Секція 3.
Концептуальні аспекти розвитку правовідносин та правової науки
______________________________________________________________________
Подорожна Тетяна Станіславівна
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри економічної теорії і права
Подільського державного аграрно-технічного університету
КОНСТИТУЦІЙНА АСАМБЛЕЯ
ЯК МЕХАНІЗМ ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНОГО КОНСЕНСУСУ
Беззаперечно, діюча Конституція України заслуговує позитивної оцінки. Проте навіть найкраща річ може бути покращена. Відповідно, в принципі те законодавство, що на сьогодні склалося може і повинно удосконалюватися, але виважено та обережно. Тут дуже важливо, щоб конституційна активність не порушила вітчизняної правової системи, загального правового поля. Потрібно забезпечити органічну єдність всього конституційного масиву, що неодмінно приведе до погодженого розвитку Конституції України та галузевих законів. І саме Конституційна Асамблея, як механізм загальнонаціонального консенсусу, повинна стати альтернативою дестабілізації і початком модернізації Української держави.
Отже, сьогодні вже назріли нагальні потреби внесення змін та доповнень до діючої Конституції України. Проте тут потрібно відповісти по крайній мірі на наступні питання. До яких розділів, статей основного тексту потрібно вносити зміни та доповнення ? Якими ці зміни та доповнення повинні бути за своїм змістом та характером ? Чи доцільно підіймати питання про внесення змін та доповнень, коли ще не налагоджені усі механізми внесення цих змін (досконале напрацювання пропозицій щодо механізму створення, формування та діяльності Конституційної Асамблеї в Україні).
Слід зазначити, що ініціатива щодо створення Конституційної Асамблеї, підтримана чинним президентом В. Януковичем, наразі перебуває на стадії пошуку механізму створення та діяльності цієї інституції.
Свої міркування стосовно правового статусу Конституційної Асамблеї наводять чи не усі відомі фігури українського політикуму починаючи від державних діячів (Л. Кравчук, В. Литвин, А. Яценюк, Ю. Мірошниченко, С. Головатий, М. Ставнійчук, Ю. Збітнєв) та закінчуючи політичними експертами (І. Коліушко, Ю. Кириченко, О. Держалюк, Г. Макаров, С. Янішевський). Звичайно деякі експерти поки що утримуються від різких заяв, інші ж навпаки гостро висловлюються (переважно негативно) стосовно модернізації Основного закону та конституційної реформи загалом.
Хочеться відмітити, що ідею реформування політичної системи підтримує значна частина експертів. На їхню думку, країна сьогодні потребує системної трансформації: від економіки, фінансів, соціальної політики – до політичної системи. «Гарні конституції пишуться кров’ю, а найкращі – приймаються на конституційних зборах» [2, с. 5] – стверджує голова партії «Нова сила» та автор єдиного комплексного дослідження з означеної проблеми «Конституційна асамблея або Право на повстання»
Ю. Збітнєв. У новій Конституції України, на думку політика, має бути мета держави, персональна відповідальність посадових осіб і незалежний контроль над їхньою діяльністю. Також треба говорити про повернення довіри народу до влади і влади до народу. В цьому і є сутність Конституційної Асамблеї, вважає Ю. Збітнєв.
Протилежні думки стосовно ініціативи Президента існують в опозиційному таборі. Зокрема, лідер політичної партії «Фронт змін» А. Яценюк вважає, що своїм рішенням Президент відбирає у парламенту право ухвалювати зміни до Конституції. «Це – черговий етап конституційного перевороту, коли вся вертикаль влади в країні будується під одну людину» [4]. Представник «Народної самооборони», народний депутат Т. Стецьків, взагалі оцінив ініціативу В. Януковича як «імітацію демократичного процесу» [3]. Говорячи про Конституційну Асамблею, С. Головатий як голова Комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права при президенті наголосив, що цей орган може мати виключно дорадчі повноваження. «За статусом це може бути винятково консультативно-дорадчий орган, який незалежно не від чого залучається до опрацювання змін до Конституції. І наслідком цієї роботи може бути лише запропонований проект змін у вигляді законопроекту, який подається президенту із пропозицією внести його до Верховної Ради на розгляд» [1], – пояснює політик.
Власне невідомо, як будуть розвиватися події, час покаже. А тому заздалегідь «гостро» давати позитивну чи негативну оцінку, як то роблять деякі політики, на нашу думку, не варто.
