Секції 11 / 13.

Секція 11.

Мовна політика в Україні та за кордоном

____________________________________________________________________________

Круглова Анна Євгеніївна

Національний університет « Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»,

факультет підготовки кадрів для Державної Пенітенціарної служби України

МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ

Стаття 10 Конституції України регламентує,  що державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток та функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики.[1]

Мова – найголовніший чинник консолідації нації, її основна ознака. Втрачаючи мову, людина тим самим перестає бути членом мовної, а, отже, етнічної спільноти.На відміну від індивідуальної двомовності, властивої мовній поведінці окремих індивідів, двомовність у загальнонаціональному спілкуванні в межах однієї держави є надлишковим і неприродним явищем. “Немає двомовних народів, - пише польський дослідник Єжи Вєлюнський, – так, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері». І з ним не можна не погодитись, бо рідна мова є однією з основних характеристик нації.

Формування двомовності на сучасному етапі здійснюється в умовах бурхливого суспільного й науково-технічного прогресу,  котрий значною мірою визначає як сучасний стан мов,  так і їх рух у майбутнє. Насамперед,  мови виступають як засіб і стимул соціального й науково-технічного прогресу.  У цьому знаходить своє відображення діалектичний характер взаємозв’язку мови й суспільства. Мовний аспект формування особистості за кордоном також пов’язаний з проблемами білінгвізму.[2]

Досліджуючи явище двомовності/багатомовності англійська дослідниця С. Ромейн нарахувала в межах Європи 25 офіційно одномовних країн та 11 багатомовних.[3] Незважаючи на перевагу в межах України одного етносу( українців), що дозволяло б говорити про її моно національність та одномовність, мовна ситуація в державі не така позитивна – суспільство не є одномовним. Особливості етномовного розвитку України, невпевненість мовної політики, невизначеність і не розроблення категоріального апарату, відсутність чіткого уявлення про феномен двомовності, його особливості, якісні та кількісні характеристики потребують аналізу феномену білінгвізму, зокрема явища диглосії.[4]

 Але чому ж у нашій державі все ж таки відбувається процес диглосії, і які чинники на це впливають?

  По – перше, нинішнє становище української мови й культури зумовлене тяжкою історичною спадщиною - століттями бездержавності, коли різні імперські режими послідовно проводили політику обмежень, переслідувань, заборон української мови, культури, а то й будь-яких форм українського національного життя. В історичних архівах зафіксовані десятки  офіційних актів, що декретували таку політику, і тисячі  фактів терору проти українських культурних організацій та носіїв української мови. Все це було складовою частиною системної асиміляції українського народу.

По – друге, існують об’єктивні та суб’єктивні причини двомовності. До об’єктивних належать - кризовий стан суспільства, зниження престижу держави внаслідок соціальних розчарувань, а до суб’єктивних – незацікавленість державних структур, «втома» громадських інституцій, пряма політична протидія з боку певних груп.

По – третє,через відсутність належного фінансового, технічного, організаційного забезпечення не здійснюється програма підтримки української мови.

По – четверте, роками не ухвалюються законопроекти, які покликані створити умови для відновлення і розвитку українського книгодрукування, зняти оподаткування з українських книг. За цих умов абсолютно необхідною стає рішуча і широка державна підтримка української культури та українського слова (книга, газета, радіо, телебачення), української освіти - за допомогою ринкових і законодавчих механізмів. Також необхідно  навести лад у ліцензуванні й оподаткуванні іноземної естрадної навали, яка сьогодні спустошує і фінансові джерела української культури, заблоковано системні заходи, які пропонує Рада з мовної політики при Президентові України.

Законом України від 15.05.2003 р. №802-IV «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин»  Україна ратифікувала Хартію.У наш час в міжнародному праві хартія - це правовий акт, який не має обов'язкової сили, за змістом майже завжди є декларацією і формулює загальні принципи і цілі яких міжнародних домовленостей.Тобто, хартію зовсім не обов’язково виконувати, більше того - місцеві ради Донецької, Запорізької, Харківської, Миколаївської, Луганської областей, а також Харкова, Севастополя, Дніпропетровська, Донецька й Луганська, які прийняли рішення про надання на своїх територіях російській мові статусу регіональної у відповідному, підготовленому Міністерством юстиції України, юридичному висновку названі порушниками принципу законності, оскільки вийшли за рамки своїх повноважень.Щоб дійсно ввести в Україні двомовність потрібно не лише рішення Верховної Ради, а, згідно Конституції,  необхідно провести Всеукраїнський референдум.Варто наголосити,  що на території України з шести робочих мов ООН широко використовується й практично доступна тільки одна –  російська.  Таким чином,  відповідно до Конституції по відношенню до використання мов не має ніяких обмежень. Конкретні питання використання мов в Україні,  згідно з тією ж статтею Конституції, «визначаються законом». І хоча це  «Закон про мови в Українській РСР» ще 1989 року. З моменту прийняття він, практично, не змінювався, офіційно закон діє. Але ще на початку 90-х років його зміст певним чином трансформували так званими підзаконними актами.

Проблеми двомовності, мовні питання в процесі етнонаціонального розвитку і формування політичної ідентичності досліджували, зокрема, Л. Аза, М. Антонович, І. Дзюба, В. Котигоренко, Т. Клинченко, В. Лісовий, О. Майборода, Л. Масенко, П. Надолішній, Л. Нагорна, П. Толочко, М. Шульга, Л. Шкляр.

На думку наукого директора Школи політичної аналітики Національного університету "Києво-Могилянська академія" Олексія Гараня, законопроект про мовну політику під авторством народного депутата Сергія Ківалова та Вадима Колесніченка тільки посилить проблему двомовності в Україні, адже компроміс щодо законопроекту Ківалова та Колесніченка про другу державну мову неможливий.На думку політолога, даний законопроект швидше розділить, а не об'єднає суспільство навколо мовного питання.

В Україні проживає близько 12 % росіян проти понад 70 % українців. Зіставлення цих даних робить незрозумілим питання двомовності як такого (українська та російська мови як рівнозначні). Яка нація в цій державі панівна? Та й світова практика свідчить не на користь двомовності. Адже навіть у такому конґломераті народів, як США, розуміють, що мова є зв’язкою, що збирає націю докупи. Було б дивним, якби, наприклад, розбудова держави Ізраїль почалася з двомовності. І нам є чому повчитися у цієї держави. Адже іврит — це мова, яка 1500 років переживала гоніння, стала “мертвою” мовою, але відродилася.

Якщо ж казати про спорідненість української і російської мов та історичні корені російськомовності в Україні, треба звернути увагу на те, що для Західної України ріднішою є польська. І саме тут постає питання, а чи є проблема двомовності суто культурною? Адже двомовність не сприятиме ні зміцненню Української держави, ані духовному єднанню нації. Таким шляхом можна лише пошматувати країну на окремі князівства. То виявляється, що мовне питання є й питанням національної безпеки. Звісно, такі країни, як Канада, можуть собі дозволити двомовність. Бо важко сказати, яка з двох мов — англійська чи французька — є для Канади національною, бо чи є таке поняття, як “канадська нація”? [5]

Наприклад, поняття “американська нація” — є. Бо в американців є спільна мова, так званий American Еnglish, який уже давно перестав бути просто англійською.

