Секція 1.

Секція 1.

Сучасна економічна система та тенденції її розвитку на початку третього тисячоліття

___________________________________________________________________

Галінович Христина Олегівна,

Воронюк Тетяна Анатоліївна

Буковинський державний фінансово-економічний університет.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ

Домінуючі сьогодні фінансова та економічна кризи, низький рівень розвитку інноваційної сфери, незадовільний стан грошово-кредитного ринку та не зовсім ефективне використання фінансових важелів впливу на економічні процеси свідчать про доцільність розробки шляхів удосконалення і підтримки інноваційних проектів.

Актуальність цієї теми полягає у тому, що новий рівень науково-технічного розвитку викликав посилення інноваційної активності господарюючих суб'єктів. Підприємства, що впроваджують інновації, повинні мати більш високий рівень обсягів виробництва та доходів, а їх інноваційна діяльність пов'язана з трансформацією результатів науково-технічної діяльності в новий чи вдосконалений продукт. 

Метою роботи є дослідження особливостей інноваційного розвитку на сучасному етапі.

Теоретичні засади дослідження впливу інноваційних процесів на економічне зростання закладені в роботах відомих вчених, а саме: М. Кондратьєва, Д. Кларка, Д. Норта, Б. Санто, Б. Твісса, М. Туган-Барановського, Р. Нельсона, Г. Фрідмана, К. Фрімена та ін.

Економічне зростання — це збільшення обсягів реаль­ного ВВП в одному періоді порівняно з іншим. Воно являє собою зростаючу здатність еконо­міки до реалізації своїх виробничих можливостей. Сут­ність економічного зростання полягає у розширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використанням незмінної технології [8].

Використання інновацій суттєво впливає на економічний розвиток країни в напрямку прискорення структурної перебудови економіки, підвищення її конкурентоспроможності, інвестиційної привабливості та забезпечення фінансової безпеки країни в світовій економічній системі. Закріплення інноваційної моделі економічного зростання в Україні є необхідною умовою її подальшого динамічного розвитку та інтеграції у світовий економічний простір. Тому все більша увага приділяється  створенню сприятливих умов для розгортання інноваційних процесів.

Перехід до нової якості економічного зростання на інноваційній основі характеризує сучасний розвиток ринкового господарства. Проблема інноваційного розвитку є актуальною для всіх постіндустріальних країн. Вибір моделі державної інноваційної політики у своїй основі визначається такими факторами: подоланням диспропорцій адміністративної економіки на ринковій основі, складними політичними проблемами,  розробкою стратегії конкурентоспроможності в умовах формування сучасного глобального середовища постіндустріального інформаційного суспільства. Проблему підвищення інноваційної активності, розробку стратегії подальших системних реформ не можна розглядати у відриві від антикризових проблем.

На сучасному етапі розвитку суспільства інноваційна діяльність є невід’ємною частиною ефективного функціонування економіки. Створюючи підґрунтя для подальшого економічного зростання, інновації також є результативною характеристикою добробуту країни в цілому. Для України тільки інноваційна стратегія може визначати шлях соціально-економічних перетворень. Інноваційні механізми економічного розвитку повинні використовувати  науково–технічний потенціал і базуватися на відповідній інфраструктурі.

Вітчизняна наука зберегла здатність за певних умов виконувати дослідження і отримувати результати світового рівня з наступних напрямів:

-       розробка новітніх розділів математики та теоретичної фізики;

-       дослідження наноструктур і розробка нанотехнологій;

-       радіофізика міліметрового та субміліметрового діапазону;

-       біотехнологія рослин та біофізика; біодеградація;

-       кріобіологія та кріомедицина; нейронаука, зокрема нейрофізіологія;

-       інформатика; мікро- та оптоелектроніка;

-       аерокосмічні технології, а також у низці інших напрямів фізики, хімії, біології  [5, с.353].

 Україна зберегла також потужний, практично безпрецедентний, принаймні для Європи, потенціал матеріалознавчої науки, зокрема в таких напрямах світового значення:

-       управління процесами структуроутворення, формування властивостей конструкційних та інструментальних матеріалів, їх зварювання, в тому числі з використанням висококонцентрованих джерел енергії та електромагнітного впливу (електронно- та іонно-променеві технології, лазерні технології тощо);

-       розробка технологій виробництва функціональних матеріалів для електроніки, лазерної та діагностичної техніки;

-       створення новітніх композиційних матеріалів та вивчення механічних властивостей побудованих на їх основі складних конструкцій і систем;

-       розробка технологій виробництва синтетичних алмазів та інших надтвердих матеріалів, а також інструменту на їх основі. 

Про збережений потенціал вітчизняної науки свідчить і той факт, що українські вчені беруть активну участь в загальноєвропейському та світовому ринках наукових кадрів і наукових розробок та користуються на ньому значним попитом. Проте висока мобільність наукових кадрів має місце без будь-якої участі держави, тому не використовується в інтересах країни.  Поза інтересами країни залишається і численна українська наукова діаспора в зарубіжних наукових структурах. Тому назріла нагальна необхідність у зламі негативних тенденцій, що склалися в науковій сфері, спрямуванні державної політики на формування якісно нового науково-технічного потенціалу, максимального його використання для переведення вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку.

Проблеми, що стримують розвиток інноваційних процесів в Україні:

-       відсутність науково-методологічної бази формування інноваційної системи;

-       відсутність системності у здійснюваних державою заходах щодо реалізації інноваційного потенціалу національної економіки;

-       неготовність апарату державного управління до предметної діяльності, спрямованої на інноваційний розвиток економіки;

-       державне управління інноваційною діяльністю забезпечується за галузевим принципом;

-       нескоординованість дій суб'єктів інноваційної діяльності;

-       інноваційна сфера нашої країни і досі не стала по-справжньому привабливою для вітчизняних та іноземних інвесторів. Значною мірою такий результат пов'язаний з обмеженими можливостями держави в спрямуванні фінансових потоків в інноваційний розвиток економіки і недостатнім державним стимулюванням інноваційної діяльності;

-       недовершеність нормативно-правової системи регулювання і стимулювання інноваційної діяльності;

-       спроби здійснення галузевих "технологічних стрибків" за умов збереження загальної несприятливості підприємницького та інвестиційного клімату в країні, надмірного фіскального тиску, неефективності інституційної структури економіки, що обертаються втратами інших секторів економіки [7].

Аналіз інноваційного розвитку дає змогу побачити не лише проблемні сторони, а й відслідкувати позитивні тенденції, що зводяться до:

-       створення сприятливих ринкових умов для впровадження інновацій у виробничу діяльність та побут населення;

-       поступового зростання бюджетного фінансування потреб науково-технічного розвитку;

-       формування потенційних передумов зростання попиту на інноваційну продукцію у вітчизняній економіці;

-       зростання споживчого попиту суб'єктів національної економіки на інноваційні продукти, технології, знання;

-       зростання завдяки постійному збільшенню доходів населення споживчого попиту, що супроводжується приростом попиту на складну наукомістку продукцію;

-       активізації участі українських виробників у конкуренції на зовнішніх ринках, які висувають додаткові жорсткі вимоги до їхньої інноваційної адекватності;

-       збільшенню частки іноземних замовлень українським науковцям на виконання досліджень, в тому числі з боку США та країн Євросоюзу, що є свідченням збереження ще не до кінця втраченого потенціалу фундаментальної науки;

-       підсилення ролі регіональних органів управління в забезпеченні науково-технічної діяльності [2, с. 91].

Розвиток інноваційного ринку стримується недостатніми темпами створення недержавних науково–дослідних і проектно–конструкторських організацій. Потрібна реалізація широкого спектра заходів: забезпечення фінансування ресурсами пріоритетних напрямків наукових розробок, розширення джерел фінансування на основі спеціальних цільових фондів, створення механізмів державного стимулювання ефективного використання приватних і іноземних інвестицій у наукомісткі області, у пріоритетні науково-технічні розробки, зменшення імпортозалежності економіки і розширення форм інфраструктури інноваційного ринку (технопарки, наукові центри, торговельні інноваційні біржі,).

Урядом в 2011 році було розпочато реалізацію заходів Програми розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні (постанова Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 № 389), яка спрямована на перехід до інноваційної моделі розвитку економіки, модернізацію виробництва, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках, запобігання впливу міжнародної фінансової кризи на розвиток економіки [11].

Для активізації інвестиційної діяльності в контексті необхідності підтримки високих темпів економічного зростання доцільним є:

– визначення загальних цілей бюджетно-фіскальної політики та чітке встановлення способів надання коштів на їхнє фінансування з майбутніх бюджетів;

– досягнення середньострокових цілей бюджетно-фіскальної політики найбільш надійним способом;

– передбачення довгострокових наслідків нинішніх рішень для майбутніх бюджетів, оскільки витрати можуть бути не повною мірою відображені в поточному бюджеті й збільшитися протягом наступних років [8].

Сценарії і прогнозні оцінки інноваційного розвитку України розроблено на основі використання індикаторів Європейського інноваційного табло. Зміни значень комплексу індикаторів, що визначають бажану або можливу динаміку процесу інноваційного розвитку, узгоджені з основними показниками, запропонованими в проекті Стратегії розвитку економіки України у період до 2020 року, зокрема з тими, що визначають темпи зростання ВВП. Сценаріями Стратегії визначається необхідний рівень впливу інноваційного фактору в економічному зростанні, яке передбачене в зазначеному проекті Стратегії розвитку економіки України у період до 2020 року, а також можливості посилення цього впливу за рахунок максимального використання прихованого потенціалу національної інноваційної системи. Основними елементами стратегії інноваційного розвитку мають стати визначення інноваційно-інвестиційного клімату, інноваційного потенціалу держави, збільшення ступеня впливу інноваційних факторів з метою розробки і реалізації інноваційних проектів. Стратегія становлення інноваційної економіки є невід’ємною частиною загальної стратегії розвитку держави, вона орієнтована на визначення і досягнення перспективних цілей в умовах глобалізаційних процесів, що відбуваються в світовій економіці, які корегуються зовнішньоекономічним середовищем та визначають економічну незалежність України.

В Україні для пожвавлення науково-технічної та інноваційної діяльності доцільним є використання таких заходів: розроблення державної інфраструктури підтримки інноваційної діяльності; застосування податкових пільг; проведення гнучкої амортизаційної політики; розроблення стратегічних напрямків розвитку економіки загалом.

Запровадження низки дієвих інструментів, які дають можливість задіяти стимулюючий потенціал податкової системи України, таких як спеціальні податкові режими, прискорена амортизація, податкові канікули, податкові пільги та значний перелік позитивних податкових норм, спрямованих на стимулювання інвестиційної активності, дасть змогу істотно поліпшити інвестиційний клімат країни в цілому, тому що перелічені інструменти й норми забезпечують умови для структурної перебудови економіки України, сприяють збільшенню частки високотехнологічних підприємств у економіці, що дасть змогу створити умови для високотехнологічного профілю економіки, стимулюють ділову й інвестиційну активність, оновлення основних засобів, скоротити витрати коштів і часу на ведення податкового обліку, нададуть можливість підвищити міжнародний рейтинг податкової системи України.

Перехід до інноваційної моделі економічного розвитку потребує реалізації трьох головних завдань:

-       розвитку конкурентоспроможного підприємницького сектора та його ядра – великих корпорацій, його здатності до концентрації і перерозподілу коштів у пріоритетні напрями;

-       слідування державним пріоритетам розвитку освіти, науки і технологій;

-       повноцінної інтеграції в глобальну інноваційну сферу, світову торгівлю наукоємними товарами та інтелектуальною власністю [7].

Отже, модернізація української економіки на засадах інноваційного розвитку має забезпечуватися комплексним застосуванням усіх доступних важелів економічної політики та запобіганням конфлікту між їхніми впливами та між вирішенням стратегічних та поточних завдань. За цих умов інноваційна стратегія як така, що за визначенням веде до підвищення рівня прибутковості національних підприємств, може стати реальним полем для багатогранної співпраці держави і бізнесу.

Список використаної літератури:

1.     Захарін С. Фінансові інструменти активізації інвестиційної та інноваційної діяльності / С. Захарін // Економіка України. – 2010 – № 12 – С. 48 – 58.

2.     Луциків І. Економічна суть інноваційної діяльності / І.Луциків // Галицький економічний вісник. – 2010. – №2 (27). – С.89 – 95.

