації, народу. Саме це і робить її основною рушійною силою прогресивного суспільно-політичного розвитку на етапі становлення української нації.

Визначальними для молодого покоління є ставлення старших поколінь, суспільних інституцій та особливо держави, що виявляється в державній молодіжній політиці. Молода людина особливо відчуває це ставлення через провадження молодіжної політики безпосередньо на місцях. Якщо в результаті здійснення молодіжної політики створюються необхідні умови, надаються достатні гарантії для соціального становлення і розвитку молодого покоління, то воно буде здатне і матиме бажання спрямувати свої потенції у відповідності з інтересами суспільства у всіх сферах своєї життєдіяльності. Відсутність такої політики або її неадекватне проведення, як справедливо зазначає М. Головатий, призводять до серйозних кризових явищ у молодіжному середовищі, зокрема, й у всьому суспільстві загалом [2, с. 40].

Отже, молодь є рушійною силою процесу розвитку суспільства, потребуючої участі всіх елементів соціальної системи в її формуванні і напрямі процесу розвитку по шляху прогресу, а молоде покоління має як первинні, так і вторинні його особливості. До первинних (або основних) належать фізіологічні, психологічні, вікові та соціальні характеристики. Що стосується вторинних (другорядних), то вони випливають з первинних і виявляються залежно від виду громадсько-корисної діяльності, місця проживання, соціального статусу. На основі зробленого аналізу та апробації думок вище перелічених дослідників, можна стверджувати, що державна молодіжна політика України є пріоритетним напрямом діяльності держави і здійснюється в інтересах молоді, нашого суспільства та Української держави загалом.

Література:

1. Галабурда Ю. Молодіжний недержавний сектор у контексті становлення громадянського суспільства в Україні // Соціальна політика і соціальна робота. – 2001. - № 2. – С. 14 - 17.

2. Головатий М.Ф. Молодіжна політика в Україні: проблеми оновлення // Укр. наук. дослід. ін – т проблем молоді. – К. : Наукова думка. – 1993. – С. 6 - 10.

3. Головатий М.Ф. Соціологія молоді. – К. : МАУП, 2006. – 304 с.

4. Головонько В.А. Український молодіжний рух у ХХІ ст. / Укр. НДІ проблеми молоді. - К.: А.Л.Д., 1997. – 158 с.

5. Декларація «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» від 15 грудня 1992 року № 2859-XII (зі змінами) [Електронний ресурс] – Режим доступу: www.rada.gov.ua/proza.htm.

6. Колесніченко Н.М. Становище молоді як одна з гуманітарних проблем нашого часу // Наукові праці: Науково – методичний журнал. Т.23. Вип.10. Політичні науки. – Миколаїв: Вид – во МДГУ ім.. П. Могили, 2002. – С. 88- 90.

7. Криворучко Ю. Молодь як суспільний чинник формування громадянського суспільства України // Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід / За ред.. А. Карася. – Л., 1999. – С. 309 - 316.

8. Кулік В. та ін. Молода Україна: сучасний молодіжний рух та неформальна ініціатива. - К.: Центр дослідження проблем громадянського суспільства, 2000. – 460 с.

9. Паніна Н. Молодь України: структура цінностей, соціальне самопочуття та морально психологічний стан за умов тотальної аномії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – №1. – С. 41 - 48