Не можна забувати і про таке поняття, як “лінгвістична картина світу”. Воно означає, що кожен народ, кожна нація сприймає світ через призму своєї мови, і сприйняття не є однаковим у англійця, француза, росіянина й українця. Воно різне, бо у них різні мови, а мова — то відображення мислення, способу життя.

Таким чином, диглосія в Україні, дійсно, існує, через  заповільненість   процесів подолання двомовності, недостатньої реалізації державної мовної політики,невпорядкованісті самої мови на сучасному етапі її розвитку, а також  вироблення  неналежного соціального і політичного іміджу української мови не лише в Україні, а й за її межами.

Література:

1.     Українська мова. Енциклопедія. - К.: Укр. Енциклопедія, 2000. - с.126

2.     В. В. Пашков. Двомовність як фактор національної освітньої політики в Україні, 2010.- с. - 344

3.     RomaineS. Bilingualism / SuzanneRomaine. – 2 ndedition. – Oxford: BlackwellPublishers, 1995. – 384 p.

4.     Л.В. Панасюк. Диглосія: до аналізу категорії білінгвізму. УДК 32 – 027.21(073)

5.     Л. Карпенко. Товариство “Просвіта”. Статті. Проблема двомовності у нашому суспільстві

Литвинюк Ольга Володимирівна

Буковинський державний фінансово – економічний університет,

фінансово – економічний факультет

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Розглядаються питання подальшого вдосконалення державної мовної політики в сучасній Україні. Подається перелік необхідних заходів для збереження української державної мови, як державної, яка повинна виконувати консолідуючу у суспільстві.

Ключові слова: державна мовна політика, самоідентифікація, державна мова.

The questions of subsequent improvement of public linguistic policy areexamined inmodern Ukraine. The list of necessary measures is given for the maintainanceof Ukraine as state  which must execute consolidating a role in society.

Key words: state language policy, identifivicationofficiat language.

Мова – найважливіша ознака національної самоіндентифікації не тільки людини та її духовної культури, але й держави в цілому. Мовна ситуація в Україні складна. Немає жодної іншої європейської країни, де мова етнічної меншини набула б такого ж поширення, що й державна мова, – а державна була б на певних територіях мовою меншості населення. Причину цього можна знайти в історії України. Від середини XVII ст. схід України, що був частиною Російської імперії, зазнавав русифікації. За часів СРСР цей процес поширився на всю територію України. Наслідком цього є нинішня двомовність країни, хоча в деяких регіонах розмовляють і декількома іншими мовами. На сьогоднішній день українська мова є єдиною державною мовою, що засвідчено у Конституції України ст.10,тому в системі державних пріоритетів мовна політика мусить посідати чільне місце. Її стратегічним завданням поряд із гарантуванням мовних прав людини є утвердження суспільної злагоди і політичної стабільності, забезпечення єдності і зміцнення української держави.

Постановка проблеми мовної політики була результатом наукових досліджень у різних галузях соціально-політичного знання. Проблеми регулювання мовних відносин у суспільстві та формування державної мовної політики відображено в працях вітчизняних і зарубіжних учених, зокрема: В. фон Гумбольдта, І. Кураса [3], О. Куця [4], І. Лопушинського [5], Л. Масенко [6], Н. Мечковської, Л. Народної [8], О. Сербенської, Фішмана Дж. А. [9], Ю. Шевельова, Ж. Шевчук [10], Л. Щерби та ін..

Науковці аналізують не тільки взаємовплив мови і суспільства, стан мовної політики, але й її реалізацію за допомогою державних механізмів. Так, І. Курас, визначаючи здобутки і проблеми державної мовної політики України, формулює основні подальші тенденції її розвитку в сучасному українському суспільстві. Автор вбачає, що основна парадигма полягає в подальшому укріпленні ролі державної мови. О. Куць, аналізуючи мовну політику в державотворчих процесах України, від імперсько – тоталітарної до демократичної, доходить висновку, що «політичні, соціально – економічні, культурні, правові аспекти функціонування державної мови в усій її специфіці мають бути узгодженими елементами цілісного суспільного світогляду, декларованого як курс держави на гармонію і злагоду в суспільстві» [4, с. 63].

Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Вона, згідно з пояснень дослідників, належить до організаційно-культурної основи держави, тобто її політичного і культурного механізму [3, ст. 56 – 57].

Державна мова виконує в суспільстві ряд надзвичайно важливих функцій, зокрема:

-        інтеграційну – об’єднує людей, створює в них відчуття групової ідентичності, а отже, сприяє перетворенню населення в суспільство;

-        організаційну – виступає засобом мобілізації зусиль, адекватного передавання волі від одних структур суспільства до інших;

-        інформаційну – забезпечує здатність підтримувати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків, яким крізь час і простір поширюються інтелектуальні й моральні імпульси, що пронизують все суспільство.

Отже, спільна для всієї держави мова дає змогу сконцентрувати весь інтелектуальний потенціал держави і таким чином у процесі історичного розвитку, переростає врушійну силу для суспільного прогресу.

Сучасна мовна політика України може бути ефективною за умови існування чіткого механізму її впровадження, який є оптимальним у вирішенні різноманітних проблем у сфері мовних відносин. У цьому контексті злагоджені дії органів державної влади, науковців, громадських структур, які опираються на конституційні положення, можуть бути запорукою успіху [8,c. 8].

Конституція і законодавство України гарантують вільний розвиток, використання та захист мов національних меншин. Держава сприяє розвитку мовної самобутності всіх національних меншин. В Україні не існує перешкод для застосування згаданих мов особами, що належать до відповідних меншин у місцях їх компактного проживання. Держава гарантує таким особам право на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства [1].

З урахуванням мовної ситуації в Україні і законодавчо визначених функцій української мови і мов національних меншин державна мовна політика скерована на досягнення таких цілей:

1)   утвердження української мови як державної (офіційної) у всіх царинах публічної сфери суспільного життя на всій території України, а також під час здійснення офіційними особами представницьких функцій у міжнародному спілкуванні;

2)   посилення   функції   державної   мови   як   мови   громадянства         об'єднавчого    і   консолідуючого чинника в українському суспільстві,  засобу зміцнення державної єдності України;

3)             утвердження української мови як мови міжетнічного спілкування і порозуміння в Україні, гаранта державної незалежності й національної безпеки;

4)             утвердження і підтримку української мови як самобутньої мови певної нації;

5)             сприяння розвитку мов національних меншин;

6)             підтримання мовного розмаїття України та міжкультурного діалогу;

7)             сприяння підвищенню загальної мовної культури громадян;

8)             захист мовного простору України від чужоземної мовно-культурної експансії;

9)             запобігання дискримінації за мовною ознакою;

10)          сприяння у задоволенні мовних потреб українців у країнах поселення.