3.     Подлєсна В.Г. Податкове регулювання інноваційно-інвестиційних процесів в Україні / В.Г. Подлєсна // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України. - 2009. - № 25. - С. 198-203.

4.     Поліщук Н. Теоретичні підходи до визначення сутності інновацій / Н.Поліщук // Галицький економічний вісник. – 2009. – № 1. – С. 20-23

5.     Шовкун А.І. Податкове стимулювання наукової та інноваційної діяльності / А.І. Шовкун // Пріоритети національного економічного розвитку в контексті глобалізацій них викликів. – К. : КНТУ, 2008. – С. 351–367.

6.     Великий Ю. В. Податкове стимулювання інноваційної діяльності в Україні [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www. nbuv. gov. ua/ portal/ soc_gum/ nie/ 2011_2/010-015.pdf

7.     Головінов О.М. Пріоритетні напрями розвитку і проблеми фінансування інноваційної діяльності [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www. rusnauka. com/11_EISN_2010/Economics/64084.doc.htm

8.      Кобушко І. М. Шляхи покращення фінансування інноваційного розвитку в Україні з використанням міжнародного досвіду  [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www. nbuv. gov.ua/ portal/ Soc_Gum/ Mimi/ 2011 _2/3_2.pdf

9.     Мельник М.В. Податкове стимулювання науково-технічної та інноваційної діяльності [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www. nbuv. gov. ua/ portal/natural/ Vnulp/Ekonomika/ 2008 _628/ 33. pdf

10.  Офіційний сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua

11.  Самсонова К. В. Інноваційний розвиток, його роль та вплив на економічне зростання [Електронний ресурс]. - Режим доступу: kntu.kr.ua›doc/nauk_zap_10_1/ stat_10_1/56.doc

Гайдамаха Наталія Володимирівна

студентка 4-го курсу Хмельницького національного університету,

спеціальність «Управління персоналом та економіка праці»

ТІНЬОВИЙ СЕКТОР ЕКОНОМІКИ:

ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ДОСЛІДЖЕННЯ

Стаття присвячена основним теоретичним підходам до визначення сутності тіньової економіки. Автор визначає структуру тіньової економіки і неформального сектора економіки, наводить і аналізує  основні  результати  досліджень  зарубіжних  науковців.  Наголошено на проблемах пов’язаних з існуванням тіньового сектора в регіоні.

The article is devoted to the theoretical approaches to the shadow economy. The author defines the structure of the informal economy and informal sector, suggests and analyzes the main results of foreign researchers. Emphasized the problems associated with the existence of shadow in the region.

Актуальність теми дослідження. Тінізація економічних процесів  виступає  однією  з  основних  перешкод  реформування  соціально-економічної системи України. Тіньовий сектор розвивається швидшими темпами,  ніж  науковці  спроможні  запропонувати  ефективну  системи боротьби з цим негативним явищем, виділяючи  істотні залежності між офіційною  і  тіньовою  економіками,  що  в  свою  чергу  має  підвищити ефективність функціонування вищезгаданої системи. У результаті наукового обґрунтування основи тіньової економіки потрібно зрозуміти, що в  собі  несе  цей  сектор  господарської  системи,  лише  негативне  чи  є окремі позитивні моменти. Але для такої оцінки необхідно виявити масштаби тінізації економіки та її закономірного впливу на економічні процеси життя країни.

Аналіз останніх досліджень  і публікацій. Проблеми умов тачинників, що  сприяють  існуванню  тіньової  економіки  розглядаються  вчисленних  працях  вітчизняних  і  зарубіжних  науковців,  зокремаД. Кауфманна,  А. Коліберди ,  М. Ласко,  Т. Корягіної,  Н. Тарасової,М. Азарова,  А. Баланди,  І. Мазур,  В. Базилевича,  В. Предборського,Є. Воробйова, Б. Тимченка , С. Білої, В. Мандибури.

Постановка  завдання.  Водночас  у  науковій  літературі  недостатньо  уваги  приділяється  особливостям формування  тіньового  сектора економіки в окремих регіонах України. Виходячи  з цього,  є актуальним аналіз теоретичних підходів до дослідження тіньової економіки в регіональному аспекті, що і зумовлює мету даної публікації.

Викладення основного матеріалу. Слід відмітити, що першими почали досліджувати тіньові економічні процеси, як складову будь-якої економічної системи, правоохоронні органи. Згідно з  класифікацією Е. Н. Сіндяшкіної нами була складена схема неформального сектора  України,  яка  показує  структурну  різнорідність  даного  сектора (рис. 1. 1) [1].

Необхідність  швидкого,  успішного  та  ефективного  вирішення проблем, пов’язаних  з  існуванням  тіньової економіки,  зумовлює ненаповнюваність бюджетів як регіональних, так і держаних рівнів. При цьому тіньові процеси слугують масштабним напрямком витоку  грошових коштів з бюджетів усіх рівнів. Є. Воробйов визначає тіньову економіку як сукупність специфічних економічних відносин, пов’язаних з діяльністю  по  виробництву,  розподілу,  обміну  і  споживанню  товарів  і  послуг, прихованою  від  державного  контролю  з  метою  одержання  доходів  і особистого збагачення [2, с. 44]. Приймаючи до уваги класифікацію Ібарова О. Б. [3, с. 112],  спробуємо  окреслити  схему  тіньової  економіки (рис. 1.2).

Головним  питанням  впливу  тіньової  економіки  на  соціально-економічну систему суспільства є те, що ефект від  її  існування зумовлює негативні тенденції економіки, що особливо помітно в умовах економічної  кризи. На нашу думку, в сучасних умовах для розробки адекватного  існуючим  реаліям  управлінського  підходу  до  визначення проблеми  оцінки  тіньового  сектора  регіону  доводиться  обмежуватися  лише  окремими (вельми  неповними)  її  проявами. Це  вказує  на  наявність значних невизначеностей та неповноти даних для побудови чіткої схеми управління факторами  існування  тіньового сектора економіки в регіонах України.

Враховуючи  вищезазначене,  виникає  потреба  у  визначенні причин існування тіньових явищ, які відрізняються в залежності від типології регіону. Зокрема, Чайковський Р. Й. до причин  існування тіньових процесів в окремому регіоні відносить [4, с. 189]:

1) відсутність повноцінного ринкового середовища;

2) важкість податкового навантаження;

3) наявність недостатньо контрольованого кордону;

4) поширення прихованої зайнятості;

5) структурні диспропорції;

6) недосконалість бюджетної політики.

На сьогоднішній день стає дедалі очевидним те, що крім основних  чинників  існування  тіньових  процесів  і  методів  боротьби  з  ними, важливим є  їх кількісна оцінка, яка б дала змогу знайти ефективніший шлях подолання негативних наслідків існування тіньових процесів. Одними  з  перших,  ще  у 1996 році,  це  намагалися  зробити  науковці Д. Кауфман  і  А. Коліберда [5].  Вказані  автори  досліджували  тіньову економіку України. Розглядали  її як на мікро-, так  і на макрорівні, але для остаточних результатів обрали мікрорівень  та рівень споживання електороенергіі  в  регіоні.  У  ході  дослідження  було  встановлено,  що причинами існування тіньового сектора в Україні є:

• велика кількість правил валютних і торговельних режимів;

• високий рівень інфляції;

• надмірні податки.

Зазначені науковці підкреслили, що для повернення підприємців,  які  діють  у  тіньовому  режимі,  до  офіційної  економіки,  потрібно зменшення  адміністративного  контролю  торговельних  і  валютних  режимів, постійна і стабільна податкова структура, макроекономічна стабільність. Автори наголосили й на позитивній стороні  існування тіньової  економіки  України.  Це,  насемперед,  доказ  існування  підприємницьких здібностей у населення, збереження економіки країни в перехідний період.

Російські  вчені  С. Ніколаєнко,  Я. Ліссоволик, Р. Мак Фаркар обчислили наступні елементи структури регіону [6]:

• доходи і витрати населення;

• зареєстрований і незареєсторованний рівень безробіття;

• податок на додану вартість.

Проведене  дослідження  дозволило  авторам  скласти  рівняння регресії  з  трьома  вищенаведеними елементами. Позитивним  у цьому дослідженні є те, що тут враховуються бартерні відносини (за допомогою ПДВ). Наукове осмислення  тіньової діяльності на основі практичного втілення дозволило встановити, що рівень тіньового сектора значно вищий у прикордонних регіонах.

Висновки. Таким чином, ми розглянули основні теоретичні підходи  до  дослідження  тіньового  сектора  економіки  та  проаналізували відмінності між ними. Оскільки не  існує  єдиного  теоретичного підходу до чинників виникнення тіньової економіки країни в цілому, а також визначення їх регіональної специфіки перед сучасною економікою постають наступні завдання: уточнення понятійного апарату, що використовується у фаховій науковій літературі при вивченні проблем формування позалегального сектора господарської системи; розробки методики оцінки соціальних та економічних передумов поширення тіньового сектора  економіки України  з  урахуванням  регіональної  стратифікації;  визначення  універсальних  критеріїв  досліджуваних  одиниць  тіньового сектора,  його місця  в  структурі  економіки  країни;  розробки методологічних та методичних засад вимірювання масштабів і характеристик показників  на  базі  регулярних  регіональних  досліджень;  визначення особливостей та закономірностей формування тіньових показників економічного життя  суспільства;  визначення шляхів  боротьби  з  тіньовим сектором  економіки  на  основі  виявлення  регіональних  особливостей формування цього негативного явища.

Література:

1. Синдяшкина Е. Н.  Неформальная  зайнятость  в  России [Електронний ресурс] / Е. Н. Синдяшкина // Полемика. – № 1. – Режим доступу до журналу: http://www.irex.ru/ press/pub/polemika/01/sin/

2. Воробйов Є. Тіньова економіка в умовах системної кризи / Є. Воробйов, Б. Тимченко // Економіка України. -2008. – № 8. – С. 43-47.

3. Ибаров О. Б. Теневой сектор в сфере алкогольного бизнеса: оценка и  методы  государственного  влияния /  О. Б. Ибаров //  Экономическая  наука современной России. – 2001. – № 2. – С. 111-124.

4. Чайковський Р. Й. Особливості та форми тіньової економіки в прикордонному регіоні / Р. Й. Чайковський // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. – 2007. – № 12. – С. 189-194.

5. Kaufmann D. Integrating the Unofficial Economy into the Dynamics of Post-Socialist Economies: A Framework of Analysis and Evidence [Електронний ресурс] / D. Kaufmann, А. Kaliberda // World Bank Policy Research Working Paper 1691. – 2006.

6. Николаенко С. Теневая экономика в российских регионах / Николаенко С., Лиссоволик Я., Мак Фаркар Р. – М. : Дело, 2007. – 199 с.

Луцяк В.В., к.т.н.,

Луцяк В.Г., к.т.н., доц.,

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

ПРИНЦИПИ  ТА СТРАТЕГІЇ СТВОРЕННЯ ВЕНЧУРНИМ ПІДПРИЄМСТВОМ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНИХ ІННОВАЦІЙ

 Інноваційний характер діяльності підприємств відіграє вирішальну роль в розвитку економіки. Тому пошук механізмів та інструментів сприяння створенню та комерціалізації  інновацій   розглядається як фундамент  розвитку  економіки [2, ст.176], [4, с. 114].

 Суб’єктами створення інновацій  визнано малі венчурні  підприємства. Проте, незважаючи на велику увагу, приділену  цій проблемі, в Україні досі не розроблено конкретних  механізмів для вирішення питань розвитку інноваційних процесів взагалі і в тому числі через венчурні підприємства. Доказом цього може бути негативна оцінка стану розвитку інноваційних процесів в Україні при обговоренні за круглим столом Парламентського комітету Верховної Ради України з питань промислової і регуляторної політики та підприємництва 21 вересня 2011 року.       

В умовах дії зовнішніх і внутрішніх факторів конкурентоспроможність підприємств забезпечується швидким залученням і утриманням споживачів своїми інноваційними високоякісними товарами, адекватним рівнем цін, розширенням і зміцненням ринкових позицій,.