Досить лояльно до цього питання ставиться наукова еліта. Хотілося б, звичайно, почути якомога більше полемічних дебатів щодо перспектив та небезпек створення в України Конституційної Асамблеї на нинішньому етапі. У цьому сенсі можна цілком погодитися з думкою А. Яценюка щодо пропозиції віддати «головну скрипку» в даному питанні науковцям, а не політикам [4]. Власне потрібно максимально реалізувати цю ідею в персональному складі Асамблеї. Конституційна Асамблея це не просто дорадчий орган при Президентові, а майданчик для широкої громадської дискусії, де на різних рівнях братимуть участь: а) влада і опозиція; б) політичні партії; в) громадські організації та експертне співтовариство. Як стверджує перший Президент України Л. Кравчук – «Тут ціле поле для роботи. Було б бажання» [4].
З цих позицій, власне аналіз думок та суджень учених, політиків, дозволить нам виробити певні підходи до удосконалення конституційного механізму, оптимізації конституційних змін. Важливу роль в цьому процесі повинно відіграти неухильне виконання вищезазначеного Указу. З прийняття даного документу, на наше глибоке переконання, розпочинається новий етап конституційного процесу в державі, що започатковується через Конституційну Асамблею. Саме з цього моменту, власне, і має бути зроблено крок до утвердження якісно нової демократичної моделі політичної системи європейського зразка [5, с. 262]. Ця нова система має повністю забезпечувати принципи дотримання прав і свобод людини й громадянина, народовладдя, верховенства права, поділу влади, неподільності національного суверенітету [6, с. 9]. І якщо Україна визначилася з європейським вибором, то треба орієнтуватися на тенденції європейського конституціоналізму, зважаючи при цьому на різноманітність національних конституційних моделей.
Першим кроком конституційно-правової реформи має стати модернізація інституту виборів, адже виборча система є модулятором майбутньої політичної системи. Не можна відкладати і проведення справжньої судово-правової реформи, покликаної забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина.
Предметом конституційної модернізації мають також стати місцеве самоврядування, територіальна організація, адміністративна реформа. Експерти звертають увагу на те, що йдеться не лише про суто нормотворчий процес, а про реалізацію цілого комплексу заходів правового, організаційного, фінансового характеру. На їхню думку, проведення конституційно-правової модернізації передбачає планування цієї роботи, підготовку концепції з визначення методології, основного інструментарію, постановку завдань і цілей, визначення пріоритетів та прогнозування результатів [3]. Надзвичайно важливо, щоб послідовність, наступність влади, принаймні у стратегічно важливих речах, була забезпечена. Звісно, що подібній оцінці має передувати велика аналітична робота, яка допоможе державі зорієнтуватися у відповідному політико-правовому просторі і знайти у ньому своє місце, найбільш адаптоване до сучасних потреб і можливостей.
Таким чином, вказані вище правові механізми будуть сприяти більш ефективному конституційному розвиткові нашої держави по удосконаленню і гармонізації всіх сфер життя суспільства, в тому числі і правової.
Список літератури:
1. Головатий С. Народ не може приймати Конституцію // Українська правда. – 25 лютого. - 2011.
2. Збітнєв Ю.І. Конституційна асамблея, або Право на повстання / Юрій Збітнєв. – К.: Самміт-книга, 2011. – 312 с.
3. Конституційна асамблея як одна зі складових реформування політичної системи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http:// www.khartsyzk-rada.gov.ua/articles/view/244.
4. Кравчук Л. Актуальним для країни є питання модернізації Основного закону, а не питання зміни форми держави [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.ukrinform.ua/ukr/order/?id=1074366.
5. Мірошнниченко Ю. Проблеми конституційно-правового регулювання реалізації принципу народного суверенітету як фундаменту народовладдя в Україні // Право України. – № 8. - 2011. – с. 262-272.
6. Модернізація України – наш стратегічний вибір: щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К., 2011. – 416 с.
Стус Вікторія Олександрівна
студентка ІІ курсу факультету економіки та менеджменту
Вінницького торговельно-економічного інституту КНТЕУ
науковий керівник:ст. викладач., к. ю. н. Бахновська І. П.
ЗАХИСТ ПРАВ НЕПОВНОЛІТНІХ У СФЕРІ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН
Актуальність теми. Кожна людина прагне до незалежності та самостійності. Саме тому спостерігається тенденція до зростання кількості юнаків та дівчат, які, почуваючись дорослими, намагаються реалізувати своє бажання працювати і отримувати гідну оплату праці. У свою чергу, і роботодавці все охочіше приймають на роботу неповнолітніх, оскільки підлітки, будучи законодавчо необізнаними, погоджуються на запропоновану винагороду за свою працю. Отже, і неповнолітнім, перш ніж розпочати пошуки роботи, і роботодавцям, перш ніж прийняти їх на роботу, корисно ознайомитися з положеннями КЗпП України та деяких інших нормативно-правових актів, якими регулюються трудові правовідносини з неповнолітніми.