Державна мовна політика має зосереджуватися на таких пріоритетних напрямках:

 - приведення мовного законодавства і практики його застосування у сувору відповідність із Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України про тлумачення статті 10, насамперед в частині, що стосується вимог володіння нормативною українською мовою кандидатами в народні депутати та народними депутатами України, державними службовцями усіх рівнів, призначення на посади в системі державної влади та місцевого самоуправління, системі освіти, науки, культури, Збройних Сил, державних засобів масової інформації, а також обов'язкового складання вступних іспитів українською мовою у вищі навчальні заклади та її застосування в роботі шкіл та навчальних закладів України всіх форм власності;

- створення належної нормативної бази підтримки і пільг для україномовних ЗМІ,    книговидання    українською   мовою,    української   пісенної   продукції,  українського кіно і українського театру;

 -   виховання   української   мовної  свідомості   і   гідності;  

 -  загального   піднесення престижу української мови;

  - вироблення   дієвих   засобів   захисту   від   актів   зовнішньої   мовно-культурної експансії та проявів публічної дискредитації української мови;

- розширення застосування української мови у всіх царинах життєдіяльності в межах всієї України;

- поліпшення якості українського мовлення на українських теле- і радіоканалах України, мовної культури у ЗМІ;

- створення системи дієвого контролю за дотриманням мовного законодавства.

Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови – визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість населення, дала офіційну назву державі і є базовим системоутворюючим складником української державності. Без повноцінного функціонування української мови в усіх регіонах України українській нації загрожує зникнення.

Список використаних джерел:

1.     Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р. – К.: Офіційне видавництво Верховної Ради України, 1996. – 115с.

2.     Годованець В. Ф. Конституційне право України: Конспект лекцій / В. Ф. Годованець. К.: МАУП, 2001. – 216 с.

3.     Курас І. Етнополітологія. Перші кроки становлення / І. Курас. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.

4.     Куць О. Мовна політика в державотворчих процесах України: навч. посіб. / О. Куць. – Х.: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2004. – 276 с.

5.     Лопушинський І. Державна мовна політика в Україні / І. Лопушинськиц. – Херсон: Олді-плюс, 2010. – 478 с.

6.     Масенко Л. (У) мовна (У)країна / Л. Масенко. – К.: Темпора, 2007. – 88с.

7.     Масенко Л. Мова і суспільство: постколоніальний вимір / Л. Масенко. – К.: КМ Академія, 2004. – 164 с.

8.     Нагорна Л. Політична мова і мовна політика. Діапазон можливостей політичної лінгвістики / Л. Нагорна. – К.: ІПЕД НАН України, 2005. – 320 с.

9.     Фішман Дж. А. Не кидайте свою мову напризволяще / А. ДжошуаФішман. – К.: К. І. С., 2009. – 200 с.

10.  Шевчук Ж. Мовна політика в Україні (кінець 50-х – початок 90-х рр.. ХХст.): дис.. канд.. іст. наук: 07.00.01 / Шевчук Жанна Анатоліївна. – К., 2001. – 178 с.

Шатрук Богданна Василівна

Буковинський державний фінансово-економічний університет,

фінансово-економічний факультет

ПРОЦЕС ФОРМУВАНЯ І СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ

У даній статті розглянуто процес формуваннята історичний розвиток української економічної термінології, а також лексико-семантичну класифікацію, структурні типи фінансово-економічної термінології, лексико-семантичні процеси в межах економічної терміносистеми,подано класифікацію економічних термінів за походженням та їхні словотвірні особливості.

Ключові слова: економічна термінологія,терміносистема, лексико-семантичні процеси,  терміносполучення, термінотворення

This article describes the formation and historical development of the Ukrainiane conomic terminology and  lexical-semantic classification, structural types of financial and economic terms, lexical-semantic processes with in the economic terminology, classification of economic terms presented by origin and their derivative features.

Key words: economic terminology, termsystem, lexical-semantic processes,combination of terms, combinationofterms

Термінологія — це cукупність термінів, тобто слів або словосполучень,  що висловлюють специфічні поняття з певної галузі науки, техніки чи мистецтва, а також сукупність усіх термінів, наявних у тій чи іншій мові, а також розділ лексикології, який вивчає терміни різних галузей знань.

Термінологія є важливою частиною лексики літературної мови. У сучасному мовознавстві, особливо в останні десятиріччя, значно посилився інтерес до вивчення питань термінологічної науки, насамперед до становлення й формування окремих терміносистем, особливостей функціонування термінів у літературній мові, її стандартизації.

Останнім часом вивченню економічної термінології приділяється більше уваги: у 1996 р. у Львові вийшов друком “Фінансовий словник” А.Г. Загороднього, Г.Л. Вознюка, автори якого подають тлумачення близько 2500 понять і термінів, що охоплюють такі теми: фінансова система держави, фінанси підприємств, фінансування та кредитування підприємницької діяльності, цінні папери та фондовий ринок, грошовий обіг, фінансове планування, аналізфінансового стану підприємств, фінансовий менеджмент, міжнародні фінанси тощо;2000 р. з’являється “Словник банківських термінів” ; 2002 р. – “Економічний словник-довідник” [1, 17].

У 1998 р. О.Т. Чумак на базі Київського державного лінгвістичного університетузахистила кандидатську дисертацію, в якій описані результати структурно-компонентного аналізу фінансово-бухгалтерських терміносполучень в українській мові, поглиблені знання про терміносполучення як один з основних видів термінологічної номінації [3, 24 ].

З’являються також наукові публікації в періодичних виданнях, більшість яких присвячена вивченню економічної термінології,  до складу якої входить і фінансова.

Актуальність дослідження пов’язана з необхідністю детальної характеристики економічної лексики з урахуванням новітніх процесів, що сприяють її поповненню.Метою даної статті є  аналіз етапів розвитку економічної термінології та лінгвістичний аналіз економічної термінології на сучасному етапі.

Економічні терміни – це слова, що функціонують в економічній сфері суспільства і утворюють термінологічне поле економіки як науки. Економічними термінами найчастіше послуговуються особи, які вивчають економіку, здобувають економічну спеціальність чи працюють у галузі економіки.

Лексика, пов’язана з економічним розвитком України, із внутрішньою і зовнішньою торгівлею почала формуватися ще у давньоукраїнський період на основі спільнослов’янських коренів   -куп-, -мін- та інших (купити, куплений, міняти, продавець, продажа). Процес подальшого становлення лексики на означення понять, зумовлених економічними і торговельними відносинами, здійснювався переважно на базі тих елементів, які українська мова успадкувала з праслов’янської.

У XIV-XV ст. основу засобів вираження понять, пов’язаних з економічним станом країни, торгівлею у ній, становили слова, успадковані з давньоукраїнської мови. Поряд із семантично спеціалізованими лексичними одиницями, які функціонували ще в давньоукраїнській мові, на цьому етапі засвідчено похідні від них слова. У процесі семантичного розвитку загальновживаних слів виникли похідні утворення – терміни «приходъ», «доходъ», «прибытокъ», «изыскъ» та інші.

Унаслідок нових міжетнічних контактів на торговельно-економічному рівні в українській мові XIV-XV ст. почали функціонувати запозичені слова, переважно з романських і германських мов через посередництво старопольської і старочеської мов, наприклад: гандель, рынокъ. Вони стали також базою для творення нових слів даної групи.