З іншої сторони, поява на ринку інновацій завжди супроводжується підвищеною увагою конкурентів, державних контролюючих органів, громадських організацій по захисту прав споживачів. Іноді має місце ситуація, коли під виглядом захисту прав споживачів здійснюється жорстке  лобіювання, яке переслідує інші цілі – не допустити на ринок  інновацій. Такий стан викликаний можливістю неоднозначного тлумачення окремих статей законів по захисту прав споживачів. Як приклад, це відноситься до статті 15 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції». На основі цієї статті Закону, не знаючи суті і функціонального призначення інновацій, контролюючий орган може  заборонити виробництво, а автори інновацій отримати штрафні санкції у значних розмірах чи навіть бути  віддані під суд. Крім того, перевірка якості іновацій, технології виробництва та комерційної діяльності венчурного підприємства можуть здійснюватися протягом значного періоду, що може негативно вплинути на розвиток  його діяльності.

Для забезпечення конкурентоспроможності венчурних підприємств необхідною умовою є дотримання запропонованих нами принципів, які знижують ризик при розробці інновацій:

 -  принцип науковості;

 - масового виробництва інновацій;

 - принцип безпечності;

 - забезпечення сировиною створюваних інновацій ;

-  високої продуктивності праці та низької собівартості.

     Принципи науковості і масового виробництва вимагають створення науково обгрунтованих інновацій, які відповідають сучасним вимогам, мають перспективу широкого застосування.

 Принцип безпечності повинен реалізовуватись ще на стадії розробки інновацій та формуватись юридична база  функціонального призначення створюваного товару.

З метою реалізації принципу забезпечення сировиною створюваних інновацій, венчурним підприємством «Їжа богатирів» запропоновано соціально-економічний  проект розвитку сировинної бази олійних горіхових культур в південно-західному регіоні (Вінницька, Чернівецька та Хмельницька області) [5].   Реалізація проекту в цьому регіоні дасть змогу отримувати доходи  біля  5-и мільярдів гривень кожного року на протязі значного періоду, в той час як  інвестиції складуть всього 0,04 %   за 3 роки. Проект отримав позитивну оцінку Інституту садівництва   Академії  Наук України. Необхідно в найближчі 2 - 3 роки реалізувати розроблений венчурним підприємством соціально-економічний проект розвитку сировинної бази горіхових культур  і їх переробки. Затримка масового виробництва  створеного інноваційного обладнання і його використання в  індивідуальних приватних господарствах перешкоджає швидкому розвитку сировинної бази горіхових культур в південно-західному  регіоні України і втраті доходів. Необхідно усунути стримуючі фактори  реалізації проекту, якими являються відсутність законодавства сучасним вимогам щодо венчурного бізнесу в Україні, розуміння і політичної волі щодо підтримки місцевими органами влади, а іноді і контролюючими організаціями.

       В основу вирішення завдання виробництва інноваційних товарів має бути покладено принцип високої продуктивності праці за рахунок  впровадження комплексної механізації та автоматизації, зниження матеріаломісткості виробів, розробки  безвідходних та енергозберігаючих технологій, прискорення темпів реконструкції та технічного переобладнання діючих підрозділів підприємства. Так, наприклад, венчурним підприємством «Їжа богатирів» [5] створено спеціальне обладнання (табл. 1.), на яке отримано патент на винахід (інерційний прес) [3] та патент на новий продукт високої якості [4]. Створено також інші інноваційні товари. Подальше вдосконалення винаходу та результати  реклами на створене обладнання дозволили поставити питання щодо реалізації принципу його масового виробництва.

Венчурне підприємство «Їжа богатирів» працює над пошуком приватних та державних інвестицій для реалізації принципу масовості  виробництва і формування каналів збуту своєї продукції та інноваційних продуктів (табл. 2).

 Актуальним в конкурентоспроможності венчурного підприємства  являється проблема створення іміджу торгової марки – бренду. Філіп Котлер зазначив, що найважливішим поняттям в маркетингу являється поняття бренду. Створення бренду засновано на ряді принципів, якими повинно керуватись підприємство-виробник:

1.     Якість продукту повинна завжди відповідати очікуванням покупця.

2.     У концепції бренда повинна бути могутня емоційна складова, котра апелює до вічних життєвих цінностей покупців, що не піддані впливу моди і кон’юнктури – здоров’я людини.

Послідовність в реалізації брендингу. При позиціюванні товару як престижного і дорогого, в період економічного спаду не слід кидатися в розпродажі із різкою зміною ціни.

Бренд пов'язаний безпосередньо з характером і психологічною сутністю людини, формуванням її довіри до чого-небудь. Завоювання довіри покупця, а значить створення бренду здійснюється одним шляхом – демонстрацією самої високої якості продукції, яку представляє підприємство.

В Україні брендинг став актуальним для виробників. Актуальність брендингу пояснюється тим, що конкурентоспроможність інновацій без сильних брендів неможливий. Тому винахідник   повинен  мислити категоріями ринку: ”підприємство повинно створювати ту продукцію, яку буде купувати споживач”. Венчурне підприємство  повинно бути зацікавлено у співпраці з інвесторами та партнерами з питань масового виробництва високої якості інноваційних товарів,   інноваційного обладнання і технологій.

Можна виділити декілька основних стратегічних підходи продуцента інновацій щодо ведення конкурентної боротьби:

1. Cтратегія інноваційного розвитку.

2. Cтратегія лідера за якістю.

3.  Стратегія лідера за витратами виробництва).

4. Стратегія сегментування, або нішера.

5. Стратегія диверсифікації.

На сучасному етапі розвитку вітчизняної економіки державні органи на всіх рівнях і маркетинг повинні забезпечувати ріст та розвиток венчурних підприємств шляхом  зміцнення на ринку їх конкурентної позиції через преференції інноваційної  діяльності і рекламу на інновації.

Оскільки інвестиційний клімат для венчурних підприємств є несприятливим, вітчизняним продуцентам необхідно дотримуватись  принципів і стратегій щодо свого подальшого розвитку шляхом активізації діяльності у створенні інноваційних товарів. Ці принципи і стратегії повинні передбачати формування венчурних підрозділів із креативних працівників, основною метою яких повинен бути пошук ідей в світовому інформаційному просторі, виконання НДДКР, виготовлення зразків інноваційної продукції, передачу їх підрозділам для випробування на ринку та прискорення організації їх масового  виробництва і збуту.

У зв’язку з тим, що найбільшою конкурентною силою являється якість товару, основні маркетингові зусилля виробничих підприємств повинні спрямовуватись на задоволення потреб споживачів через нововведення, високу якість продукції та  продуктивність.    

    Для вирішення проблеми інноваційного розвитку в Україні рекомендується наступне. Державі слід інвестувати ті проекти та доробки, які в перспективі через 2-4 роки зможуть дати відчутний для держави або регіону економічний, соціальний чи екологічний ефекти. Для інвестування з держбюджету  розрахований  реальний ефект від впровадження інновацій повинен бути не менший кількох сотень мільйонів для регіону, а для держави не менше двох   мільярдів гривень на рік  на протязі значного періоду.  Відбір інноваційних проектів необхідно здійснювати  на конкурсній основі, кожного року, виходячи із суми коштів виділених в бюджеті на інвестування  інноваційного розвитку. Шляхом відбору до десяти таких проектів і їх впровадження в економіку за рахунок інвестицій    можна отримати прибутки до 100 мільярдів гривень на рік.  Така форма інвестування через конкуренцію проектів буде стимулювати  розвиток венчурного бізнесу і, головне, створення конкурентоспроможних інновацій та розвиток економіки.

Список літератури:

1.    Спіріна, М.  Стратегія управління конкурентоспроможністю   підприємства / М. Спіріна // Актуальні проблеми економіки. – 2004. –  №8. – С.176-182.

2.    Черевко, Д. Г.  Конкурентоспроможність підприємства як характеристика його економічного стану / Д. Г. Черевко // Економіка АПК. – 2009. – №6. – С.114-121.

3.    Луцяк В.Г., Луцяк В.В. Патент України №47084 А на винахід. Прес для віджимання олії з ядра горіха волоського.

4.    Луцяк В. В., Луцяк В. Г. Патент України № 67764 на винахід. Спосіб виробництва борошна з ядра горіха волоського.

5.    В. Г. Луцяк.  "Соціально-економічний проект" розвитку сировинної бази і переробки олійних горіхових культур . Газета «Час». Випуск  № 36 (4420) 2.09. 2010 р. www.chas. cv.ua (Випуск № 36 (4420).

Максимович Юлия Ивановна,

Научный руководитель: КореницынаТ.В.

Донецкий национальный университет экономики и торговли

имени М. Туган-Барановского

АВТОМАТИЗАЦИЯ ПРОЦЕССА УПРАВЛЕНИЯ ОБОРОТНЫМИ АКТИВАМИ НА ПРЕДПРИЯТИИ

Эффективное управление оборотными активами существенно влияет на результаты хозяйственной деятельности предприятия. В современных условиях успех предприятия во многом определяется способностью быстро решать задачу сбора, обработки и анализа информации и на этой основе принимать решения. Использование современных методов автоматизации в управлении оборотными активами позволит существенно повысить качество и сократить срок решения данной задачи, а также обеспечит эффективность мониторинга показателей оборачиваемости на предприятии.

Таким образом, целью исследования является обоснование необходимости автоматизации управления оборотными активами на предприятии, а также определение основных элементов и этапов данного процесса.

Управление оборотными активами всегда требует координации деятельности и согласования интересов различных подразделений. Построение четкого взаимодействия подразделений важнее оптимизации деятельности каждого из них в отдельности.

Для поиска эффективных решений по управлению оборотными активами и их последующей реализации необходимо автоматизировать данный процесс при помощи современного программного обеспечения и соответствующей информационной инфраструктуры. Для этого необходимо получать и консолидировать информацию из многих источников и проводить комплексный анализ данных; информация должна обрабатываться оперативно, регулярно и с разумными трудозатратами; для расчета показателей и сравнения эффективности возможных решений должно использоваться легко перенастраиваемое программное обеспечение, поддерживающее сложные вычислительные алгоритмы.

Как результат руководитель может лично своевременно и быстро получить актуальную и достоверную информацию, представленную в удобном виде. Такая информация является объективной, так как отсутствует «человеческий фактор» при трактовке этой информации.

На основе изученных методических основ управления оборотными активами, нами предлагаются следующие основные этапы автоматизации управления оборотными активами на предприятии.

На первом этапе осуществляется сбор и обработка первичной информации (исходная база данных) о деятельности предприятия, которая будет использоваться в дальнейшем при анализе.

На втором этапе необходимо проанализировать наличие и эффективность использования оборотных активов на предприятии. Анализ оборотных активов является достаточно важным, так как от эффективного использования оборотных активов зависит финансовое состояние предприятия. Для этого проводится анализ динамики состава и структуры оборотных активов, мониторинг источников их формирования и финансирования, а также оценка эффективности использования оборотных активов. Факторный анализ и корреляционно-регрессионное моделирование позволяет выявить и измерять влияния факторов на результативный показатель.

На следующем этапе проводится планирование величины оборотных активов различными методами и при помощи имитационного моделирования осуществляется оценка обоснованности принятого управленческого решения.

Наиболее простым инструментом для автоматизации управления оборотными активами является табличный процессор «Excel». При внедрении системы автоматизации каждый документ создается автоматически на основании первичного документа, необходимо лишь контролировать и при необходимости вносить изменения в эти документы.

Мониторинг оборотных активов на предприятии с помощь табличного процессора «Excel» обеспечивает процесс управления фактическими данными о размерах оборотных активов по видам продукции и подразделений; информацией о времени задержек поставок и платежей; результатами анализа отклонений от установленных нормативов и д.р.

Основным недостатком применения табличного процессора «Excel» экономических расчетах можно отнести – сложность ввода информации. В большинстве случаев анализ и планирование запасов проводится вкупе с другими видами финансового анализа, в результате чего желательно использовать единую модель издержек, продукции и т. д., иначе придется несколько раз вводить большие объемы исходных данных в различные расчетные модули, что, кроме всего прочего, чревато дополнительными ошибками. На крупных предприятиях использование Excel для расчета и контроля нормативов крайне трудоемко, поэтому необходимо автоматизировать эти процессы с помощью специализированного программного обеспечения. Это может быть как отдельный программный продукт, так и дополнительный модуль ERP-системы. Длительность автоматизации зависит от выбранной схемы этого процесса, наличия соответствующих ресурсов и организационной поддержки со стороны высшего руководства предприятия и может занять от двух до восьми месяцев [2].