Державне регулювання сфери охорони праці неповнолітніх спрямоване на створення належних умов для найповнішого розвитку трудового потенціалу, поліпшення умов праці неповнолітніх, зниження ризику втрати здоров'я та життя.
Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини у процесі трудової діяльності.
У Кодексі Законів про Працю, Законах України "Про зайнятість населення", "Про охорону праці", "Про охорону дитинства" та інших нормативно-правових документах нашої держави визначено норми, що стосуються праці неповнолітніх.
Неповнолітні, тобто особи, що не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.
За загальним правилом, що міститься у частині першій статті 188 КЗпП, допускається приймати на роботу лише неповнолітніх осіб, які вже досягли 16 років. Щоправда, як виняток, за згодою одного з батьків або особи, що його замінює (усиновлювача чи піклувальника), можна приймати на роботу й осіб, які досягли 15 років. Але для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів закладів освіти у вільний від навчання час по досягненню ними 14-річного віку за згодою одного з батьків чи особи, що його заміняє.
Забороняється застосування праці осіб молодше вiсiмнадцяти років на важких роботах i на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Забороняється залучати неповнолітніх до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні.
Законодавство України до найгірших форм дитячої праці відносить: усі форми рабства або практика, подібна до рабства, зокрема, продаж дітей та торгівля ними, боргова залежність, а також примусова чи обов’язкова праця, включаючи примусове чи обов’язкове вербування дітей для використання їх у збройних конфліктах; використання, вербування або пропонування дитини для зайняття проституцією, виробництва порнографічної продукції чи порнографічних вистав; використання, вербування або пропонування дитини для незаконної діяльності; робота, яка за своїм характером чи умовами, в яких вона виконується, може завдати шкоди фізичному або психічному здоров’ю дитини. Злочини пов’язані з експлуатацією праці неповнолітніх несуть за собою кримінальну відповідальність.
Захист прав неповнолітніх у сфері трудових відносин гарантований нормами законодавства про працю. Зокрема, Кодексом законів про працю України передбачено ряд вимог, які забезпечують соціально-правовий захист осіб віком до 18 років.
Забороняється залучати осіб молодше вiсiмнадцяти років до пiдiймання i переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Перелiк важких робіт i робіт із шкідливими i небезпечними умовами праці, а також граничні норми пiдiймання i переміщення важких речей особами молодше вiсiмнадцяти років затверджуються Мiнiстерством охорони здоров'я України за погодженням із Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.
Тобто норми з охорони праці неповнолітніх, передбачені чинним трудовим законодавством, спрямовано, в першу чергу, на охорону їх фізичного здоров’я. Питання формування особистості, відповідної системи моральних цінностей, захисту від негативного впливу на психіку у процесі роботи потребують посиленої уваги з боку держави.
Усі особи молодше вiсiмнадцяти років приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду i в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов'язковому медичному оглядові.
При прийнятті на роботу осіб, які не досягли 18 років випробування не встановлюються.
Загальна тривалість робочого часу підлітків не повинна перевищувати 24 години на тиждень для підлітків 14-15 років та 36 годин - для підлітків 16-17 років. Обов'язковим повинен бути рівномірний розподіл тижневого робочого часу. Заробітна плата працівникам молодше вiсiмнадцяти років при скороченій тривалості щоденної роботи виплачується в такому ж розмiрi, як працівникам вiдповiдних категорій при повній тривалості щоденної роботи. Підприємства можуть встановлювати учням доплати до заробітної плати.
Щорiчнi відпустки працівникам віком до вiсiмнадцяти років надаються у зручний для них час. Щорiчнi відпустки працівникам віком до вiсiмнадцяти років повної тривалості у перший рік роботи надаються за їх заявою до настання шестимісячного терміну безперервної роботи на даному пiдприємствi, в установі, органiзацiї.
Звільнення працiвникiв молодше вiсiмнадцяти років з iнiцiативи власника або уповноваженого ним органу допускається, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за згодою районної (міської) комiсiї в справах неповнолiтнiх. Батьки, усиновителі i піклувальники неповнолітнього, а також державні органи та службові особи, на яких покладено нагляд i контроль за додержанням законодавства про працю, мають право вимагати розірвання трудового договору з неповнолiтнiм, у тому числі й строкового, коли продовження його чинності загрожує здоров'ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси.