Протягом XVІ-XVІІІ ст. в українській мові продовжують вживатися утворення, засвідчені пам’ятками давньоукраїнського періоду і XIV-XV ст. Одночасно виникають і нові слова, наприклад: купецтво, купованье, перекупникъ, перекупницство, подкупне, подкупца. Міжнародні економічні зв’язки українських земель зумовили появу нових запозичень, переважно із західноєвропейських мов, наприклад: квота, шинкь. Частина таких запозичень появилася через посередництво польської, а з початку XVІІІ ст. – російської мови. На їх базі в українській мові XVІ-XVІІІ формувалися нові торгово-економічні терміни: шинковати, шинкованье, шинковный.

У цілому протягом XVI-XVII ст. в українській писемності спостерігається процес стабілізації засобів вираження понять, пов’язаних з торговельно-економічними відносинами, вироблення фінансово-економічної термінології на основі автохтонних лексико-словотворчих ресурсів і засвоєння іншомовної термінології.

Значного розвитку економічна термінологія досягла у ХІХ ст. Інтенсивне формування її припадає на другу половину ХІХ ст. Свідченням цього є багатогранна спадщина І.Я.Франка. Саме в його оригінальних і перекладних працях закріпилися як терміни на означення чітко окреслених економічних категорій власне українські слова та запозичення, відомі в українській мові і давніше, наприклад: податки, промисел, ціна, вартість, доход, капітал, дивіденд, конкуренція, обмін, продаж, бухгалтерія, промисловий капітал.

У сучасній українській мові збільшується кількість економічних термінів, відбувається якісне вдосконалення, пристосування до норм літературної мови, спостерігається розширення семантики загальновживаних термінів [4].На сучасному етапі розвитку економічну термінологію можна поділити на такі лексико-тематичні групи:

а) назви осіб, що займаються економічною діяльністю: акціонер, маклер, менеджер, брокер, хелпер, хеджер, чартист, фінансист, чекодавець, чекотримач, цедент, форфейтер,;

б) назви математичних показників: коефіцієнт придатності основних фондів, коефіцієнт покриття, коефіцієнт використання обладнання, коефіцієнт ліквідності банків;

в) назви організацій, що займаються фінансово-економічною діяльністю: Міжнародний банк реконструкції та розвитку + Міжнародна асоціація розвитку = Світовийбанк, Державна комісія з цінних паперів іфондового ринку, Європейсъкий інвестиційний банк;

г) назви економічних процесів: інфляція, інвестування, кредитування, інкасація,тарифікація, індексація, інкасо, холдинг,факторинг, трейдинг;

ґ) назви фінансових паперів: вексель, акція, облігація, ваучер, акредитив, кошторис;

д) назви банківських та фінансових політик і систем: дефляційна політика, валютна політика, дисконтна політика, кредитно-грошова політика, фіскалъна політика;

е) назви грошових одиниць країн світу: гривня (Україна), ат (Лаос), бир (Ефіопія),гелер(Словаччина і Чехія), грош (Австрія,Польща), дет (Македонія), драхма (Греція);

ж) назви нормативних документів і законів: бюлетень курсу іноземної валюти, закон грошового обігу, закон святкових днів,закон Коперника-Грешема, закон економіїчасу[1, 18].

За будовою економічні терміни не є однорідними. Їх можна поділити на такі групи:

а) однослівні: каса, інвестувати, бізнес, аванс, імпорт, лотерея, внески, власністъ, концерн, підприємство, пролонгація, спонсор, ціна, штраф, ціноутворення, кредит, пасив;

б) лексичні одиниці, утворені шляхом аппозитивного складання (лотерея-алегрі, рахунок-фактура, премія-брутто, банк-гарант, банк-дилер,) чи з препозицією атрибута(бланко-вексель, брутто-ставка, брутто-баланс, брутто-прибуток, бізнес-план,брутто-відсотки, брутто-дохід), такі лексеми кваліфікуються як терміни, ускладнені прикладкою, чи як бінарні структури, компоненти яких пов’язані між собою сурядним зв’язком;

в) терміни-словосполучення: двокомпонентні: ножиці цін, фінансовакриза, сальдовий баланс, преміальні акції,емісійний баланс, податкова декларація,номінальна вартість; трикомпоненті:карткова система рахівництва, тарифи оплати праці, облік використовування кредитів, зарахування зустрічної вимоги, гарантовані цінні папери; чотирикомпонентні :підтримуванняпотужності чинного підприємства, капітальний ремонт основних фондів, преміальна система заробітної плати, захисніелементи паперових грошей; п’ятикомпонентні : звіт про фінансово-майновий стан підприємства [1, 18-19].

Серед економічних термінів нерідко можна зустріти й такі, що мають більшу кількість компонентів. За дослідженнями, терміносполучення є одним з основнихспособів термінологічної номінації, їх кількість у фінансовій галузі становить понад 78% [3, 29].

Властивими економічній термінології є і такі явища, як полісемія, метафоризація,омонімія, антонімія, синонімія.Фінансові терміни, як і загальновживаніслова, розвиваються й можуть поступово набувати нових значень, одне з яких залишається первинним, а на його основі створюються інші значення – переносні. Так, термін“ваучер”, по-перше, означає грошовий підтверджувальний документ (наприклад,оплачені рахунок-фактура, рахунок або квитанція), розписка; по-друге, документ, щозасвідчує надання кредиту, оплату; по-третє, державний приватизаційний ціннийпапір; по-четверте, контрольний талон [2, 101]. Це явище називається полісемією іє загалом небажаним для термінологічноїлексики, оскільки призводить до плутанини.Окремо можна виділити досить численну на сьогодні групу метафоричних найменувань, характерними для якої є такітерміни: “втеча” від грошей, “гроші гарячі”, гроші “дешеві”, гроші“дорогі”, жива праця, паперове золото, , валюта “м’яка”,“відмивання” грошей, каса чорна, заморожені одиниці, “черпалка” (брокерська фірма), “повітряна яма” (про цінні папери),“метелик” (дилерська стратегія), “ділитидиню” (розподіляти дивіденди), облігація“рай і пекло”, облігація “пропащий ангел”.

Помітною також є група лексем, що утворилася від жаргонізмів, і закріпились як терміни, оскільки зафіксована словниками:ведмеді, бики, червона риба, диня, бичачийринок, бутерброд з маслом, велике табло.

Явище омонімії трапляється дуже рідко. Наприклад, омонімами є терміни кредит –права сторона бухгалтерського рахунка і кредит – передача на строк грошей та матеріальних цінностей з умовою їх повернення.

Антонімами є такі слова, як дебет (ліва сторона бухгалтерського рахунка) і кредит(права), експорт – імпорт, готівковий розрахунок – безготівковий розрахунок тощо.

Синонімія виникає найчастіше таким шляхом: до терміна іншомовного походження із часом добирається відповідник,утворений на рідномовному ґрунті: процент – відсоток, заповіт – духівниця, “гівап” – знижка, бізнесмен – підприємець, аванс – завдаток.