Таким образом, автоматизация аналитических процессов дает предприятию возможность решать задачи по управлению оборотным капиталом с минимальными временными и трудовыми затратами. Данные, получаемые с помощью информационной системы, позволяют просчитать все возможные варианты и сделать логичный, обоснованный выбор. Однако, у каждой организации свои особенности и потребности в автоматизации, а каждая система имеет те или иные ограничения.

Список литературы:

1.     Д. Болотнов Управление оборотным капиталом: взгляд со стороны информационных технологий - [Электронный ресурс]  – Режим доступа: http://www.topsbi.ru/default.asp?artID=1407

2.     А. Смычников Автоматизируем управление программными активами - [Электронный ресурс]  – Режим доступа: http://www.inlinegroup.ua/ua/publications/item/239

Омельяненко Віталій Анатолійович,

Сумський державний університет

ВИБІР ТЕХНОЛОГІЧНИХ ПРІОРИТЕТІВ НА ОСНОВІ ФОРСАЙТУ

В КОНТЕКСТІ ПРОЦЕСІВ МІЖНАРОДНОГО ТРАНСФЕРУ ТЕХНОЛОГІЙ

Світовий досвід показує, що чим більше відставання країни у розвитку, тим більшою є роль держави в формуванні інфраструктури, мобілізації ресурсів, виявленні пріоритетів розвитку, досягненні пропорцій і взаємозв'язків у національній економіці та національній інноваційній системі. Враховуючи той факт, що економіка – це вибір кращого з можливого, виникає потреба ефективного визначення пріоритетів соціально-економічного, науково-технічного та інноваційного розвитку, для чого була розроблена методика форсайту.

Необхідність стратегічного та тактичного прогнозування розвитку в сфері високих технологій формує значну кількість прогнозів. З числа аналітичних матеріалів, створених різними групами експертів, найбільшої уваги заслуговують Дорожня карта розвитку нанотехнологій, розроблена RAND Corporation (Research And Development, США) та Дорожня карта Європейської комісії (Nano Road Map Medical and Health, 2006), створена в рамках підготовки і реалізації РП 7 ЄС з науково-технологічного розвитку. Ці документи не лише аналізують стан справ у певній сфері на сьогоднішній день, але й пропонують прогноз розвитку тих чи інших галузей на доступну для огляду перспективу (2015-2020 рр.). В такого роду дослідженнях першочергова увага приділяється аналізу тих галузях, які в найближчій перспективі повинні знайти застосування у промисловості та стати комерційно доступними.

Форсайт-дослідження базуються на наступних принципах:

- залучення (commіtment) різних суспільних сил (бізнесу, науки, органів державної влади та суспільства) до складання довгострокових прогнозів і стратегій розвитку;

- комунікація (communіcatіon) учасників як спосіб координації очікувань;

- концентрація на довгостроковому періоді (concentratіon on the long term);

- координація – оцінки розвитку у зв'язку з економічними і соціальними змінами;

- згода (consensus): необхідність узгодженої роботи різних суспільних сил, які мають прийти до консенсусу на основі розроблених фахівцями сценаріїв розвитку суспільства;

- системність процесу (complex), заснована на структурованих експертних оцінках.

Потенційний спектр інструментів прогнозування розміщують в «ромбі форсайту», який базується на факторах, що забезпечують його успіх – креативність, експертиза, взаємодія та доказовість. Залежно від того, які фактори мають більше значення та є більш результативними для конкретного дослідження, обирається відповідна комбінація методів.

В контексті інноваційного розвитку форсайт-технології мають застосовуватися не лише на макрорівні, але й на рівні окремих секторів економіки, кластерів та підприємств.

З точки зору соціально-технологічних систем форсайт у сфері міжнародного трансферу технологій можна розглянути за допомогою SKW-матриці (Smart Key Word), яка являє собою структуру потоку знань. В оригіналі SKW-матриці забезпечують людині можливість кодування продуктів своєї діяльності та передачі її іншим, які їх здійснюють їх оцінку. На нашу думку, проектування стратегічної технологічної політики за допомогою даного інструменту дозволить найбільш ефективно реалізувати наявні конкурентні переваги та сформувати нові в контексті міжнародних аспектів інноваційного розвитку.

Для технологічного форсайту алгоритм застосування SKW-матриці буде наступним:

1. Дослідження зовнішнього середовища країни та ідентифікація глобальних проблем;

2. Проекція проблем в середину країни та визначення ключової проблеми на національному рівні (фокусування), наприклад, відставання в інноваційному розвитку;

3. Вихід зі внутрішнього середовища та дослідження зовнішнього з метою пошуку аналогів і прототипів (розширення проблеми). Аналоги – схожі рішення, що мають недоліки, прототип – це аналог по найбільшому числу ознак співпадаючий з нашими очікуваннями;

4. Спрямування у внутрішнє середовище і пошук рішення, що усуває виявлені недоліки. Якщо таке рішення знайдено, то визначається ніша для подальшого розвитку технології. В іншому випадку, приймається рішення про використання іноземного аналогу.

Для цілей форсайту доцільно створити наступну інформаційно-аналітичну систему:

1. Моніторинг стану інноваційної сфери: ідентифікація цільових груп показників, що характеризують стан національної інноваційної системи (національна статистика);

2. Моніторинг міжнародного стану: оцінка з огляду на забезпечення конкурентоздатності в міжнародному масштабі, аудит іміджу та формування маркетингової політики, визначення перспективних сфер та кластерів для інтеграції;

3. Модуль формування нечітких експертних оцінок щодо закономірностей розвитку науково-технічної сфери та взаємозв'язки окремих стратегічних факторів;

4. Модуль стратегічного аналізу з огляду можливостей та загроз, які формуються зовнішнім середовищем, а також з врахуванням сильних і слабких сторін;

5. Модуль інтегральної оцінки інноваційного розвитку;

6. Модуль сценарного аналізу для пошуку рішення при певних вхідних величинах;

7. Модуль оцінки невизначеностей для оцінки випадкових змін коефіцієнтів і входів моделей з метою дослідження їх на стійкість і чутливість;

8. Модуль глобальної оптимізації для пошуку рішень, які можна обирати в якості початкових (оптимальних в певний момент часу t) для задач управління;

7. Модуль послідовного поліпшення і наближено-оптимального синтезу управління для реалізації ітераційного поліпшення наближених рішень залежно від стану системи.

Наприклад, стратегічним напрямом країни обрано нанотехнології. Спочатку досліджується стан даної сфери (аналіз структури установ та організації, результативності на основі аналізу патентної статистики, структури коопераційних зв’язків на національному та міжнародному рівнях). Потім аналізується міжнародний аспект даної сфери (рівень конкуренції, тенденції розвитку тощо). Після аналізу приймається рішення щодо розвитку даної сфери на національному рівні. За результатами форсайту державою має реалізовуватися відповідна політика, особливо у сфері управління інноваційною діяльністю за пріоритетними напрямами, наприклад в сфері нормативно-правового регулювання.

Відповідно до вищенаведеного нами було проаналізовано стратегічні пріоритетні напрями інноваційної діяльності на 2011–2021 роки, визначені Законом України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» від 8 вересня 2011, з точки зору розвитку зазначених напрямів, а саме: розвитку на національному рівні, міжнародному співробітництві, трансферу іноземних технологій (рис. 1).

Дані стратегічні напрями було проаналізовано з точки зору наступних критеріїв:

1)     міжнародної конкурентоспроможності напряму;

2)     потенціалу міжнародного інноваційно-технологічного співробітництва в межах напряму;

3)     патентної інформації щодо поточного стану НДДКР в галузі;

4)     попиту внутрішнього ринку на продукцію напряму.

Методика оцінки пріоритетів базується на застосуванні до даних (статистичних та експертних) таких перетворень, що дозволяють перейти до уніфікованих десятибальних шкал у вимірі аналізованих показників таким чином, що нульове та десятибальне значення свідчать, відповідно, про найгірший та найкращий потенціал.

Далі за уніфікованим значенням можна побудувати та проаналізувати регресію (дослідити статистичну значимість коефіцієнтів, визначити та проінтерпретувати коефіцієнт детермінації), проранжувати країни (регіони) в порядку спадання значень та обчислити величину рангового коефіцієнта кореляції, що дозволить спрогнозувати тенденції.

За результатами досліджень необхідно здійснити аудит існуючих технологічних напрямків та комплексу форм їх підтримки, закладених у державних програмах інноваційного розвитку, і в результаті змінити їх або диференціювати на дві групи: для досліджень у національному масштабі та для досліджень на міжнародному рівні. У подальшому пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки повинні деталізуватися в перелік критичних технологій, які зазвичай є міжгалузевими та впливають на інші галузі.

В Україні для реалізації практики форсайту Постановою КМУ № 1118 від 11.09.2007 р. затверджено Державну програму прогнозування науково-технологічного розвитку на 2008-2012 роки, в результаті виконання якої має бути сформована нормативна, організаційна, матеріально-технічна та кадрова база для єдиної системи прогнозування.

Відповідно до проведеного аналізу Україна в повному циклі має можливість самостійно розвивати лише ракетно-космічні технології та напрями пов’язані з енергоефективністю. Для розвитку інших необхідними є активне державно-приватне партнерство, імпорт іноземних технологій або міжнародне співробітництво.

Активація інноваційної діяльності в обраних напрямах розвитку технологій вимагає формування національної інноваційної системи, здатної ефективно трансформувати знання в нові технології, товари і послуги та інтегрованої в глобальну інноваційну систему.

Список літератури:

1.     Гинзбург, В.Е. Взгляд на проблемы устойчивого развития человеческой цивилизации с позиций первеансной электронной оптики / В.Е. Гинзбург, С.В. Кибальников // Электронное научное издание «Устойчивое инновационное развитие: проектирование и управление». – 2011. – Т.7. – № 4 (13). – С.38–52.

2.     Гретченко, А.А. Форсайт как инновационный інструмент прогнозирования и реализации научных и технологических приоритетов / А.А. Гретченко // Вестник Сибирского государственного аэрокосмического университета им. М.Ф. Решетнева. – 2010. – № 1. – С. 154–159

3.     Короленко, В.В. Високі технології в медицині: проблеми, сучасність і перспектива / В.В. Короленко, А.В. Рибачук // Український науково-медичний молодіжний журнал. – 2010. – №1. – С. 4–9.

Опанасюк Ольга Іванівна

Аспірант кафедри міжнародних організацій

та дипломатичної служби

Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: проф. Матвієнко В. М

РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ ЯК СУЧАСНОЇ ФОРМИ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ В СФЕРІ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Дипломатія забезпечує національні інтереси і реалізацію зовнішньополітичного курсу за допомогою форм і різних засобів, серед яких виділяються такі, як діяльність глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, відомств закордонних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях. В сучасному світі, при все більшій його глобалізації, національним інтересам держави відповідає розвиток співпраці в політичній, економічній, торгівельній, науковій, культурній і інших сферах.

Змінилась природа конкуренції між державами. Макроекономічний менеджмент та промислова політика стали не менш важливими політичними факторами,  ніж традиційні напрямки зовнішньої політики. Дипломатія стала транснаціональною. Уряди мають вести переговори не тільки з урядами, але й з МНУО, ТНК та іншими недержавними структурами. Яскравим відображенням нової транснаціональної дипломатії є розповсюдження регіональних та глобальних кодексів поведінки, часто розроблених під егідою ООН [5, с. 93].

Міжнародні проблеми зазвичай вирішуються дипломатичним шляхом, зокрема й за допомогою економічної дипломатії, що є ще однією з нових складових сучасної дипломатії. Її складовими, як і дипломатії взагалі, є односторонні офіційні заяви та засоби впливу на партнерів, а також двосторонні, регіональні чи багатосторонні переговори та домовленості з питань розвитку господарчих відносин, включаючи уніфікацію правил поведінки, опрацювання зустрічних кроків із уникнення перешкод чи створення більш сприятливих умов для транснаціональної діяльності підприємців [2, c. 80].