Також вимагає іншого підходу питання, що стосується розгляду трудових спорів, коли однією зі сторін є неповнолітній. ЦПК України встановлює правило, за яким неповнолітні віком від 16 до 18 років можуть виступати у суді особисто як сторона у справах, що виникають з угод, які вони вправі, згідно із законом, укладати самостійно. Однак неповнолітні віком від 15 до 16 років самостійно не укладають трудових договорів. Відповідно до ст. 188 КЗпП України вони укладають трудовий договір лише за наявності письмової згоди законних представників. Стосовно такої категорії суб’єктів ЦПК України визначає, що коли справа виникає з угоди, на укладення якої неповнолітнім потрібна згода батьків або інших законних представників, суд повинен притягнути останніх до участі у справі для захисту інтересів неповнолітніх.
Підсумовуючи можна сказати, що неповнолітні є носіями специфічних прав, які гарантуються, враховуючи їх вікові та соціальні особливості, необхідність забезпечення повноцінного розумового та фізичного розвитку. Тому існує необхідність вдосконалення законодавства про працю і зайнятість неповнолітніх з метою приведення його у відповідність до норм міжнародного права, а також ратифікації деяких міжнародно-правових документів.
Література:
1. Горбунова Л.М. Цивільні права малолітніх і неповнолітніх та їх цивільно-правова відповідальність / Л.М.Горбунова, С.В.Богачов, І.Ф.Іванчук; М-во юстиції України.– К.: ″Поліграф-Експрес″, 2006. – 42 с.
2. Кельман Л. Суб’єкти трудових правовідносин: проблемні питання / Л. Кельман // Право України. – 2011. - №2. – С.235-241.
3. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року із змінами і доповненнями від 22 лютого 2012 року. – Режим доступу: – www.ligazakon.ua
4. Про зайнятість населення: Закон України від 01 березня 1991 року із змінами і доповненнями від 1 жовтня 2011 року. – Режим доступу: – www.ligazakon.ua
5. Про охорону дитинства: Закон України від 26 квітня 2001 року із змінами і доповненнями від 10 липня 2011 року. – Режим доступу: – www.ligazakon.ua
6. Про охорону праці: Закон України від 14 жовтня 1992 року із змінами і доповненнями від 25 червня 2011 року. – Режим доступу: – www.ligazakon.ua
Секція 4.
Механізми реалізації державної регуляторної політики
____________________________________________________________________
Кушнір Іван Анатолійович
Вінницький соціально-економічний інститут
Університету «Україна», магістрант
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ПІДТРИМКА РОЗВИТКУ
МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ
(на матеріалах Вінницької області)
Практика державного управління довела, що відхід держави від багатьох проблем розвитку малого підприємництва, особливо в умовах невизначеності, породженої світовою фінансово-економічною кризою, зумовлює нові соціальні та економічні проблеми, вирішення яких тільки ускладнюється.
Виходячи з цього, досягнення стратегічних цілей державного управління у сфері розвитку малого підприємництва вимагає формування комплексної системи його регулювання та державної підтримки. У наукове обгрунтування такої системи значний внесок зробили М. Бутко та М. Мурашко [2], К. Ващенко, З. Варналій, В. Воротін, В. Геєць, О. Кужель, Е. Лібанова та ін. [6], Я. Жаліло [3], Р. Ларіна та О. Азаров [4] та інші фахівці. Їхні наукові напрацювання дозволяють цілеспрямовано впливати на суб’єкти малого підприємництва задля досягнення якнайкращого результату.
Теорія і практика розвитку малого підприємництва вказують на те, що основним напрямом державного регулювання і підтримку малого підприємництва на регіональному рівні є розробка і реалізація відповідних програм [1; 5].
Слід зауважити, що останнім часом з’явилися достатньо обгрунтовані регіональні програми розвитку підприємництва, які (за умови їх реалізації) можуть принести реальні плоди. Однією з таких програм, на нашу думку, є Регіональна програму розвитку малого підприємництва у Вінницькій області на 2011-2012 роки (далі – Програма), головним розробником якої виступило Головне управління економіки облдержадміністрації [7].
Програма містить узгоджений за ресурсами, виконавцями і термінами реалізації комплекс заходів, спрямованих на створення правових, фінансових, соціально-економічних, організаційно-господарських та інших умов розвитку малого підприємництва в області.