 За походженням економічну термінологію класифікують таким чином:

а) 19% фінансово-економічної термінології становлять власне українські слова: борг, боржник, вартість, взаємозалік, викуп, витрати, відрахування, готівка, гроші, дохід;

б) 8% – це слова-гібриди, тобто такі, що складаються з двох коренів, один з яких євласне українським, інший – запозиченим:векселедавець, векселетримач, жиронаказ,жиророзрахунок, грантодавець, квазіціна,самофінансування, самоліквідність;

в) решту 73% становить лексика, запозичена з різних мов світу.

Отже, за джерелом запозичення економічні терміни можна поділити на вісім основних груп:

1) група латинських запозичень є найчисленнішою – 31,52%: актив, акцепт, дебет, девальвація, депонент, депозітор, доміциль, емітент, індексація, локо, ліквідність.

2) запозичення з французької мови – 16,28%, з якої власне французькі запозичення становлять 12%: аваль, аванс, авуари, ажур, віремент, гарант, жетон, кадастр.

Слова, які прийшли в українську мову через посередництво французької з латинської – 3,89%: аверс, акредитив, акцизи,бордеро, валоризація, кореспондент; з італійської – 0,39%: банкрутство.

3) запозичення з англійської мови поділяються на власне англійські -7,78%: доларизація, дисконт, демпінг, бакси,бартер, бізнес, брокер, інсайдер, кейнсіанство; слова, що потрапили до складуукраїнської мови через посередництво англійської з латинської, – 0,78%: імпорт, інвестор (хоч інвестиції нім. – з лат., а інвестувати – англ. з нім.); зі старофранцузької –0,39% (варіант) та німецької – 0,39% (інвестувати).

4) слова, які походять з італійської мови, і у свою чергу, поділяються на три підгрупи:

– власне італійські – 7%: а-конто, авіста,дизажіо, жиро, інкасатор, камбіо, лаж;

– запозичені італійською мовою з латинської – 1,17%: валюта, каса, конфетті (елемент захисту паперових грошей);

– запозичені італійською мовою з арабської – 0,39%: карат;

5) слова, запозичені з німецької:

– власне німецькі – 1,56%: вексель, декорт, індосат, корн;

– запозичені німецькою мовою з латинської – 2,33%: біржа, дамно, інвестиції,комітент, “макулатура”;

– запозичені німецькою мовою з італійської – 0,78%: жирант, індосант;

6) запозичення грецькі. Їх кількість становить приблизно 2,72%: базис, економія,іпотека, нумізмат;

7) слова, запозичені з іспанської мови – 0,39%: ембарго;

8) запозичення з голландської мови – 0,39%: лаг[1, 44-45].

Класифікація за джерелом запозичення розроблена найбільш повно, але не є, як уже було зазначено, єдиною можливою. Запозичення можна також поділити на основі того, який аспект слова є новим для мови-реципієнта. За цим принципом запозичення поділяються на фонетичні, кальки, семантичні та запозичення словотвірних елементів.

Класифікувати запозичення можна також за ступенем асиміляції: повністю асимільовані, частково асимільовані, тобто такі, що залишилися іншомовними за вимовою, написанням чи граматичними формами, а також частково асимільовані, що позначають поняття, пов’язані з культурно-історичними цінностями та географічними особливостями інших держав і такі, що не мають українського еквівалента[5].

Отже, на основі проведеного дослідження можна зробити висновок про те, що з інтенсивним розвитком новітніх інформаційнихтехнологій економічна термінологія перебуває в стані постійного розвитку й вдосконалення, і з огляду на це вимагає систематичного й детального опрацювання.

Список використаних джерел та літератури:

               1.Костик Л.Б., Філіпчук М.В., Мороз Т.В. Культура наукової мови: курс лекцій / Л.Б. Костик, М.В. Філіпчук, Т.В. Мороз – Чернівці: Зелена Буковина, 2011. – 232 с.

               2.Словник банківських термінів (Банківська справа: термінологічний словник) / [А.Г. Загородній, О.М. Сліпушко, Г.Л. Вознюк, Т.С. Смовженко]. - К. : Аконіт, 2000. –608 с.

               3.Чумак О.Г. Структурно-компонентна організація фінансово-бухгалтерських терміносполучень в українській мові : автореф. дис... канд. філол. наук : 10.02.01 / О.Г. Чумак; Київський державний лінгвістичний університет. – К., 1998. – 24 с.

               4.http://www.rusnauka.com/10_NPE_2010/Philologia/62350.doc.htm

               5.http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Dtr/gn/2008_4/files/GN_04_2008_Buzhinska.pdf

Секція 12. Економічні аспекти глобальних проблем

______________________________________________________________________

Фрадінська Лідія Михайлівна

Хмельницький національний університет

СОЦІАЛЬНИЙ  ЗАХИСТ НАСЕЛЕННЯ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Актуальність теми. На межі двох тисячоліть Україна, як і інші країни трансформаційних економік, розпочавши перехід до ринкових відносин, потрапила у стан економічної та соціальної кризи. Цим обумовлена подальша необхідність пошуку шляхів вирішення соціальних проблем збереження та розвитку особистості. За своєю актуальністю пріоритетного значення серед них набувають формування і подальший розвиток національної системи соціального захисту населення, перш за все його найбільш вразливих верств.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання соціального захисту та забезпечення соціальних стандартів досліджували такі іноземні та вітчизняні вчені, як О.Макарова, В.Опарін, С.Синичук, В.Бурак, В.Скуратівський, О.Палій, П.Шевчук, та ін.

Мета наукової статті. Метою дослідження є трансформації економіки України та формування і подальший розвиток національної системи соціального захисту населення.

Виклад основного матеріалу. Поняття «соціальний захист населення» не нове і має свою історію. З кінця XVIII ст. в Європі та Росії починає формуватися державно-адміністративна система суспільної опіки (інституційне становлення системи допомоги, формування правової бази, адміністративне керування, що включає територіальні структури, часткове фінансування державою соціальної допомоги). Особливістю цього етапу є те, що держава не прагне до прямого виконання соціальних функцій, а тільки сприяє цьому іншим інститутам: особистій і суспільній добродійності, благодійним організаціям, корпоративному соціальному страхуванню, місцевій владі, церкві. Дві основні характеристики етапу (поява в держави власне соціальних функцій і спрямованість соціальної політики на всіх членів суспільства) взаємозалежні, вони базуються на необхідності консолідувати суспільство, що переживає прогресуюче антагоністичне розшарування.

Термін «соціальний захист» був уперше використаний у Законі про соціальний захист США в 1935 р., що законодавчо визначив новий етап для цієї країни, ввівши інститут обов'язкового страхування на випадок старості, смерті, інвалідності, й безробіття.

Соціальний захист має низку ознак. По-перше, це система суспільних відносин, яка призначена для задоволення особистих матеріальних потреб громадян через індивідуальну форму розподілу зі спеціальних фондів. По-друге, соціальний захист здійснюється державою за рахунок коштів суспільства. По-третє, кошти надаються замість заробітної плати або як додаток до неї у випадках, передбачених законодавством, у разі втрати чи зниження заробітку, додаткових витрат або неможливості працевлаштування.