 З розвитком глобалізації швидко зростають й масштаби міжнародних торговельно-економічних зв’язків, збільшується кількість їх безпосередніх учасників, оновлюються та ускладнюються форми вказаних зв’язків. За умов стихії ринкового господарства, конкуренції, що загострюється, у ролі головної її рушійної сили на світовому ринку дедалі частіше виникають загальні проблеми, які потребують спільного пошуку їх вирішення, а також конфлікти, що можуть бути врегульовані лише на регіональному та багатосторонньому рівнях [4, c. 60]. Спільні зусилля учасників міжнародних організацій та форумів дозволяють за допомогою економічної дипломатії знаходити компроміси між урядами в інтересах усіх чи більшості членів світового співтовариства, отримувати багатьом країнам вигоду від використання міжнародних механізмів та процедур, мінімізувати можливість нанесення шкоди від зовнішньоекономічної діяльності транснаціональних корпорацій по монополізації переваг глобалізації.

Економічна дипломатія в наш час – найважливіший важіль зміцнення міжнародної конкурентоспроможності країни, отримання конкурентних переваг на світовому ринку. Тому останнім часом найбільшого розповсюдження набули активні форми економічної дипломатії, до складу яких входять політико-дипломатична підтримка та лобіювання вітчизняного експорту, численні взаємопов’язані заходи, спрямовані на поліпшення умов доступу національних компаній на закордонні ринки (насамперед, торгово-політичні заходи), використання багатосторонніх і регіональних організацій для просування власних інтересів, цілеспрямований вплив на партнерів із застосуванням фінансових, ресурсних та інших засобів здійснення тиску. Підвищенню ефективності економічної дипломатії сприяє й цілий ряд факторів, ключовим із яких є послідовно реалізована розвиненими та багатьма новими індустріальними країнами політика, спрямована на зміцнення національної конкурентоспроможності. 

Серед інших важливих факторів є розробка загальнонаціональної зовнішньоекономічної стратегії. Особливо тоді, коли вказана стратегія, поруч із головними цілями, окреслює й методи їх досягнення та визначає конкретні завдання по відношенню до значимих сегментів зовнішньоекономічних відносин, окремих регіонів і ринків, передбачає дієві інструменти вирішення поставлених завдань. Велике значення має вірна розстановка пріоритетів економічної дипломатії, її належне фінансове, організаційне та кадрове забезпечення. На даний час економічна дипломатія як одна з найголовніших функцій держави за умов глобалізації набуває комплексного, системного характеру, спирається на тісну взаємодію широкого кола державних структур, суспільних організацій та союзів підприємців [6].

Водночас, численні питання функціонування сучасної економічної дипломатії  у зв’язку з розвитком процесів глобалізації потребують подальшого глибинного аналізу з метою забезпечення адекватного реагування на світову реальність, що динамічно змінюється. Маються на увазі, зокрема, нові тенденції у сфері багатосторонньої дипломатії, інституції якої значно активніше модернізуються та реформуються в наш час, і це дозволяє підвищити представництво, оперативність та ефективність їхньої роботи; значна активізація інтеграційної дипломатії, яка створює вагомі конкурентні переваги для країн-учасниць; швидке зростання кількості двосторонніх преференційльних торговельних угод, що відображає, зокрема, й кризові явища у функціонуванні багатосторонньої торгової системи; постійна модернізація механізмів та інструментів економічної дипломатії, її тісне перетинання з політикою сприяння експорту; залучення іноземних інвестицій; укріплення національної конкурентоспроможності [3, с. 14].

Економічна дипломатія держав повинна також сприяти вдосконаленню тієї архітектури міжнародних відносин, яка формується, особливо в сучасних кризових умовах, коли світова економічна система набуває нових якісно відмінних ознак. Зараз практично немає жодного сектора в тій або іншій сфері економічної активності, який не мав би своєї міжнародної організації. Ці організації можна підрозділити на п'ять видів (класифікація Гі Карон Де Ла Каррьер) :

Форуми, що сприяють проведенню періодичних зустрічей, обміну інформацією і досвідом, засоби втручання яких обмежені. Це ОЕСР, ФАО, ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку).

Інститути, що мають чітко виражені цілі і значні засоби. СОТ, МВФ, МБРР, різні банки розвитку, фонди з автономним статусом - Організація ООН з продовольства і сільського господарства.

Постачальники послуг, виконавчі агентства - Міжнародне агентство по атомній енергії, Міжнародний розрахунковий банк.

Вузькоспеціалізовані організації - Міжнародна організація стандартів [6].

Організації ЄС, які важко класифікуються, оскільки вони є інструментом інтеграції, але поєднують вироблення загальної політики із виконавчими, законодавчими, судовими функціями. ЄС не є зовнішньою організацією по відношенню до своїх членів, як це характерно для інших міжнародних організацій. Перераховані організації утворюють новий простір акторів економічної дипломатії.

Економічна дипломатія, звичайно, є лише одним з напрямів дипломатії, але дипломатія не може більше ігнорувати економічні проблеми і не займатися ними. Можна стверджувати, що економічна дипломатія сформувала свій особливий універсум, в якому відбуваються багатосторонні форуми і діють різні інститути, регулюючи функціонування сучасної світової економіки. Економічна дипломатія задає свій ритм, визначає простір своєї діяльності і свою проблематику [1, c.112].

З'являються все нові і нові ознаки взаємозалежності. Зростає товарообмін, розширюється ринок послуг, інвестицій, потік капіталів набагато перевищує потік продукції. Зовнішньоторговельні операції, товарообмін і інвестиції відрізняються широкою географією, що охоплює весь світ. 

На зміну міжнародному розподілу праці з чітким розподілом ролей між великими категоріями виробників прийшла величезна різноманітність спеціалізованої продукції. Розмиваючи кордони, глобалізація економіки привела до ускладнення системи функціонування світового ринку і перевела велике число внутрішніх проблем в категорію проблем, що представляють загальний інтерес [2, c.79].

В той же час економічна дипломатія стає предметом занять не лише професійних дипломатів. Через різноманітність і складність сучасної економіки рішення завдань економічної дипломатії здійснюється різними інститутами. Окрім державних –  міністерств закордонних справ, міністерств економіки і фінансів, міністерств оборони, сільського господарства, промисловості, телекомунікацій і так далі - в цьому задіяні і нові актори: місцева влада, регіональні об'єднання, неурядові організації, промислові і торгові об'єднання, фірми і окремі бізнесмени. Поява нових акторів обумовлена легкістю комунікацій і пересувань, бажанням політиків і підприємців самим оцінювати обстановку і діяти в обхід бюрократичних структур. Створюється враження, що економічна дипломатія виходить за рамки класичного визначення дипломатії.

Економічна дипломатія стає невід’ємним аспектом у відносинах між державами та неурядовими структурами. Її важливість стрімко зростає, що також вимагає у дипломатів відповідної фахової підготовки.

Список використаної літератури:

1.     Аблов А.С., Беззуб’як М.Й., Гальперіна Л.П. та ін. Фінансові інструменти забезпечення міжнародної конкурентноспроможності в інституційній можелі: Монографія / За ред. В.Є. Новицького.К.: Арістей, 2006. – 220с.

2.     Вергун В.А. Укономічна дипломатія: навчальний посібник / В.А. Вергун. –К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2010.-303с.

3.     Зонова Т.В.Экономическая дипломатия / Зонова Т.В. // External Economic Relations. Внешнеэкономические связи. - 2006. - № 1.- С.14-16

4.     Зонова Т.В. Конфликты или консенсус: дипломатия как средство достижения мира Зонова Т.В. // Общественные науки и современность. — 2003. — № 1.-С.122-129

5.     Кувалдин В.Б. Глобализация и новый мировой порядок / Кувалдин В.Б // Современные международные отношения и мировая политика.- М.: Просвещение, 2005.- С.89-106

6.     Carron De La Carriere G. La diplomatie economique. Le diplomate et le marche / Carron De La Carriere G. – Paris, 1998

Симонян Анна Львовна

Донецкий национальный университет экономики и торговли

 имени Михаила Туган-Барановского, Донецк

 ОСНОВНЫЕ НАПРАВЛЕНИЯ ОПТИМИЗАЦИИ СТРУКТУРЫ КАПИТАЛА

 НА ПРЕДПРИЯТИИ

Оптимизация структуры капитала является одним из наиболее важных, но в тоже время сложных этапов в управлении финансовой деятельностью предприятия.

Оптимальная структура капитала представляет собой такое состояние собственных и заемных средств, при котором обеспечивается наиболее эффективная пропорциональность между коэффициентом финансовой рентабельности и коэффициентом финансовой устойчивости.

Актуальность данной проблемы основывается на том, что при выборе источников финансирования и расширения деятельности своего предприятия руководство заинтересовано в том, чтобы средневзвешенная цена росла при условии опережающего роста. Только такое финансирование отвечает долговременным целям развития предприятия, поэтому эти условия являются основными критериями оптимизации структуры капитала.

Целью исследования является выявление основных факторов структуры капитала предприятия и определение финансовой политики, которая позволит осуществить долговременные цели развития предприятия.

Структура капитала предприятия формируется под воздействием следующих основных факторов: темп роста предприятия, тяжесть налогового бремени, состав и структура активов предприятия, уровень и динамика доходности предприятия.

Чем выше и устойчивее темпы роста оборота предприятия и стабильность его продаж, тем сильнее его склонность к использованию заемных средств. Предприятие, ориентированное на увеличение оборотов, как правило, делает ставку не на внутреннее, а на внешне финансирование, поскольку при прочих равных условиях издержки по привлечению банковского кредита ниже, чем на эмиссию акций.

Относительно тяжести налогового бремени, в таких условиях проявляется склонность предприятий к долговому финансированию по причине уменьшения налоговой базы за счет хотя бы части процентов по заемным средствам.

Наличие у предприятия высоколиквидных активов и имущества универсального применения, которые по своей природе могут служить подходящим обеспечением кредитов, упрощает получение заемных средств.

Предприятия с высокой доходностью на вложенный капитал, с одной стороны, могут гораздо легче привлечь инвесторов, с другой — предпочитают ограничиваться использованием собственных средств по причине достаточности нераспределенной прибыли.

Помимо этого, на структуру капитала влияют коммерческий риск, с которым имеет дело фирма, структура конкуренции в отрасли, состояние контроля со стороны акционеров и руководителей, отношение кредиторов к отрасли и предприятию (фирме).

С учетом этих факторов ведущим принципом в выборе соотношения между собственным и заемным капиталом организации должна быть такая финансовая политика, которая приведет к максимизации стоимости акции (прибыли на акцию) и максимизации стоимости компании в целом. Только такое финансирование отвечает долговременным целям развития предприятия.

Стоимость предприятия становится максимальной, когда средневзвешенная стоимость капитала (ССК) сведена к минимуму. Это связано с тем, что ССК— это по сути процентная (учетная) ставка, принятая в операциях, связанных с движением денежной наличности организации (предприятия) в целом. Поскольку стоимость и процентная (учетная) ставка движутся в противоположных направлениях, минимизация средневзвешенной стоимости капитала неизбежно приведет к максимизации объема движения денежной наличности организации, что требует внимательного управления ее финансовыми рисками.

Следовательно, некое конкретное (желаемое) соотношение заемного и собственного капитала будет представлять собой оптимальную структуру капитала, если капитал организации, сформированный таким образом, будет обеспечивать максимальную ее стоимость при минимальном значении показателя ССК (WACC) и минимальном уровне финансовых рисков. Именно эти условия и являются основными критериями оптимизации структуры капитала компании.

Наибольшее влияние на структуру капитала оказывает уровень налогообложения: чем выше налог на доходы акционеров, тем выгоднее заемное финансирование и наоборот.

Существует так называемый эффект банкротства - при возрастании доли заемного финансирования увеличивается премия за риск в виде дополнительных гарантий требуемых кредиторами, и соответственно возникает ряд дополнительных затрат. Таким образом, стоимость предприятия увеличивается до определенного предела, после чего возможные затраты, связанные с финансовыми затруднениями, превышают эффект налоговой экономии, и стоимость капитала начинает расти.

Таким образом, наше исследование позволило нам выявить факторы, влияющие на структуру капитала предприятия, которыми могут бить: темп роста предприятия, тяжесть налогового бремени, состав и структура активов предприятия, уровень и динамика доходности предприятия. На фоне выявленных факторов, мы предлагаем  избрать финансовую политику, которая приведет к максимизации стоимости акции и максимизации стоимости предприятия в целом.