Головна мета Програми – спрямування дій обласних та місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування області, суб’єктів малого підприємництва, громадських об’єднань і спілок підприємців, установ ринкової інфраструктури на створення сприятливих умов для активізації підприємницької діяльності та поліпшення інвестиційного клімату, забезпечення конкурентоспроможності малого та середнього підприємництва та підвищення його ролі у вирішенні завдань соціально-економічного розвитку області, формування і впровадження ефективної державно-громадської системи його обслуговування, підтримки і захисту.
Пріоритетних напрямами програми визначені такі [7]:
1. Впорядкування нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності:
1.1. Удосконалення нормативно-правової бази підприємництва;
1.2. Поглиблення регуляторної політики;
1.3. Здійснення нормативного регулювання, адекватного рівню ринкових відносин та впровадження ефективної системи правового захисту підприємців;
1.4. Спрощення механізмів започаткування і виходу з бізнесу та процедур отримання дозволів.
2. Фінансово-кредитна та інвестиційна підтримка:
2.1. Фінансово-кредитна підтримка (при підготовці проектів місцевих бюджетів передбачати щорічно у видатковій частині обласного та місцевих бюджетів кошти на підтримку підприємництва у сумі не менш, як 0,5 % доходів відповідних бюджетів);
2.2. Розширення мережі установ фінансової підтримки.
3. Ресурсна та інформаційна підтримка, розвиток інфраструктури підприємництва:
3.1. Забезпечення малого підприємництва майновою, організаційно-методичною підтримкою$
3.2. Удосконалення політики щодо стягнення платежів до бюджету;
3.3. Удосконалення статистичної звітності суб’єктів малого підприємництва;
3.4. Впровадження нових форм і підходів із надання інформаційної підтримки суб’єктам підприємницької діяльності, розвиток інфраструктури підприємництва;
3.5. Сприяння зовнішньоекономічній, інвестиційній та туристичній діяльності;
3.6. Формування позитивного іміджу підприємництва.
4. Підвищення кваліфікації кадрів у сфері підприємництва:
4.1. Підвищення кваліфікації кадрів малого підприємництва та навчання незайнятого населення регіону основам підприємницької діяльності;
4.2. Сприяння розвитку кадрового потенціалу підприємництва.
Обсяги коштів, необхідних на фінансування заходів Програми – 4840,0 тис. грн., в тому числі: 3840,0 тис. грн. – кошти обласного бюджету, 1000,0 тис. грн. – кошти регіональних фондів (кошти місцевих бюджетів, кошти обласного центру зайнятості, кошти регіональних фондів, власні кошти суб'єктів підприємництва, залучені кошти донорських організацій).
Задля успішної реалізації інвестиційних проектів у Вінницькій області вводиться Порядок часткового відшкодування з обласного бюджету відсоткових ставок за кредитами, залученими суб’єктами малого і середнього підприємництва (далі – Порядок).
Порядок розроблено на основі рекомендацій, затверджених спільним наказом Міністерства економіки України, Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 6 березня 2006 року №82/20.
Порядок визначає механізм використання коштів, передбачених в обласному бюджеті на часткове відшкодування відсоткових ставок (компенсацію) за коротко- і середньостроковими кредитами у національній валюті, що надаються банківськими установами суб’єктам малого та середнього підприємництва на реалізацію інвестиційних проектів.
Компенсація надається суб’єктам малого та середнього підприємництва на конкурсній основі. Право на одержання компенсації мають позичальники, які:
- не мають простроченої заборгованості з виплати заробітної плати, а також заборгованості перед державним і місцевими бюджетами та внесків до фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування;
- забезпечують фінансування інвестиційного проекту за рахунок власних коштів у розмірі не менше 20 % його вартості;
- розробляють та реалізують інвестиційні проекти, умовами яких передбачається: створення та розширення потужностей з випікання хлібобулочних виробів; впровадження енергозберігаючих та екологічних технологій; виробництво товарів експортного спрямування та імпортозамінних; модернізація, оновлення та придбання основних фондів для розширення та збільшення обсягів виробництва товарів (надання послуг); реалізація пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку відповідних територій.
Перевага надається суб’єктам господарювання, які мають середньооблікову чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не більше 50 осіб.
Позичальники беруть на себе зобов’язання щодо повернення отриманої компенсації у разі незабезпечення виконання результативних показників інвестиційного проекту.