У вітчизняних наукових працях зустрічається безліч трактувань поняття «соціальний захист». Е. Лібанов вважає, що соціальний захист населення – це матеріальне забезпечення всіх без виключення громадян не нижче соціальних нормативів та забезпечення гідних умов проживання. Соціальний захист в Україні – це система відносин між державою, господарськими структурами, з одного боку, та з громадянами – з іншого, у процесі яких за рахунок частини валового внутрішнього продукту утворюються та використовуються фонди фінансових ресурсів для матеріального забезпечення й обслуговування окремих категорій та груп громадян [1].

Соціальний захист В. Скуратівський та О. Палій трактують як «комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на захист добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах» На думку В.Глушко, соціальний захист – це сукупність заходів та механізмів їх здійснення, які використовує суспільство для забезпечення суспільно нормальних умов матеріального і духовного життя населення.

У вузькому та широкому значеннях трактує соціальний захист Н.Болотіна. «У вузькому значенні, розуміння соціального захисту становить власне соціально-захисну діяльність держави щодо убезпечення населення від негативних наслідків соціальних ризиків. У широкому значенні, соціальний захист становить зміст соціальних функцій держави і є системою економічних, юридичних, організаційних заходів щодо забезпечення основних соціальних прав людини і громадянина в державі» [2].

Одна з характерних особливостей перехідного періоду в Україні полягає в тому, що початок трансформації всієї системи суспільних відносин не спирався на ретельно відпрацьовану цілісну концепцію, яка б дозволяла знайти зважений і комплексний підхід до розробки актуальних питань стратегії і тактики держави в регулюванні тих чи інших соціальних процесів. У певній мірі це відноситься і до спроб пошуку шляхів трансформації системи соціального захисту, яка склалася раніше.

Аналіз соціально-економічної ситуації, яка склалася в Україні, сучасного стану соціального захисту населення свідчить про його кризовий характер. Неефективне здійснення ринкових перетворень обумовлює появу таких негативних явищ, як соціальна нерівність, обмеження доступу населення до освіти, культури, охорони здоров′я, згортання процесу відтворення людського потенціалу, дестабілізація соціально-політичного стану. Унаслідок цього процеси у сфері регулювання рівня життя та добробуту населення в умовах ринкової трансформації економіки набули стихійно-безсистемного і вкрай небезпечного характеру.

Отже, на думку авторів, доцільно трактувати «соціальний захист» як функцію суспільства по забезпеченню соціального положення громадянина, що склалося внаслідок дії соціальних ризиків, відповідно до умов, які визначаються з його невід'ємних і загальновизнаних прав.

Але у загальному розумінні соціальна держава визначається як така, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

У соціальній державі вперше відбувається поєднання особистих і суспільних цілей.

Соціальна держава – це сучасна політико-правова система, де поняття «соціальна» має важливе значення, воно пов'язане із соціальним життям людей, підкреслює, що держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки з обов'язковим урахуванням екологічних вимог, забезпечує захист економічних і соціальних прав людини.

Головне завдання державної соціальної політики – забезпечити соціальну стабільність суспільства, його соціальну безпеку [3].

Потреба у політиці соціального захисту та відповідних засобах її проведення при переході від адміністративно-командної економічної системи до системи з орієнтацією на ринок визначається необхідністю заходів спрямованих на недопущення надмірного зниження рівня життя найменш забезпечених і найуразливіших верств населення. Деякі такі засоби соціального захисту працюватимуть тільки в період переходу до ринку, тоді як інша їх частина діятиме  й далі як невід'ємний елемент ринкового економічного укладу. До тимчасово діючих заходів соціального захисту належать різні види обмеженого субсидування, а також чітко спрямовані зусилля на скорочення безробіття (рисунок 1).

На сучасному етапі розвитку Україна має дуже розгалужену систему соціального захисту населення. Близько 80% сімей одержують соціальні капітали, різного роду допомогу, компенсації або ж мають окремі пільги за рахунок коштів бюджетів усіх рівнів, соціальних фондів, коштів підприємств, організацій тощо.

Висновок. Отже, Україна здійснює перші кроки в напрямі формування соціальної держави через реформування системи соціального захисту. З огляду на це, потрібно впорядкувати законодавчо-правову базу, розробити та прийняти низку законодавчих актів, відповідно до яких буде врегульовано основні спірні моменти. Одним із перших кроків для вирішення проблеми фінансування соціального захисту населення в Україні має стати кардинальна реформа в податковій політиці, а саме: прийняття Податкового кодексу. Адже Податковий кодекс передбачає мораторій на запровадження нових податків і зміну податкових ставок на цілих п'ять років. Усе це повинно сприяти детінізації економічних відносин у країні й зменшенню обсягів реального і прихованого безробіття. Крім того,  потрібно доопрацювати та прийняти Соціальний кодекс, який має закріпити не тільки термінологію, а й принципи соціальної держави, механізм впровадження соціальних програм, контроль за дотриманням соціально спрямованого законодавства. Прийняття Соціального кодексу стане кроком вперед до створення соціальної держави.

      Таким чином, соціальний захист населення дуже актуальне питання в аспекті ринкової економіки; особливо підвищується актуальність даного питання в період Світової економічної кризи. Багато країн світу привели до занепаду цей сектор економіки, тому зараз ми можемо спостерігати невдоволення багатьох верств населення, яке проявляється через мітинги, протести, що значно послаблює потенціал розвитку країни. Тому, я вважаю, що питання соціального захисту населення обов'язково необхідно розглядати урядом для стабілізації соціально-економічного становища держави.

Література:

1 Борецька Н.П. Соціальний захист населення на сучасному етапі: стан і проблеми. Монографія. – Донецьк: Янтар, 2001. – 352 с.

2 Синичук С.М. Право соціального забезпечення України: навч. посібник / С.М. Синичук, В.Я. Бурак. – К.: Знання, 2003. – 306 с.

3 Флорескул Н. Система соціального захисту населення як чинник формування соціальної держави // Вісник Київського національного торговельно-економічного університету – 2009 – №2. стр.34-45.

Секція 13.

Культура українського народу: історія, сучасність, майбутнє

__________________________________________________________________

Чернишова Анна Михайлівна

аспірант кафедри педагогіки,

викладач кафедри музики і хореографії

ЖДУ ім. Івана Франка

Хореографічне мистецтво як складова національної культури: ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

В умовах розбудови української державності зростає інтерес до проблеми відродження національної культури, прилучення молоді до її духовних скарбів. Одним із завдань освіти в Україні є органічне поєднання її з національною історією та традиціями, збереження та збагачення культури українського народу, про що наголошується в Державній національній програмі “Освіта” (“Україна ХХІ століття”) [4]. Це пов’язано з тим, що національна культура зорієнтована на відтворення і розвиток матеріальних і духовних цінностей народу та передачу їх молоді. Вона є джерелом національної самосвідомості, світорозуміння, акумулює етичну своєрідність українського народу, формує національний характер. У ній виявляються особливості художньої творчості, традицій народу, неповторність мови. Розвиток України як самостійної держави змінює світогляд людини, що вимагає запровадження наповнених новим змістом інноваційних технологій освіти й виховання.