Литература:

1.     Управление финансами предприятия [Электронный ресурс]: - Способ доступа: http://specialfinance.ru/

2.     Денежные потоки предприятия и корпорации [Электронный ресурс]: - Способ доступа: http://wi-korporaciya.ru/

Смаглюк Анна Андріївна

аспірантка кафедри економічної теорії, національної та прикладної економіки

Класичного приватного університету

ПРЕВЕНТИВНІ ЗАХОДИ ЗМІЦНЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖ­НОСТІ

ТА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Вивчення націо­нальної конкурентоспроможності і економічної безпеки є важливим в умовах глобалізації економічного простору. Оскільки глобалізація за своєю суттю є викликом економічній безпеці будь-якої країни, яка певною мірою інтегрована в економічний простір, адже вона робить національну економіку більш відкри­тою і в умовах жорсткої конкуренції при відсутності або нестачі потужного реалізованого економічного потенціалу менш конкурентоспроможною.

Метою даної статті є виявлення основних факторів, що створюють загрозу розвитку національній економіці та визначення комплексу заходів задля попередження і забезпечення її високих конкурентних позицій у світовій системі господарювання.

Глобалізація економічного простору – складна, багатоаспектна проблема, яка здійснює суперечливий вплив як на національну економіку окремо взятої країни так і на рівень її економічної безпеки. З одного боку відбувається розширення можливостей національних економік щодо використання різноманітних ресурсів. Країни отримують можливість приймати всебічну участь в міжнародному поділі праці. З іншого боку – глобальні процеси загострюють конкурентну боротьбу і тому країнам з невисоким рівнем конкурентоспроможності на світовому ринку важко боротися з економічними лідерами, що спричиняє зниження рівня їхньої зовнішньоекономічної безпеки. Глобальні процеси викликають маніпулювання фінансовими й інвестиційними ресурсами, що становить реальну загрозу для країн із низьким та середнім рівнем економічної безпеки.

Узагальнивши наукові дослідження у напрямку виявлення основних проблем, пов’язаних з розвитком глобалізаційних процесів в економічній сфері, вважаємо за необхідне акцентувати увагу на найважливіших характеристиках національної економіки – конкурентоспроможності і економічній безпеці.

За більшістю світових рейтингів Україна суттєво відстає від розвинутих країн світу. За результатами  2010 р. Україна посіла 82-е місце серед 142 країн-учасниць, порівняно з 2009 р. поліпшивши позицію в рейтингу на 7 пунктів, але залишаючись все ще позаду таких країн, як Естонія (33- місце), Польща (41-е місце), Латвія (64-е місце), Росія (66-е місце), Казахстан (72-е місце), Болгарія (74-е місце), Румунія (77-е місце).

Така ситуація викликана покращенням позицій України за п’ятьма та погіршенням за шістьма складовими з 12-ти субіндексів.

Найкращого результату Україна досягла у забезпеченні макроекономічної стабільності (+20 п.) за рахунок покращення всіх складових даного субіндексу (за винятком Державного боргу – зниження на 24 п.). Однак їх абсолютні значення залишаються на критичному рівні.

Рейтинг рівня розвитку фінансового ринку покращився на 3 пункти за рахунок збільшення присутності венчурного капіталу на вітчизняному ринку (на 7 п.) та доступності позик (на 2 п.). Водночас інші складові погіршили свої позиції, а показник надійності банків (141-е місце) опустився на передостаннє місце рейтингу.

На 1 пункт було досягнуто покращення позиції за рівнем оснащення но­вими технологіями. За рівнем розвиненості державних та суспільних установ, які виступають основою для розвитку конкурентоздатної ринкової економіки, Україна покращила свій рейтинг на 3 пункти за рахунок зменшення фаворитиз­му при прийнятті рішень представниками державної влади (+32 п.), зростання довіри суспільства до політиків (+7 п.) і скорочення в країні нецільового вико­ристання державних коштів (+6 п). Незважаючи на таке покращення, даний субіндекс залишається найгіршим серед інших складових рейтингу.

Другим найменшим результатом став субіндекс ефективності товарного ринку (129 місце). Серед всіх складових субіндексу єдиною конкурентною перевагою України (з позитивною зміною на 3 пункти) залишається показник зваженої тарифної ставки у зовнішній торгівлі. Всі інші показники мали від’ємні зміни і займають найнижчі позиції у рейтингу.

Найбільшої втрати Україна зазнала за оцінкою інноваційної діяльності (-11 п.) [2].

В умовах глобалізації розвинені країни будуть підвищувати конкурентоспроможність своїх економік. Враховуючи низькі позиції України, забезпечення її економічної безпеки виходить на перший план.

За глибиною падіння інтегрального показника рівня економічної безпеки у 2010 р. ( до 59,9%) Україна фактично опинилась на рівні 2000 р., а порівняно з 2009 р. її позиція знизилася на 0,6 в.п.[5].

Основний негативний вплив на рівень інтегрального показника економічної безпеки за висновками Міністерства економічного розвитку та торгівлі України знаходяться в площині її енергетичної незалежності, зовнішньоекономічної безпеки та інвестиційної складової.

Незважаючи на наявність на території України покладів нафти, газу, вугілля, сланцевого газу, ми є енергодефіцитною країною, бо задовольняємо власні потреби в енергоресурсах лише в середньому на 41,3 %, що є нижньою межею показника енергетичної безпеки (частка власних джерел у балансі паливно-енергетичних ресурсів держави має бути вищою за 40 %); нафти видобуваємо – 10-12% загального споживання; природного газу – 20-25%; вугілля – 90-92%.

Енергоємність ВВП України у 2,6 раза перевищила середній рівень енергоємності ВВП країн світу і в 2009 р. склала 0,628 кг у. п./грн. [1], яке наближене до верхнього порогового значення показника енергетичної безпеки (не більше 0,7) [3].

Другою за вагомістю негативного впливу на рівень економічної безпеки стала зовнішньоекономічна сфера. У січні-грудні 2010 р. обсяги експорту та імпорту товарів України становили відповідно 51430,5 та 60939,9 млн. дол. і збільшились порівняно з січнем-груднем 2009 р. на 22,8 та 25,4%. Від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі товарами збільшилося до 9,5 млрд. дол.  (довідково у І півріччі 2007 р. воно становило  «мінус» 1,7 млрд. дол.). Коефіцієнт покриття імпорту експортом склав 0,84 , що значно нижче порогового значення цього показника зовнішньоекономічної безпеки (не менше 1,0) [3]. Дотепер зберігається сировинна орієнтованість експорту. Основу товарної структури експорту традиційно складають сировинні товари, передусім, продукція металургії, хімічної промисловості та мінеральні продукти.

Низька інвестиційна активність є найбільшим дестабілізуючим чинником економічного розвитку. Дефіцит інвестиційних ресурсів спричинив скорочення частки нагромадженого основного капіталу у структурі ВВП в 2010 р. порівняно з докризовим періодом 2007 р. на 12,3 в.п. до 15,2 % ВВП. Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, внесених в Україну на початку 2011 р. склав 44,7 млрд. дол., що в загальному обсязі інвестицій складає 2,1%, тобто є навіть меншим ніж мінімальне значення показника інвестиційної безпеки (не менше 4%) [3] та в розрахунку на одну особу становить 978,5 дол.. За показником маси інвестицій в розрахунку на особу Україна значно поступається державам Центральної та Східної Європи. Так у Чехії він у 32 рази більше, в Угорщині –  у 30, у Польщі – у 21, у Болгарії – у 12, у Румунії – у 10 разів [4], що свідчить про низьку конкурентоспроможність України на світовому ринку капіталів.

 Аналіз конкурентоспроможності економіки України за даними Всесвіт­нього економічного форуму показав, що на даному етапі її рівень істотно відстає від розвинутих країн світу через низький рівень продуктивності ряду базових галузей національної економіки, несприятливі умови ведення бізнесу, неефективні стратегії розвитку значної кількості вітчизняних підприємств та ін. Як наслідок, у структурі товарного експорту переважають сировина і продукти первинної переробки, а на українському ринку готової продукції значна частка належить товарам іноземного виробництва, що свідчить про технічне та технологічне відставання національної економіки.

Низька конкурентоспроможність країни призводить до критичного стану економічної безпеки. ЇЇ найслабшими місцями за даними Міністерства еконо­мічного розвитку та торгівлі є енергетична, зовнішньоекономічна та інвести­ційна безпеки в площині її енергетичної залежності, сировинної орієнтованості та низької інвестиційної активності.

З огляду на це задля попередження і забезпечення високих конкурентних позицій України у світовій системі господарювання основні зусилля владних структур мають спрямовуватися на вирішення проблем, пов’язаних із підвищенням довіри до її інститутів, здійсненням структурної перебудови вітчизняної економіки, істотного зменшення енерго- і ресурсомісткості ВВП та збільшення випуску наукоємної конкурентоздатної продукції, забезпечення альтернативності джерел надходження енергоносіїв, ефективної диверсифікації зовнішньоекономічних зв’язків,  підтримка фінансової стабільності та сприяння зниженню боргового навантаження на економіку.

Література:

1.     Виклики для енергетичної безпеки України: аналіт. записка МЦПД. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.icps.com.ua/files /articles/58/24/Energy_ Strategy_UKR.pdf.

2.     Звіт з глобальної конкурентоспроможності. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reports.weforum.org/global-competitiveness-2011-2012/

3.     Методика розрахунку рівня економічної безпеки, затверджена наказом Міністерства економіки України від 02.03.2007 № 60. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://me.kmu.gov.ua

4.     Процюк Л. В., Герасименко Ю. В. Інвестиційна привабливість України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://www.rusnauka.com/2_ KAND_2011/Economics/78493.doc.htm

5.     Стан економічної безпеки України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.me.gov.ua

Харламов Кирило Ігорович

Науковий керівник: Тимохіна О.О.

ДонНУЕТ ім. Михайла Туган-Барановського

СУЧАСНА СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ ПРОДУКЦІЇ

НА ПІДПРИЄМСТВІ

Однією з основних економічних проблем є питання щодо підвищення якості продукції.  Актуальність даної проблеми обумовлена тим, що сучасний рівень розвитку НТП значно підняв межі вимог до техніко-технологічного рівня і якості виробів у цілому та їхніх окремих елементів зокрема. Тому, щоб забезпечити конкурентоспроможність продукції та підприємства на локальному, регіональному, національному та міжнародному рівнях, треба підходити до питань з управління якістю з усією відповідальністю. Системний підхід дозволяє об'єктивно обрати масштаби і напрямки управління якістю, види продукції, форми і методи виробництва, що забезпечують найбільший ефект від зусиль і коштів, витрачених на підвищення якості продукції. Системний підхід до поліпшення якості продукції дозволяє закласти наукові основи у процес організації виробництва на промислових підприємствах та об'єднаннях. Існує великий фундамент проблематики дослідження управління якістю, який потребує систематизації та формалізації, щоб максимізувати ефективність використання даного аспекту управління. Метою роботи є аналіз організації техніко-технологічного контролю та базових підходів підвищення якості продукції на підприємстві. Та на цій основі розробка комплексної інтегрованої системи управління якістю продукції на підприємстві.

Якість товару є основною складовою його конкурентоспроможності. Визначаючи якість продукту, слід намагатися виділити властивості товару, яким надає перевагу споживач. Слід мати на увазі, що надати всі бажані якості товару практично неможливо, та й взагалі немає сенсу з точки зору вимог конкретних сегментів ринку, а також з точки зору забезпечення ефективності підприємницької діяльності фірми.

Якість включає в себе велику кількість компонентів, яку можна зобразити за групами у виді блок-схеми на рисунку 1.1. Насамперед до них відносяться техніко-економічні показники якості продукції, а також якість технології її виготовлення і експлуатаційні характеристики. Показники призначення продукції, надійності та довговічності, трудомісткість, матеріаломісткість, наукомісткість – є визначальними в цьому ряді. В останні роки все більшого значення набувають і такі властивості та характеристики продукції, як екологічні, ергономічні, естетичні. Екологічні показники характеризують відповідність товару вимогам захисту навколишнього середовища і базуються на раціональному і бережливому природокористуванні. Ергономічні показники пов’язані з урахуванням властивостей і особливостей людського організму і покликані дотримуватись гігієнічних (освітлення, токсичність, шум, вібрація, запиленість), антропометричних (відповідність форми і конструкції виробу розмірам і конфігурації людського тіла), фізіологічних, психологічних та інших вимог. Естетичні показники визначають зовнішню форму і вид продукції, її дизайн, привабливість, виразність, емоційність впливу на споживача тощо [1].