Проведення конкурсу та вирішення інших питань щодо здійснення Компенсації здійснюється конкурсною комісією, склад якої затверджує голова обласної державної адміністрації.
Компенсація за кредитами надається в розмірі 100 % облікової ставки Національного банку України, що діяла на дату укладання кредитного договору, але не більше 50,0 тисяч гривень одному позичальнику протягом одного бюджетного року. У разі, коли термін реалізації проекту перевищує один бюджетний період, питання подальшої компенсації може розглядатися в наступному бюджетному періоді за умови виділення коштів на зазначені цілі в обласному бюджеті.
Характерною особливістю Програми є досить чітка система організації контролю за її виконанням. Організаційний механізм управління реалізацією Програми включає як постійно діючі (управління облдержадміністрації, територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, інші установи та органiзацiї, вiдповiдальні за здiйснення запланованих заходiв), так і тимчасові громадські органи управління (координаційна рада, комісії, робочі групи) та інші. Контроль за виконанням результативних показників інвестиційних проектів здійснює обласна комунальна установа «Вінницька інноваційна компанія».
Передбачається, що в результаті реалізації Програми система підтримки малого підприємництва в регіоні буде комплексною, зорієнтованою на спрямування його розвитку в потрібне русло задля ефективного використання наявного потенціалу та забезпечення інтересів держави, регіонів та суб’єктів малого підприємництва.
Література:
1. Закон України „Про державну підтримку малого підприємництва” від 19 жовтня 2000 року № 2063–ІІІ. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi–bin/laws/main.cgi?nreg=2063–14
2. Бутко М. Організаційні заходи сприяння малому бізнесу / М. Бутко, М. Мурашко // Економіка України. – № 4. – С. 12–19.
3. Жаліло Я. А. Малий і середній бізнес в Україні: від стратегії зростання до стратегії розвитку / Я. А. Жаліло. – К., 2001. – 788 с.
4. Ларіна Р. Р. Малий бізнес в Україні: роль та особливості розвитку в національній економіці : [монографія] / Р. Р. Ларіна, О. В. Азаров. – Донецьк: Вебер. Дон. філія, 2007. – 300 с.
5. Національна Програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi–bin/laws/main.cgi?nreg=2157–14
6. Про стан та перспективи розвитку підприємництва в Україні: Національна доповідь / [К. О. Ващенко, З. С. Варналій, В. Є. Воротін, В. М. Геєць, О. М. Кужель, Е. В. Лібанова та ін.]. – К. : Держкомпідприємство, 2008. – 226 с.
7. Регіональна програму розвитку малого підприємництва у Вінницькій області на 2011-2012 роки [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.vin.gov.ua/web/vinoda.nsf/web_alldocs/DocDAEL7
Секція 5.
Освіта та наука в умовах реформування
______________________________________________________________________________
Монастирська Галина Віленівна,
науковий співробітник
ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»
оплата праці у НАУКОВО-ОСВІТНій СФЕРі та ПОТРЕБИ
її реформування
Серед факторів, що сприяють розвитку економіки, заснованої на знаннях, одним з головних є державна підтримка науково-освітньої сфери. Сутність функції держави у цей сфері концентровано можна визначити як створення нормативно-правової і соціально-економічної бази, яка б сприяла створенню і впровадженню наукових знань і інновацій в країні, гарантувала якість освітніх послуг, стимулювала до науково-освітньої діяльності, забезпечувала захист прав і інтересів тих, хто її здійснює. Водночас саме недосконалість цієї бази, невідповідність механізмів державного регулювання вимогам сучасної знаннієвої економіки є, на нашу думку, головними факторами, що перешкоджають процесу генерації знань, їх вивченню і застосуванню.
По-перше, це стосується державного фінансування науково-освітньої сфери в Україні, обсяги якого є явно недостатніми. Державне фінансування освіти і науки не відповідає вимогам і нормам Законів України «Про освіту» та «Про наукову і науково-технічну діяльність», у яких визначено розмір видатків щодо ВВП на фінансування освіти і науки - відповідно 10 і 1,7 відсотків. Однак ці норми ніколи не виконуються. Так, наприклад, останні чотири роки (2009-2012) фінансування української науки з держбюджету знаходиться у межах 0.35-0,5 відсотків ВВП. А на освіту у 2009 році витрачено 7,3 відсотки ВВП.
Інші показники державного забезпечення науково-освітньої сфери характерні для розвинутих країн та країн, що розвиваються з бувшого соцтабору (таблиця 1).