Важливим засобом реалізації поставленого завдання є залучення підростаючого покоління до хореографічного мистецтва українського народу. Хореографія сприяє не лише розвитку емоційних почуттів у дітей і підлітків, розумінню краси реального світу, але й зміцненню здоров’я, формує поставу, розвиває увагу, пам’ять, позитивно впливає на загальний фізичний стан, а також позитивно впливає на духовне удосконалення. Це вимагає врахування психологічних умов сприйняття і засвоєння основ хореографічної культури, усвідомлення її специфіки та значення [9].

У науковій літературі розробка проблем хореографічного мистецтва здійснюється в багатьох напрямах. Зокрема, дослідження теорії хореографічної культури репрезентовані працями Ю. Станішевського, Т. Чурпіти, А. Кривохижі, О. Колоска, Л. Цвєткової, виховання молоді засобами хореографічного мистецтва досліджували В. Данилейко, В. Дунаєвський, В. Коломієць; розвиток хореографічного мистецтва в Україні – А. Гуменюк, А. Нагачевський, В. Пасютинська, Т. Пуртова, Ю. Тертичний, В. Уральська, А. Шевчук; становлення української хореографічної культури – П. Білаш, С. Легка, Т. Павлюк, В. Шкоріненко, К. Василенко; роботу педагога в хореографічному ансамблі – Ю. Станішевський, Ю. Тертичний.

Отже, проблема хореографічного мистецтва охоплює широкий спектр питань. Проте проблема відродження національної культури та її духовних скарбів шляхом залучення підростаючого покоління до хореографії є недостатньо розробленою та потребує всебічного комплексного вивчення, а також створення якісно нової моделі навчального процесу, яка б відповідала сучасним тенденціям розвитку системи педагогічної освіти.

Для осмислення даної проблеми необхідно розглянути її історичний аспект, зокрема становлення та розвиток хореографічного мистецтва в Україні.

Історія української хореографічної культури своїм корінням сягає до сивої давнини, зокрема до щедрих багатств національного фольклору, що вражають жанровим розмаїттям, неповторністю рухів та композицій, до танцювально-пісенних весняних ігрищ та ліричних дівочих хороводів Київської Русі, до іскрометних героїчних танців відчайдушних козаків і масових видовищ-змагань Запорозької Січі, звідки беруть свій початок славнозвісні козачки, гопаки та патріотично-войовнича танцювально-пантомімічна клятва запорожців на освячені зброї "Гонта", до самобутнього мистецтва безіменних танцюристів-віртуозів українського театралізованого ансамблю "Па де козак", до народно-танцювальних комедійних інтермедій шкільного театру XVII – XVIII століть, до різноманітних балетних вистав та дивертисментів в кріпацьких театрах заможних панських маєтків в останні третини XVIII – на початку XIX століть [6, с. 9].

Самобутність, оригінальність хореографічного мистецтва українського народу визначила специфіка життя давніх східнослов'янських племен – древлян, дреговичів, в'ятичів, сіверян, волинян, білих хорватів, бужан та інш., обряди, магічні звертання, заклинання яких були органічно пов'язані з землеробством та анімалістичним культом.

Найдавнішими слідами танцювального мистецтва в Україні вважають малюнки трипільської доби, де зображені фігури людей, які одну руку кладуть на талію, а другу заводять за голову. Такі рухи зустрічаються і в сучасних танцях. Зображення танцюристів і музикантів є й на фресках Софіївського собору в Києві (XI ст.). На думку деяких дослідників, срібні фігурки чоловічків з Мартинівського скарбу (IV ст.) передають один із танцювальних рухів: напівприсядку з розставленими широко ногами і покладеними на стегна руками. Зображення танців знаходимо і в багатьох мініатюрах зі стародавніх літописів. Писемні повідомлення про давні танці дають нам літописці, які називають їх "скакание и топтание", "гульба и плясание", "хребтом вихляние", "плясание и плескание». Літописці-християни називають такі танці "бісівськими", або "поганськими". Це дає певні підстави вважати, що первісні танці були тісно пов'язані з прадавнім богослужінням. [5].

У ті часи найбільш поширенішими на Русі були танці-ігри, мисливські, військові, релігійно-культові танці, хороводи, які мали культове походження, побутові і обрядові танці. Зрозуміло, що тепер танці-ігри, мисливські, культові і військові танці втратили своє первинне значення і перетворилися там, де вони виконуються, в звичайні побутові [1, с. 6].

Вивчення зібраного хореографічного і музичного матеріалу дає можливість визначити, що існує декілька класифікацій українського танцю за різними ознаками.

Першу класифікацію запропонував В. Верховинець, поділивши всі українські танці на масові, парні й сольні (за кількістю виконавців) [2]. Музикознавці класифікують їх за характером музичного супроводу: гопаки, козачки, польки, мазурки, кадрилі тощо [5]. Між хореографами побутує класифікація і за назвами танців: "Рибка", "Коваль", "Швець", "Горлиця" [5]. А. Гуменюк у роботі "Українські народні танці" поділяє українські танці за жанровими особливостями на три групи: хороводи, побутові та сюжетні танці [3].

Існує також класифікація народного хореографічного мистецтва України за етнографічними особливостями, відповідно до неї українське хореографічне мистецтво ділиться на 5 етнографічних зон: I зона – Центральна Україна, II зона – Полісся, III зона Поділля, IV зона – Карпати, V зона – Крим [8].

За лексичним наповненням український танець ділиться на фольклорний та сценічний. Фольклорні танці — це народні танці, які побутують у своєму природному середовищі і мають певні традиційні для даної місцевості рухи, ритми, костюми тощо. Сценічний танець, поставлений балетмейстером у професійному або самодіяльному колективі для показу на сцені, може бути українським, але вже не є народним. Безперечно, що українська фольклорна хореографія завжди була тим невичерпним джерелом, яке живило професійне мистецтво [5].

У справжній своїй красі, український танець уперше з’явився на сцені в п’єсі І. Котляревського "Наталка Полтавка" (1819 р., Полтава). Творці національного класичного театру М. Кропивницький, М. Старицький, М. Садовський продовжували розвивати драматургічні основи, закладені І. Котляревським. Багатобарвний, емоційно-насичений іскрометний і лірико-поетичний танець ставав окрасою українських спектаклів. Пісні, масові сцени створювали особливий колорит, а танці виконували вже цілі танцювальні групи, що ще виразніше розкривали душу українського народу.

У 1906 р. створюється театр М. Садовського, в його виставах танець виступає вже не як копія життя, а як органічне художнє узагальнення. Партія кожного виконавця наповнюється емоційністю та індивідуальністю. Так, на сцені класичного театру почалося зародження балетмейстерського мистецтва – перша велич якого – Василь Верховинець.

Роботи майстра були насичені народно-хореографічними композиціями, різнопланова стилістика показувала багатогранність українського танцю.

В. Верховинець не тільки вводив народний танець в постановки М. Садовського, але й створював вистави-дивертисменти, яким дав назву хореографічні вечори. Балетмейстер-фольклорист мав на меті не просто показати красу танцю, а й створити міцну теоретичну основу для розвитку хореографії. Так була написана "Теорія українського народного танцю" – перша систематизована робота.