При визначені рівня якості товару слід врахувати нормативні складові: відповідність продукції обов’язковим стандартам якості, прийнятим у законодавчому порядку в країнах-партнерах, куди передбачається її постачати. Це особливо важливо у зв’язку з тим, що вже сам по собі факт невідповідності виробу, що випускається, прийнятим на конкретному ринку стандартам якості знімає питання можливості поставки і зводить нанівець всю іншу роботу по підвищенню рівня якості виробу. Таким чином, при плануванні виходу на новий ринок в першу чергу слід отримати інформацію по затвердженим в законодавчому порядку або прийнятим в торговій практиці стандартам якості і врахувати їх в роботі по удосконаленню продукту. Особливо жорсткими сьогодні стають в більшості країн стандарти якості, які забезпечують екологічну чистоту, високу ступінь уніфікації продукції, заходи безпеки і захисту здоров’я людини. Важливим критерієм визначення якості виробу і відповідності його конкурентоспроможності є забезпечення патентної чистоти і патентного захисту товару. Патентна чистота забезпечується, якщо оригінальні технічні рішення, використані під час виробництва даного товару, здійснені лише розробниками підприємства-виробника або засновані на придбаній у інших фірм відповідній ліцензії і не підпадають під дію патентів в конкретних країнах.  Якість товару, його експлуатаційна безпека і надійність, дизайн, рівень післяпродажного обслуговування є для сучасного покупця основними критеріями при здійсненні покупки та відповідно обумовлюють успіх або поразку фірми на ринку. Сучасна ринкова економіка висуває принципово нові вимоги до якості продукції, що випускається. Це пов’язано з тим, що зараз життєздатність будь-якої фірми, її стійке становище на ринку товарів і послуг обумовлені рівнем конкурентоспроможності підприємства. В свою чергу конкурентоспроможність пов’язана з дією кількох десятків факторів, серед яких можна виділити два основних – рівень ціни і якість продукції. Причому другий фактор поступово виходить на перше місце [2, c.71-73, 108].

Рівень якості – це кількісна характеристика міри придатності продукції для задоволення конкретного попиту на неї. Систему параметрів, оцінки й методів рівня якості можна формалізувати у вигляді рисунку 1.2. Оцінка якості продукції передбачає визначення абсолютного, відносного, перспективного та оптимального її рівнів. 1. Абсолютний рівень – характеризує якість виробу певного виду, що виготовляється підприємством в поточному періоді. Він визначається обчисленням взятих для його вимірювання показників без їх порівняння з відповідними показниками аналогічних виробів. 2. Відносний рівень якості окремих видів нової продукції визначається порівнянням їх техніко-експлуатаційних та економічних показників з абсолютними показниками якості найкращих аналогічних вітчизняних і зарубіжних зразків. 3. Перспективний рівень якості виробів – такий рівень, якого можна досягти в майбутньому, враховуючи пріоритетні напрямки й темпи розвитку науки і техніки. 4. Оптимальний рівень якості – такий рівень, за якого загальна величина суспільних витрат на виробництво і використання (експлуатацію) продукції за конкретних умов її споживання є мінімальною [5].

Для визначення та контролю рівня якості окремих видів і всієї сукупності продукції, що виготовляється (проектується), використовується конкретна система показників: одиничні – характеризують будь-яку одну властивість виробу; комплексні – відображають кілька властивостей окремого виробу одночасно; загальні – відображають якість усіх або багатьох видів продукції; узагальнюючі – характеризують загальний рівень якості всієї сукупності продукції. Найбільш численною є група одиничних показників якості продукції.

Існують наступні методи оцінки рівня якості продукції:

1)Об’єктивний метод – означає оцінку рівня якості продукції за допомогою стендових випробувань, лабораторного аналізу і вимірювань. Такий метод дає найімовірніші результати і використовується для вимірювання абсолютного рівня якості засобів виробництва та деяких властивостей споживчих товарів. Його застосовують для визначення більшості техніко-експлуатаційних показників: засобів праці – продуктивності, потужності; предметів праці – вмісту металу в руді тощо; споживчих товарів – вологостійкості взуття, вміст цукру або жиру в харчових продуктах тощо.

2)Органолептичний метод – базується на результатах аналізу сприйняття органами чуттів людини без застосування технічних вимірювальних і реєстраційних засобів. За цього методу використовується балова система оцінки показників якості, виходячи з певного переліку ознак (властивостей), що найбільш повно охоплюють якісні характеристики виробів. Кожній оцінці (відмінно, добре, задовільно, погано) відповідає певна кількість балів (наприклад, 5, 4, 3 і 0).

3)Диференційований метод – передбачає порівняння показників конкретного виробу з відповідними параметрами виробів-еталонів або з базовими показниками стандартів (технічних умов). Оцінювання рівня якості цим методом полягає в обчисленні значень відносних показників, які за абсолютною величиною мають бути більші за одиницю або дорівнювати їй (за порівняння з вимогами стандартів чи технічних умов) чи наближатися до одиниці (за порівняння з еталонними виробами).

4)Комплексний метод – полягає у визначенні узагальнюючого показника рівня якості виробу. Одним із варіантів комплексної оцінки якості є інтегральний показник, що обчислюється переважно як середньозважена арифметична величина з використанням коефіцієнтів вагомості (значущості) усіх розрахункових показників.

Система якості – це сукупність організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів і ресурсів, що забезпечують здійснення загального управління якістю продукції. Системи якості підприємств створюються та сертифікуються для одержання максимально можливого прибутку і набуття іміджу надійного партнера на зовнішньому ринку [5].

Ключові принципи формування системи якості: а) підготовка всіх категорій персоналу (кадрів) найвищого професійного рівня; б) безпосередня зацікавленість керівництва підприємства у повсякчасному позитивному розв’язанні проблем забезпечення якості продукції; в) управління якістю продукції за участю всіх без винятку працівників підприємства; чіткий розподіл відповідальності між підрозділами та їхніми керівниками.

З теорії управління якістю продукції випливають такі основні умови:

1)     наявність програм поведінки керованого об'єкта або заданий, запланований рівень параметрів його стану;

2)     нестійкість об'єкта відносно програми і заданих параметрів, тобто об'єкт може ухилятися від заданої програми або планових значень параметра;

3)     наявність способів і засобів для виявлення і вимірювання відхилення об'єкта від заданої програми або значень параметрів;

4)     наявність можливості впливати на керований об'єкт із метою усунення виникаючих відхилень.

5)     наявність єдності й органічного сполучення прямих і зворотних зв'язків у всіх діях людей, пов'язаних зі створенням і використанням (споживанням) продукції.

До числа факторів, що впливають на якість, відносяться: група А) техніко технологічна база: верстати, машини, інше виробниче устаткування; група Б) інтелектуальна база: професійна майстерність, знання, навички, психофізичне здоров'я працівників.

Умови забезпечення якості, які обрамляють фактори, більш численні. Сюди відносяться:

·       характер виробничого процесу, його інтенсивність, ритмічність, тривалість;

·       кліматичний стан навколишнього середовища і виробничих приміщень;

·       інтер'єр і виробничий дизайн;

·       характер матеріальних і моральних стимулів;

·       морально-психологічний клімат у виробничому колективі;

·       форми організації інформаційного обслуговування і рівень оснащеності робочих місць;

·       стан соціальний матеріального середовища працюючих [3, c.53-59].

Для ефективної організації управління якістю продукції необхідно, щоб був не тільки чітко виділений об'єкт управління, але й щоб були визначені категорії управління, тобто явища, що дозволяють краще усвідомити й організувати весь процес. Систему управління якістю з точки зору концепції організації та менеджменту можна представити у вигляді рис. 1.3. Найбільшої уваги у розробленій системі управління якістю заслуговують методи управління якістю, тому розглянемо їх більш детально. Управління якістю використовує наступні чотири типи методів: 1) економічні методи, що забезпечують створення економічних умов, які спонукують колективи підприємств, конструкторських, технологічних і інших організацій вивчати запити споживачів, створювати, виготовляти й обслуговувати продукцію, що задовольняє ці потреби і запити. До числа економічних методів відносяться: правила ціноутворення, умови кредитування, економічні санкції за недотримання вимог стандартів і технічних умов, правила відшкодування економічного збитку споживачу за реалізацію йому неякісної продукції; 2) методи матеріального стимулювання, які передбачають, з одного боку, заохочення працівників за створення і виготовлення високоякісної продукції (до числа цих методів відносяться: створення систем преміювання за високу якість, встановлення надбавок до заробітної плати й ін.), а з іншого боку – стягнення за заподіяний збиток від її неякісності; 3) організаційно-розпорядницькі методи, які здійснюються за допомогою обов'язкових для виконання директив, наказів, вказівок керівників. До числа організаційно-розпорядницьких методів управління якістю продукції відносяться також вимоги нормативної документації; 4) виховні методи, які спричиняють вплив на свідомість і настрій учасників виробничого процесу, спонукують їх до високоякісної праці і чіткого виконання спеціальних функцій управління якістю продукції. До їхнього числа відносяться: моральне заохочення за високу якість продукції, виховання гордості за честь заводської марки й ін. [4].

Вибір методів управління якістю продукції і пошук їх найбільш ефективного сполучення – один із самих творчих моментів у створенні систем управління, оскільки вони впливають на людей, що беруть участь у процесі створення і виготовлення продукції, тобто на мобілізацію людського фактора. Засоби управління включають комп’ютерні програмно-інформаційні системи, оргтехніку, засоби зв'язку, словом, усе те, що використовують органи й особи, які керують виконанням спеціальних функцій у системах управління якістю. До складу засобів управління якістю продукції також включаються: а) банк нормативної документації, який регламентує показники якості продукції й організує виконання спеціальних функцій управління якістю; б) метрологічні засоби, що включають (в залежності від рівня системи) державні еталони фізичних величин, зразкові і/або робочі засоби вимірювання; в) державна система забезпечення єдності вимірів; г) державна служба стандартних довідкових даних про властивості речовин і матеріалів [5].

На рівні підприємства чи об'єднання управління якістю організується одним із двох способів. Перший полягає в чіткому розподілі функцій і задач управління якістю продукції між існуючими підрозділами і працівниками, періодичному перегляді як самих функцій і задач, так і їхнього розподілу заради поліпшення діяльності. При цьому не створюється спеціалізований орган – відділ управління якістю. Другий припускає на додачу до першого варіанта виділення загальної функції координації і створення спеціального органа – відділу управління якістю. На цей відділ і покладається багато спеціальних функцій управління якістю продукції. Кожний з цих двох варіантів має свої переваги і свої недоліки. Але зважаючи на усі труднощі, складності, нагромадженість та дуже велику кількість нелінійних, багаторівневих зв’язків у системі управління якістю, які ми зробили спробу систематизувати у інтегрований вид, служба управління якістю продукції як окремий підрозділ, буде доцільна та виправдана у структурі підприємства.

Системи управління якістю являють собою органічне сполучення економічних, правових і інших факторів, що впливають на якість. За допомогою нововведень можна не тільки уникнути консерватизму і застою в розвитку комплексного підходу до якості, але й свідомо та впевнено рухатися далі. У системах якості нововведення поділяються на дві групи: функціональні та системні.

Аналіз всього нового і вироблення на цій основі рекомендацій в інтересах поліпшення якості може бути й особливою функцією органів та служб управління якістю. До числа службових обов'язків нових сучасних керівників тепер повинні включатися такі як [4]:

1.                   Організація і керівництво розробкою, впровадженням і удосконаленням систем якості.

2.                   Організація сертифікації систем якості.

3.                   Контроль за станом і ефективністю системи.

4.                   Контроль за реалізацією плану розробки і впровадження нововведень у систему якості.

Було би помилкою керівника підприємства вважати, що системи якості навіть при їхньому високому ступені розвитку не мають потреби в удосконаленні. Подальше освоєння нового для нашої країни економічного середовища відтворення, тобто ринкових відносин, диктує необхідність постійного поліпшення якості з використанням для цього всіх можливостей, всіх досягнень прогресу в області техніки й організації виробництва. Найбільш повне і всебічне оцінювання якості забезпечується, коли враховані усі властивості аналізованого об'єкта, які виявляються на всіх етапах його життєвого циклу: при виготовленні, транспортуванні, збереженні, застосуванні, ремонті, техобслуговуванні. Таким чином, система управління якістю продукції на підприємстві (СУЯПП) у найбільш загальному вигляді матиме наступний вид, представлений на рисунку 1.4. Представлена нами новітня система управління якістю на сучасному підприємстві буде корисна не тільки у межах фундаментальних розробок, але і на практиці і характеризується певним рівнем наукової новизни.