Як наслідок – втрата Україною своїх (колишніх) передових позицій у науці та в освіті, зниження якості освіти і індикаторів результативності української науки. За 2005/06 – 2010/11 учбові роки помітно зменшилася кількість студентів і кількість закладів усіх рівнів акредитації – з 966 до 854. За цей же період державне замовлення на підготовку спеціалістів у вишах скоротилося з 351 тис. до 182 тис, що зумовило скорочення кількості бюджетних місць для навчання у них.
Рівень витрат на науково-освітню сферу є важливим, але не єдиним з основних факторів для її розвитку. Йдеться про неефективну, недосконалу організацію процесу управління цією сферою і передусім, організацію й оплату праці зайнятих у ній працівників.
Заробітна плата – одне з ключових питань, що цікавить як для працівників, так і для роботодавців. На рисунку 1 показано співвідношення середньомісячних зарплат (СЗП) за видами діяльності «Дослідженні і розробки» (ДіР) та «Освіта» й середньої зарплати в українській економіці в цілому. Така ілюстрація є ключовою для розуміння привабливості досліджуваних сфер діяльності з точки зору матеріальних цінностей, які сьогодні домінують у ціннісних орієнтаціях українців. У цілому динаміка заробітної плати працівників цих галузей характеризується нестійкістю тенденцій. Чітко простежується незважена, нерівномірна політика оплати праці у цих сферах, а також тренд на зниження (відносне) зарплат працівників, зайнятих дослідженнями й розробками, починаючи з 2010 року. Заробітки освітян дещо зростали завдяки «пожежним» заходам, прийнятим урядом останніми роками (застосування додаткових надбавки до заробітних плат). При цьому продемонстровано, що російська наука (на відміну від нашої) останніми роками все більше набуває пріоритетності, у тому числі завдяки зарплатам, зростаючим відносно зарплат в інших видах діяльності російської економіки.
Заробітна плата вчителів становить велику окрему статтю витрат у шкільній освіті і є, на нашу думку, головним індикатором рівня оплати праці у сфері освіти. Їхні зарплати зростали у період між 1995 и 2009 роками у реальному вираженні у більшості країн: дані країн, по яких є дані за ряд років, свідчать, що темпи росту зарплат учителів були нижче, ніж темпи росту ВВП на душу населення в більшості країн у період 2000 − 2008 рр.
У США зарплата учителя щорічно зростає на 3,3 відсотки (за даними Американської Федерації Учителів, при цьому додатково до зарплати учителі користуються різними пільгами, наприклад, страховками і підвищеними пенсіями. Незважаючи на те, що американські вчителі одержують набагато більше, ніж їхні колеги в багатьох інших країнах світу, ОЕСР відзначає, що найбільші зарплати (за паритетом купівельної спроможності, тобто відповідно до загального рівня життя у країні) одержують викладачі у Туреччині, Південній Кореї і Японії.
У більшості країн ОЕСР заробітна плата вчителів зростає згідно рівню освіти, коли вони викладають. Наприклад, у Бельгії, Індонезії, Люксембурзі і Польщі, зарплата середнього шкільного учителя, що має 15 років досвіду і більше, підвищується принаймні на 25%. структуру зарплат зумовлюють різні моменти кар’єри вчителя (рівень освіти, стаж роботи, сектор освіти). Слід зважати на те, що зарплата учителів є лише одним з компонентів повної компенсації їхньої праці. Інші переваги, такі, як регіональні допомоги для навчання у віддалених районах, сімейні допомоги, пільгові тарифи на громадський транспорт і деякі податкові пільги, також є елементом загальної винагороди вчителям. Існують також значні розходження щодо оподатковування і соціальних переваг систем у країнах ОЕСР. Усе це варто мати на увазі при порівнянні зарплат у різних країнах.
Міжнародна організація PISA щорічно проводить оцінку якості освіти у 65 країнах світу (дослідження оцінює здатність учнів застосовувати отримані в школі знання й уміння в життєвих ситуаціях за основними областями для оцінки: "грамотність читання", "природничо-наукова грамотність" і "математична грамотність"). Перше місце у 2009 р. з великим відривом посіли китайські учні, які у середньому набрали 556 балів. За ними йдуть учні з Республіки Корея (539 балів) і Фінляндії (536 балів), Гонконгу (533 бала) і Сінгапуру (526 балів). Немаловажним фактором такого успіху є те, що вчителя у Китаї одержують пристойні зарплати, тобто їх непогано стимулюють до роботи.