Гідним продовжувачем справи В. Верховинця став його учень В. Авраменко, що продовжував роботу зі збору та розповсюдження українського народного танцю за кордоном. У 1919 р. В. Авраменко разом з О. Кошицем виїхав на гастролі за кордон. Саме завдяки виступам цих майстрів, країни Західної Європи, Америки та Канади мали можливість познайомитися з високими взірцями української музично-хорової культури та народної хореографії. В. Авраменко в 1929 р. у Нью-Йорку засновує школу українського народного танцю, а в 1946 р. видає підручник "Українські національні танці, музика і стрій". У своїй школі В. Авраменко здійснював постановки українських танців, у яких й фігури танцю, й хореографічна лексика, й положення рук, й поведінка виконавців у танці, й навіть український костюм – усе цілком і повністю відповідало принципам школи В. Верховинця.

Прагнення і перші паростки, закладені попередниками, дали Україні і світові найвідоміший колектив – Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені П. Вірського, основною метою якого стало збирання, вивчення та збереження національних традицій, звичаїв та обрядів українського народу, створення на цій основі народних танців та нових хореографічних мініатюр і великих полотен із минулого та сучасного життя українців.

Відомі балетмейстери Павло Вірський та Микола Болотов уперше в Україні об’єднали навколо себе хореографічний колектив народного танцю. Організатором і беззмінним керівником ансамблю з 1955 по 1975 рр. був народний артист СРСР, лауреат Державної премії СРСР, лауреат Державної премії України імені Т.Шевченка - Павло Вірський.

Навіть важко перелічити численні композиції, створені П. Вірським. Ніжна і прозора лірика, натхнена романтика, піднесена героїка, хвилююча патетика, щедрий і теплий гумор – у кожній з цих емоційних сфер українського танцю балетмейстер почуває себе на диво й вільно, майстерно і часом несподівано оригінально відтворюючи ці розмаїті настрої в пластичних композиціях та візерунках, постійно збагачуючи і розвиваючи багатобарвну мову сценічної хореографії.

Прагнення до різноманітності і виразності танцювальної мови, до її постійного збагачення, до більш точного вибору зображальних засобів виникло у творчості балетмейстера як закономірний результат його невтомних шукань, філософського осмислення проблем життя, як результат експериментів по розкриттю складних сучасних тем. Органічно поєднуючи елементи українського фольклору з класичною пластикою, П. Вірський створив якісно нову танцювальну мову – лексику сучасної української народно-сценічної хореографії. Український танець для П. Вірського – це величезний світ найрізноманітніших емоційних барв, образів, сюжетів, тем, настроїв, співзвучних нашому героїчному епосу, характерові і духовним багатствам нації [7].

Й сьогодні викликають захоплення створені Вірським яскраві хореографічні композиції "Ми з України", "Ляльки", "Моряки", "Гопак", "Сестри". Тонким гумором прикрашені танці "Чумацькі радощі", "Ой під вишнею", "Повзунець"; м’яким ліризмом – "Подоляночка", легким сумом та романтичністю – "Про що верба плаче". Широко відомі героїко-патріотичні полотна – "Запорожці", "Ми пам’ятаємо" та інші.

Оригінальні пошуки П. Вірського утвердили узагальнену образність, свідчили про те, як багато світлого і несподіваного може відкрити талановитий митець у лексиці та композиціях української народної хореографії як майстерно театралізуючи фольклор можна по новому осмислити і перетворити національні сценічні традиції [7].

Творчість П. Вірського синтезувала досягнення кількох поколінь українських хореографів у галузі сценічного перетворення народного танцю. У всіх своїх відкриттях він спирався на традиції, але розумів їх широко і творчо засвоював. Він звертався до художнього досвіду не лише 40-х років, а й до здобутків балетмейстерів 20-х і 30-х років, до завоювань майстрів народно-сценічного танцю і національного балетного театру, до кращих танцювальних знахідок В. Верховинця і М. Соболя, В. Литвиненка і Г. Березової.

Національна своєрідність, неповторний мистецький стиль постановок П. Вірського зумовлювалися не лише відродженням традицій і широким переосмисленням багатств української хореографії. У розмаїтих танцювальних картинах балетмейстера, поряд з щедрим використанням невичерпних скарбів національної хореографічної культури, надзвичайно широко перетворювалися і переінтоновувалися різні інонаціональні впливи, найвизначніші художні досягнення музично-сценічного мистецтва. [6, с. 180].

Назавжди залишаться на скрижалях українського хореографічного мистецтва імена уславлених майстрів українського танцю, які все своє життя присвятили служінню та процвітанню народного мистецтва. Це: А. Кривохижа, Клара Балог, В. Петрик, Д. Ластівка, Г. Клоков, Р. Малиновський, О. Гомон, Я. Чуперчук, В. Марущак.

Серед дослідників українського народного танцю в XX ст. можна назвати Василя Верховинця, Андрія Гуменюка, Андрія Нагачевського (Канада), Романа Гарасимчука, Анатолія Богорода, Вадима Купленика та ін.

Важливо, що сьогодні продовжує пошуки в українській народній хореографії молодше покоління і представляє наше мистецтво на всеукраїнських та міжнародних фестивалях на оглядах. Серед них: Т. Гузун, М. Гузун, Б. Колногузенко, М. Коломієць, О. Величко та багато цікавих молодих балетмейстерів.

Завдяки самобутньому таланту українських хореографів народний танець розвинувся як народно-сценічне мистецтво, увібравши в себе академізм народної хореографії. [7].

Література:

1.     Бахрушин Ю.А. История русского балета: Труды московського академического хореографического училища / Бахрушин Ю.А.  – М.: Советская Россия, 1965. – 227 с.

2.     Верховинець В. Теорія українського народного танцю. — 5-те вид., доп. -  К.: Муз. Україна,  1990. – 150 с.

3.     Гуменюк А.І. Українські народні танці. - К.: Наукова думка, 1969. – 615 с.

4.     Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття) // Освіта. – 1993. – №44–46. – 62 с.

5.     Лозко Г.C. Українське народознавство / Лозко Г.C.  — К.: Зодіак - ЕКО, 1995. — 368с.

6.     Станішевський Ю. Балетний театр України: 225 років історії / Станішевський Ю. – К.: Муз. Україна, 2003. – 440 с.: іл.

7.     Степаненко С.П. Історія становлення українського народно-сценічного танцю: [методичні рекомендації] / Степаненко С.П. – Луганськ, 2009 [Електронний ресурс] / С. Луганська обласна рада. Луганський обласний центр народної творчості. — Режим доступу: http://locnt.lg.ua/становлення-танцю/  - 6.04.12 р. – Загол. з екрану.

8.     Танок [Електронний ресурс] / С. Духовність і культурна спадщина України. - Режим доступу: http://ridna-ukraina.com.ua/dance  - 18.04.12 р. – Загол. з екрану.

9.     Таранцева О.О. Формування фахових умінь майбутніх вчителів хореографії засобами українського народного танцю: дис. канд. пед. наук: 13.00.04 / Таранцева Олена Олександрівна – К., 2002. – 224 c.