Отже, аналіз розвитку форм і методів організації робіт з якості, виявлення можливості застосування до робіт по якості принципів загальної теорії управління, розробка схем механізму управління якістю, визначення характеру потреб, стан кон'юнктури ринку як вихідного елемента управління якістю продукції, критичний розгляд визначень основних термінів свідчать про наступне:

1.     сучасну організацію робіт з якості теоретично допустимо, а практично доцільно й ефективно будувати не на загальному глобальному контролі, а на принципах загальної теорії управління на основі інтегрованої системи механізмів управління якістю продукції, яку ми зробили спробу формалізувати у даній роботі та яка може дати перспективу поліпшення контролінгу на сучасних підприємствах, служити запорукою стабілізації та сталого розвитку, що і є основою до формування конкурентних переваг.

2.     сучасне управління якістю продукції повинне прямо орієнтуватися на характер потреб, їхню структуру і динаміку; ємність і кон'юнктуру ринку; стимули, обумовлені економічною і технічною конкуренцією, характерні для ринкових відносин;

3.     сучасне управління якістю на підприємстві, незалежно від форми власності і масштабу виробничої діяльності, повинне оптимально сполучати дії, методи і засоби, з одного боку, виготовлення продукції, що задовольняє поточні запити і потреби ринку, а з іншого боку – розробку нової продукції, здатної задовольняти майбутні потреби і майбутні запити ринку.

Література:

1.  Кулішов В.В. Організаційно-технічний контроль та заходи з підвищення якості продукції: монографія. – Львів: Магнолія, 2010 р. – 564 с.

2. Гевко І.Б., Оксентюк А.О., Галущак М.П. Організація виробництва: теорія та практика. Підручник. – Київ. – 2008. – 178 с.

3. Васильков В.Г. Управління бізнес-процесами: навч. Посібник. – К.: КНЕУ, 2011. – 421 с. (ІSBN 873-551-215-08).

4. Алексеева Н.И., Харламов К.И. Конкурентоспособность, пути её повышения, конкурентные преимущества. // Економіка проблеми теорії та практики, випуск 265, т. 6.: фахове видання ВАК України, гриф від 22.01.2004 №4-04/1. – Дніпропетровськ 2011, С. 1692-1699.

5. д.е.н. Фоміна М.В., Харламов К.І. Нова парадигма підвищення якості в умовах олігополії // фахове видання ВАК України від  19.01. 06 №2-05/1. – ХНУ, 2-2010. – С. 58-63.

Волканеско Ю., Цуканова Н.

Буковинський державний фінансово-економічний університет

Науковий керівник: Господінова О.І.

ЕВОЛЮЦІЯ РИНКУ В СИСТЕМІ СУЧАСНОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Ринок - синтетична категорія, за допомогою якої визначаються різноманітні за змістом і параметрами явища. Історично слово "ринок" характеризувало певне місце, де продавалися та купувалися товари. Як правило, це була торгова площа в центрі міста або спеціально обладнане приміщення, де зустрічалися продавці і покупці. Внаслідок розвитку засобів зв'язку необхідність певного фізичного місця зустрічей для взаємодії продавців та покупців стає несуттєвою. Учасники товарно-грошових відносин одержують можливість контактувати й вирішувати свої проблеми іншим чином. "За наявності сучасних засобів зв'язку і транспорту, - пише Ф. Котлер, - купець може ввечері дати рекламу товару по телебаченню, зібрати сотні замовлень по телефону і вже на наступний день розіслати товари поштою, не вступаючи у фізичний контакт з покупцем. Саме тому сьогодні економісти під терміном "ринок" розуміють будь-яку впорядковану структуру, що забезпечує нормальну взаємодію продавців і покупців. [1]

Тема даної роботи є вкрай актуальною, оскільки Україна не так давно ступила на фундамент ринкових відносин, і тому вивчення різновидів ринків і пошук найоптимальнішої ринкової моделі для української економічної дійсності є вкрай потрібним завданням.

Метою даної роботи є розкриття економічної сутності ринку, тобто, що таке ринок, як взагалі одна з категорій товарного виробництва, що ринок представляє собою, а також визначити його види.

У процесі становлення і розвитку товарно-грошових відносин формується такий найважливіший їх елемент, як ринок. Тому причини виникнення товарно-грошових відносин розкривають і причини виникнення товарного обігу та ринку.

Ринок як одна з категорій товарного виробництва в процесі еволюції випробував важливі кількісно-якісні зміни, які не могли не позначитися на його визначенні в останні понад два століття. У роботах А. Сміта і Д. Рікардо термін "ринок" не набув чіткого політекономічного визначення, оскільки його відносили до зовнішніх явищ ринкової економіки,а тому використовували переважно для характеристики ринкового попиту.

Першу спробу дати наукове визначення ринку зробив французький економіст О. Курно. На його думку, цей термін позначає "будь-який район, на якому взаємовідносини покупців і продавців вільні, тому ціни на одні й ті самі товари мають тенденцію легко і швидко вирівнюватися ". Англійський економіст А. Маршалл стверджував, що "чим здійснено ринок, тим сильнішою є тенденція до того, щоб у всіх його пунктах в один і той же час платили за одну і ту ж саму річ однакову ціну ". [2]

Ринок - поняття багатовимірне, тому досить важко охарактеризувати його однозначно. У спрощеному, вузькому розумінні ринок можна розглядати як будь-яке місце торгівлі (обміну) товарами і послугами. У більш узагальненому сенсі ринок є вся сукупність процесів торгівлі, актів купівлі-продажу незалежно від того, де вони відбуваються. У даному випадку ринок розуміється як торгівля в широкому розумінні слова, як ринковий процес з'єднання продавця з покупцем і характеризується багатьма екстериторіальними ознаками, такими, як вид продаваних товарів, обсяг продажів і покупок (місткість ринку), спосіб торгівлі, рівень цін (дорогий, дешевий).

Ринок, являючи собою сукупність товарно-грошових відносин, що виникають в результаті купівлі-продажу товарів і послуг, налагоджує тим самим взаємодію трьох головних економічних суб'єктів. Ними є держава (уряд), підприємства, фірми (бізнес) і домашні господарства. [5]

Сучасна економіка являє собою синтез великої кількості взаємодіючих ринків. Їх підрозділяють на різні види залежно від різних ознак.

Залежно від умов, у яких діють суб'єкти господарського життя, вирізняють вільний, монополізований і регульований ринки.

Вільний ринок - це ринок з великою кількістю виробників однорідної продукції, які не в змозі впливати на рішення один одного.

Монополізований ринок - це ринок, для якого характерна незначна кількість виробників даного товару, застосовується його диференціація, існує дефіцит необхідної інформації, утруднений доступ до ресурсів, погоджуються дії учасників ринкових відносин.

Регульований ринок - це ринок, який контролюється і регулюється державою за допомогою спеціальних заходів економічного та адміністративного характеру.

За ознакою простору дії вирізняють місцевий (у межах міста чи села), регіональний (певна територія якоїсь країни), національний і світовий ринки.

За відповідністю законодавству виділяють легальний та тіньовий.

Залежно від об'єктів купівлі-продажу розрізняють такі види ринків: товарів широкого вжитку, товарів промислового призначення, праці, цінних паперів, науково-технічних знань та ін. [3]

Особливу класифікацію видів ринку застосовують фахівці з маркетингу. Вони розрізняють ринок продавця і ринок покупця. На першому більше влади мають продавці, а найактивнішими "діячами" вимушені бути покупці. На другому, навпаки, більше влади мають покупці й найактивнішими "діячами" вимушені бути продавці.

За обсягами та методами продажу об`єктів ринку виділяють оптовий ринок, роздрібний ринок, біржовий ринок, аукціон, тощо.

Залежно від того, хто є покупцем товару, що продається і з якою метою він купується, розрізняють також споживчий ринок, ринки виробників, проміжних продавців, державних установ і міжнародний ринок.

Споживчий ринок - окремі особи і господарства, які купують товари для особистого споживання.

Ринок виробників - організації, що купують товари для використання їх у процесі виробництва.

Ринок проміжних продавців - організації, що купують товари для наступного перепродажу їх з прибутком для себе.

Ринок державних установ - державні організації, що купують товари або для наступного їх використання у сфері комунальних послуг, або для передачі цих товарів тим, кому вони потрібні.

Міжнародний ринок - покупці за межами країни, включаючи закордонних споживачів, виробників, проміжних продавців, держави і установи.

За суб`єктам ринку виділяють ринок державних структур виділяють ринок промислових підприємств, ринок посередників, ринок кінцевих споживачів. [4]

Історія розвитку ринку дає змогу виокремити такі типи ринку: нерозвинутий, вільний, регульований і деформований.

Нерозвинутий ринок характеризується тим, що ринкові відносини носять випадковий, частіше за все товарний (бартерний) характер. Проте і тут ринок відіграє визначену роль, сприяє диференціації господарюючих суб’єктів, посиленню їх мотивації до розвитку виробництва тих або інших товарів.

Вільному (класичному) ринку притаманні такі риси: необмежене число учасників ринкових відносин і наявність вільної конкуренції між ними; абсолютно вільний доступ до будь-якої господарської діяльності всіх членів суспільства; абсолютна мобільність факторів виробництва; необмежена свобода руху капіталу; наявність у кожного учасника достатньої інформації про ринок. Переваги вільного ринку полягають у тому, що він функціонує на основі саморегулюючого механізму, через ціни; на основі попиту створює орієнтири для капіталовкладень у виробництво.

Регульований ринок — це результат цивілізації і гуманізації суспільства, коли держава прагне якось пом’якшити удари ринку по інтересах окремих членів суспільства, проте не настільки, щоб звести нанівець мотивацію до творчої, ініціативної праці і розумного ризику в господарській діяльності. Ринок повинен бути регульованим, щоб усунути або якось обмежити негативні його наслідки. [6]

Ринок може регулюватися: за допомогою власного ринкового механізму, елементами якого є конкуренція, прибуток, ціна, попит, пропозиція та ін.; державою прямо або опосередковано через держзамовлення, податки і т. д.

Щоб усунути деформації ринку, ліквідувати хвороби ринкової економіки (безробіття, інфляцію, нестабільність), необхідно створити умови для переходу до ринкового господарства в Україні, а саме:

- впровадити в економіці різноманітні форми власності і господарювання, а також вільну конкуренцію між господарюючими суб’єктами, свободу участі всіх господарників у конкуренції і достатню їх кількість;

- гарантувати змогу вільно розпоряджатися частиною своїх прибутків;

- сформувати механізм вільного ціноутворення, право ринкових суб’єктів самостійно встановлювати ціни, вільно маневрувати ресурсами, що забезпечить мобільність у використанні факторів виробництва;

- гарантувати можливість змінювати у разі необхідності умови виробництва, його технологію і вільний рух будь-яких капіталів у будь-яку сферу інвестування. [3]

Специфіка формування в Україні соціально орієнтованого ринкового господарства визначається такими умовами: відносно низьким рівнем розвитку продуктивних сил порівняно з розвинутими країнами; засиллям елементів, що збереглися від адміністративно-командної системи господарювання; надзвичайно високим рівнем концентрації виробництва при незначній противазі у вигляді сфери малого і середнього підприємництва; глибоко монополізованою структурою економіки; поєднанням суперечливих процесів — регіоналізації ринків і посилення господарської взаємозалежності економік окремих регіонів та необхідністю в єдиному національному економічному просторі. [4]

Список використаної літератури:

1. Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: Ніка-Центр Ельга, 2010. – 528с.

2. Гальчинський А. С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії. – Київ: 2005. – 471 с.

3. Горник В. Г. Економіка та держава. – Київ, 2011. – 168 с.

4. Кирилюк Є. М. Формування ринкових відносин в Україні. Київ, 2011. – 674 с.

5. Козловський С. В. Акуальні проблеми економіки. Київ, 2010. – 734 с.

6. Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії. – Київ: Либідь, 2007. – 272 с.