Існує така статистична закономірність: як правило, вчителі одержують на рівні середнього доходу працюючих громадян країни. Однак є і виключення, адже більшість шкіл живе на бюджетні гроші, а скільки грошей вони одержать, залежить від держави. Наприклад, у США, як і в Україні, доходи учителів відчутно нижче середніх по країні. ОЕСР у 2010 р. підрахувала, скільки грошей заробляв середній вчитель у різних країнах. Дані щодо України і Білорусі ми додали за власними розрахунками та відобразили це на рис. 2
Заробітна плата наукового співробітника. У розвинутих країнах не тільки високі зарплати науковців, але й інша система організації й оплати їх праці і фінансування наукових досліджень. Передусім зауважимо, що закордонні заробітки науковців здаються такими високими порівняно із зарплатою наших науковців. Так, у США зарплати професорів не такі вже й великі у порівнянні із зарплатами поліцейських, а тим більше – медиків. Але при цьому існує досить велика диференціація в оплаті праці, яка дозволяє платити дійсно талановитим і результативним ученим набагато більше, ніж іншим. Тобто система оплати наукової праці там більш індивідуалізована, базується на багатьох факторах і використовує різноманітні форми стимулювання учених. Так, для працівників державного сектору НДДКР США застосовується декілька видів тарифних сіток (для вищого менеджменту, старших посадових осіб, загальна тарифна сітка та інші), які корелюють між собою. Крім того, можливі особливі групи працівників з оплатою поза тарифними сітками.
Широке дослідження з порівняння заробітків науковців різних країн здійснили співробітники Центру Міжнародної Вищої освіти при Бостонському коледжі у 2007 р. Це дослідження є достатньо репрезентативним, бо представлені країни розвинуті й ті, що розвиваються, різні за розміром (великі, середні й маленькі). Для коректності порівнянь у якості грошової одиниці використовувався «Word Bank PPP dollar» (далі − WB PPP $), тобто долар США, у який валюти інших країн переводилися за допомогою обмінного курсу, розрахованого за допомогою паритету купівельної спроможності. Результати цього дослідження представлені у таблиці 2. Показник для українських науковців ми включили на базі власних розрахунків, використавши ПКС.
Крім того, оплата праці науковця за кордоном звичайно об’єднує базовий річний оклад або погодинну заробітну плату, премії, участь у прибутках, комісії, оплату понаднормових і інших видів грошових доходів, якщо це застосовно для цієї роботи. Вона не включає акцій, компенсацій, грошової вартості пенсійних виплат або вартості інших негрошових пільг (наприклад, щодо охорони здоров’я).
Таким чином, заробітні плати наших науковців і педагогів багаторазово поступаються доходам їхніх колег у розвинених країнах, а також менші за заробітки найближчих сусідів. При фіксації таких зарплат на сформованому рівні можна очікувати на подальше зниження скорочення чисельності науковців і педагогів, досить обмежений приплив молодих спеціалістів, інтенсивне зниженням частки фахівців середнього віку, продовження руйнування наукових шкіл.
Проте ми вважаємо, що справа не тільки у рівні українських заробітних плат, але й в організації оплати праці. У цілому систему оплати праці у науково-освітній сфері України можна охарактеризувати як неефективну, адже вона зберігає рудименти радянської системи, які не відповідають ані потребам розвитку науки і освіти в умовах ринкової економіки, ані специфіці праці у цих сферах. Заробітна плата формується здебільшого на базі стандартної, ще радянської системи, за якої розмір оплати праці залежить лише від посади, яка, у свою чергу, визначається наявністю декількох формальних ознак (наукових регалій, тощо). Оцінка наукової і педагогічної діяльності також відбувається переважно на суб’єктивній, застарілій основі. Інститут експертів щодо наукової результативності у нас практично відсутній (так звані за рубежем peer review), власних індикаторів ефективності наукової праці не розроблено, відсутня обґрунтована система оцінки науково-освітньої діяльності. Відповідно, відсутній зв’язок результатів цієї діяльності з її оплатою.
Така система не мотивує до плідної праці, зумовлює пасивність працівників через відсутність або слабкість діючих систем стимулювання. Тому потрібно не тільки підвищення, але й реформування системи організації й оплати праці у науково-освітній сфері, що є назрілою проблемою. При цьому, як свідчить світовий досвід, потрібно саме комплексне реформування, що охоплює науку й освіту, бо вони пов’язані і разом є тим локомотивом, який забезпечить перехід до економіки майбутнього – економіки знань.
Немає коментарів:
Дописати коментар